Я розгублено знизав плечима і почав щось верзти:

— Ну, внаслідок якихось хімічних реакцій ви маєте одержати щось таке, що нагадуватиме живе… Зробити якусь бактерію чи, на крайній випадок, вірус із… повітря, різних солей і ще чогось…

Не скінчивши фразу, я почервонів…

— Так-так…

Він ляснув себе по колінах і підвівся. Я уявив, яку неприємність матиму від наукового редактора газети за таке інтерв’ю.

Брайнін зупинився за моєю спиною і, поклавши руки мені на плечі, раптом спитав:

— Скажіть, ви в бога вірите?

Від несподіванки я здригнувся.

— Звичайно, ні, — промимрив я, дивлячись на нього і нічого не розуміючи.

— А в світовий розум, чи в гегелівський світовий дух, або ще в щось таке?

Я рішуче покрутив головою.

— Я теж не вірю, — мовив Брайнін і вмостився на своє місце. — Я знаю, що немає ні бога, ні світового розуму, ні духа, ні чорта. І ви це знаєте. Та між моїми й вашими знаннями принципова різниця. Я використовую свої знання, а ви — ні.

Брайнін показав мені знаком, щоб я сів на місце, й вів далі:

— Важливо, юний друже, не те, що ми знаємо, а те, як ми користуємося своїми знаннями. Я схильний гадати, що справжніми знаннями треба називати саме ті, якими користуються в повсякденному житті й роботі. А те, що лежить у голові, мов непрочитана книжка на полиці, — ті знання нікому не потрібні. Ні суспільству, ні приватному власникові.

Я спідлоба подивився на академіка, який філософствував, не розуміючи, до чого всі ці міркування про віру в бога і про корисні й некорисні знання.

Я просто так йому й сказав:

— Не розумію, до чого вся ця розмова і яке відношення вона має до…

— Якнайбезпосередніше! Коли я гарненько подумав, що нема ні бога, ні святого духа, то вирішив, що синтезувати живий білок, а правильніше — живий організм, треба не так, як це ми робили раніше. Досі ми це робили, так би мовити, по-науковому…

— То ви що ж, вирішили в своїй роботі покладатися на допомогу надприродних сил? — насмілився я запитати Брайніна.

— Еге ж, якщо тільки надприродною силою можна назвати людський розум.

— Даруйте, Михайле Федоровичу! Ви говорите парадоксами. Я просто нічого не розумію! — вигукнув я.

— А тут і розуміти нічого. Дивіться. Бога нема. Світового розуму нема. Природа дурна й нетямуща, як оця ось колба. А життя все ж таки вона створила! Спитати — як?

Я потер скроні руками, намагаючись збагнути, про що мовить академік.

— Без лабораторій, без продуманого плану науково-дослідних робіт, без опрацювання літературних даних, без колоквіумів і наукових дискусій природа взяла та й створила життя!

А ми провадимо роботу за планом, робимо експерименти, перечитуємо сотні книжок та наукових статей своїх попередників і колег, аналізуємо, синтезуємо, сперечаємося, знову проробляємо досліди, а й досі, як ви зволили висловитись, не зробили навіть поганенького віруса, не кажучи вже про бактерію. Як вам це подобається?

Правду кажучи, мені це не подобалось. Надто дивно розмовляв зі мною академік Брайнін.

— Ви коли-небудь замислювались над тим, чому природа не створила гайку або, скажімо, велосипед? Ніхто ніде не бачив ні природних гайок, ні велосипедів, які росли б на деревах. А їх зробити легше, аніж живу бактерію!

— Просто… — забелькотів я. — Просто це нікому не потрібно… Природа не має в цьому потреби…

“Знову дурниця! Куди хилить ця дивна людина?” — у відчаї подумав я.

Він стиснув бліді губи й, усміхаючись, заперечливо похитав головою.

— Для того, щоб створити гайку чи велосипед, потрібен розум, саме розум! А природа його не має. А щоб створити живу клітину, ніякого розуму не треба. І природа її створила! От і все.

Кілька хвилин ми сиділи, дивлячись один одному в вічі. Я — без надії будь-що збагнути, він — відверто втішаючись з мого зачудування.

План мого інтерв’ю розсипався на друзки, і я зовсім не уявляв, що принесу в редакцію.

Нараз мене осяяла думка.

— Але ж відомо, що природа створила життя випадково!

— О, це вже ближче до істини! Це — майже правильно! А що робимо ми?

— А ми хочемо підійти до проблеми створення живої матерії свідомо!

— Також правильно, коли не брати до уваги визначення, де і в чім наша свідомість і наш розум необхідні. Чи добре ми чинимо, розглядаючи проблему синтезу живого білка надто розумно?

— Не збагну, поясніть.

— На початку нашої бесіди ви сказали, що чекаєте від нашої роботи синтезу якоїсь бактерії чи вірусу з повітря, солей тощо. Так уявляє собі розв’язання проблеми більшість людей. І ось дивіться, що це означає. Скажімо, молекула досить простого природного білка молока — лактоглобуліну — має молекулярну вагу близько сорока тисяч. Аналіз доводить, що вона складається приблизно з двох тисяч атомів вуглецю, трьох тисяч атомів водню, п’ятисот атомів азоту і двадцяти атомів сірки.

Всякий білок загалом збудований із двадцяти амінокислот, що мають середню молекулярну вагу близько ста. Отже, лактоглобулін містить близько чотирьохсот амінокислот. Ми мусимо зв’язати ці кислоти в одному строго визначеному порядку. Кількість варіантів, що в них можуть бути синтезовані ці чотириста амінокислот, складає фантастичне число без назви — в ньому близько тисячі цифр. Якщо навіть, скориставшись із засобів сучасної науки, ми зменшимо кількість варіантів у мільйони мільярдів разів, то й тоді ми не матимемо жодної надії синтезувати потрібний нам білок за життя нашого покоління, хай над цим навіть працюватиме кожен житель земної кулі по двадцять чотири години на добу! Лише щоб зробити аналіз однієї досить простенької молекули білка — інсуліну, — англійський хімік Зангер із співробітниками витратив десять років. А що робити з аналізом і синтезом сотень тисяч складніших білків, з яких побудовано живі організми!

Від цих міркувань я отетерів.

— Отже, останнім часом ця проблема має вигляд, не кращий, ніж сто років тому? — пошепки запитав я.

Брайнін погладив борідку, хитро всміхнувся.

— Ні, кращий! Набагато кращий. Більше того, вам достобіса пощастило! Живий білок уже синтезовано.

Я скочив на ноги і схопив його тонкі руки.

— Не може бути! — закричав я.

— Я вас не обманюю. Сідайте, і я розповім вам, як це сталося. А згодом я вам покажу першу живу істоту, яку створила людина в лабораторії. Та спочатку вам слід зрозуміти, що метод синтезування був зовсім не такий, яким ми його собі уявляли.

Задихаючись від нетерплячки, я всівся зручніше й почав жадібно слухати академіка Бра^йніна. Відчувалося, що в нього був піднесений, святковий настрій. Він випростався і заходив по кімнаті. Потім зупинився біля чорної дошки, що висіла на стіні, й написав на ній крейдою:

“а) Природа діяла сліпо, без будь-якого заздалегідь розробленого плану;

б) Вона мала достатньо часу, щоб випробувати будь-які варіанти;

в) Досить скомбінувати правильно один раз, щоб життя на Землі зародилось назавжди”.

— Ви знаєте, як роблять великі відкриття? — спитав мене Брайнін, скінчивши писати. — Їх роблять тоді, коли вчені сходять з второваних доріг. Наче ланцюгами прикуті ми до колісниці наукової історії і з покоління в покоління вдаємося до одного й того ж методу. Ми вдосконалюємо методику наукового дослідження і цим ще міцніше прив’язуємось до давніх традицій.

Шлях, який обрала більшість хіміків-органіків, щоб розв’язати проблему живого білка, грунтується на ортодоксальній[2] точці зору, що все, що можна проаналізувати, можна потім і синтезувати. Для цих двох стадій хімічного дослідження наука створила величезний теоретичний і експериментальний апарат, і він безвідмовно служить в усіх випадках, якщо те, що ми хочемо створити, не дуже складне за своєю структурою. Можливо, в найближчому майбутньому ми зможемо, в прямому розумінні слова, бачити не лише елементарний склад молекул білка, але й порядок, в якому атоми елементів розміщені в молекулі. Але сьогодні ми таких засобів ще не маємо і дуже часто випадково нанизуємо в наших пробірках одну молекулу на іншу, один атом на інший.