Жінки-лікарі нагородили Евізу оплесками схвалення.

— Ми справді холодні, доки не відпустили себе на волю еротиці, і тоді…

Евіза повільно підвелась і випросталась, уся напружившись, ніби в хвилину небезпеки. І тормансіани побачили метаморфозу зорелітниці. Її губи розкрились, ніби для пісні чи невимовлених слів, «тигрячі» очі зробилися майже чорними. І без того визивні груди молодої жінки піднялись ще вище, струнка шия якось вирізнилась на нешироких прямих плечах, немислимо чистих і гладеньких, рум’янець хвилювання проступив крізь засмагу на оголеній шкірі. Спокійної і привітної вченої більше не існувало. З’явилась жінка, сама суть її статі у спокусливій вроді й силі, заклична, грізна, ледь-ледь зневажлива…

Перевтілення видалося таким разючим, що її слухачі позадкували.

— Змія, істинна змія! — почулося перешіптування приголомшених тормансіанок.

Скориставшись замішанням, Евіза пішла з галявини, і ніхто не посмів її зупинити.

Чеді повільно йшла вулицею, неголосно ласпівуючи і намагаючись стримати пісню, що рвалася з її душі. Їй хотілося вийти на великий майдан, їй давно вже не вистачало простору. Тісні комірчини кімнатки, де вона тепер постійно бувала, нестерпно гнітили її. «Часом так ставало тоскно дихати й дивитись і бракло сил», що Чеді вирушала бродити, проминаючи маленькі сквери і вбогі площі, намагаючись вибратись до парку. Тепер вона частіше ходила сама. Траплялося, що її затримували «лілові» або люди із знаком «ока» на грудях. Картка незмінно виручала її. Цасор звернула її увагу на рядок знаків, підкреслений синьою лінією, яка означала «виявляти особливу увагу». Як пояснила Цасор, це був категоричний наказ усім тормансіанам хоч би де вони працювали — в їдальні, крамниці, салоні зачісок чи в громадському транспорті, — прислужитися Чеді якомога швидше й краще. Поки Чеді ходила з Цасор, вона не користувалася карткою і впевнилася на досвіді, як важко рядовому мешканцеві столиці добитися не тільки особливого, а звичайного доброго ставлення. Та тільки-но з’являлася на світ картка, як брутальні люди згиналися в принизливих поклонах, стараючись водночас якомога швидше спровадити небажану відвідувачку. Ці перетворення, викликані страхом, настільки відштовхували Чеді, що вона користувалася карткою лише для оборони від «лілових».

Вже кілька днів Чеді не вдавалося зв’язатися по СДФ ні з Евізою, ні з Віром. Вона не бачилась і з Родіс. Вір Норін жив серед учених. Чеді вирішила не з’являтися там без нагальної потреби. Вона розраховувала на швидше повернення Евізи й не могла зрозуміти, що затримало її там більше ніж на добу. Чеді вирушила до подруги пішки, не бентежачись значною відстанню й недоладним плануванням міста.

Кілометр за кілометром ішла вона, не дивлячись на одноманітні будинки, вишукуючи скульптури і пам’ятники, які б відбивали мрії народу, пам’ять минулого, прагнення до прекрасного. На Землі дуже любили скульптури і завжди ставили їх на відкритих і безлюдних місцях. Там людина знаходила опору своїй мрії ще в ті часи, коли марнота непотрібних справ, тіснота життя заважали людям підніматися над повсякденністю. Найвеличніша могутність фантазії! У голоді, холоді, терорі вона створювала образи прекрасних людей, чи то в скульптурі, чи в малюнках, книжках, музиці, пісні, вбирала в себе широту і сум степу й моря. Усі разом вони перемагали інферно, будуючи першу ступінь підйому. За нею почався другий ступінь — вдосконалення самої людини, і третій — перетворення життя суспільства. Так створювалися три перші великі ступені сходження, і всім їм основою слугувала фантазія.

А в місті Центру Мудрості на майданах і в парках стояли обеліски або зображення змій з повчальними написами. Зрідка траплялись ідолоподібні статуї великих начальників різних періодів історії Ян-Ях, незважаючи на різницю в одязі, як близнюки схожі один на одного загрозливими, непохитно-вольовими обличчями і позами. Були відсутніми скульптури, присвячені просто красі людській, ідеї, висотам досягнень. Подекуди стирчали нагромадження іржавого заліза, покрученого ніби в корчах хворої психіки своїх творців, — це були залишки скульптур епохи, яка передувала Століттю Голоду, збережені на втіху сучасним мешканцям Ян-Ях.

Проходячи повз державні будівлі, Чеді не бачила ні вітражів, ні фресок: очевидно, могутність фантазії образотворчого мистецтва заважала володарям, змагаючись із ними у владі над душами людей.

Звичайно, правити темною і плоскою психікою, яка знала лише примітивні потреби й не бачила шляхів ні до чого іншого, було простіше…

Чеді завернула до вузького провулка між однаковими червоними будинками, оздобленими старовинними малюнками з чорної кераміки. Здавалося, величезні краплі смоли текли по широкій гладіні стін. Тут були квартири «джи», притулок Евізи у столиці. Чеді набрала відомий код, що відкривав двері, і в маленькому передпокої голосно запитала дозволу увійти.

Глава дому, літній бактеріолог приходив додому рідко, весь час перебуваючи в Патрулях Здоров’я. Почувся голос господині, що запрошувала Чеді до суміжної кімнати. У кріслі, з книжкою в руках, сиділа жінка середніх років із заплаканим обличчям. Виявилося, що Евіза не з’являлася додому вже чотири дні.

Жінка запитала тривожно:

— Як ви гадаєте, ваша земна подруга ще прийде сюди? Адже тут лишились її речі!

— Звичайно, прийде. Але що з вами сталось?

— Біда! Мені так потрібна ваша подруга. Тільки вона може полегшити моє горе.

— Яке, можливо, я допоможу зараз?

— Я… — жінка схлипнула. Сльози покотилися по щоках. Чеді поклала руку їй на голову.

— Не можу, — жінка підняла книжку, — зовсім не можу читати. Не бачу. Як бути? Я трохи заробляла виписками. А тепер? Що ж мені робити тепер? Як жити?

— Передусім заспокойтесь. Ви маєте чоловіка й дітей, ви їм дуже потрібні.

— Страшно стати безпомічною. Ви не розумієте. Книжки були моєю єдиною втіхою. Мені, нікому не потрібній, книги дають мені все! — і знову потік сліз. — Не бачу! А наші лікарі не знають, як допомогти.

Сльози безпорадності й безнадії боляче озвались у душі Чеді. Вона не вміла боротися з жалістю, цим новим почуттям, яке дедалі сильніше оволодівало нею. Треба попросити Евізу допомогти жінці якимись сильнодіючими ліками. У морі страждань на Тормансі страждання жінки були всього лиш краплею. Допомагати краплі не ваото й марно для моря. Так учили Чеді на Землі, вимагаючи завжди визначити причини лиха й діяти, знищуючи його коріння. Тут же все виявилось навпаки. Причини були сліпучо ясними, проте викоренити їх у безодні інферно Торманса не могли ні Чеді, ні весь екіпаж «Темного Полум’я». Чеді сіла поруч із заплаканою жінкою, заспокоїла її і лише тоді рушила додому.

Смеркалося. На тьмяно освітлених вулицях маячили поодинокі перехожі, то з’являючись у світлі ліхтарів, то зникаючи у пітьмі. Від низького місяця з його слабким сірим світлом падали ледь видимі примарні тіні. Мабуть, Чеді була єдиною жінкою на безлюдних вулицях цього району. Вона не боялась, як і будь-яка людина з Землі. У давнину основою безстрашності найчастіше вважалася недорозвинена нервова система і самовпевненість, яка йшла від невігластва. Комуністичне суспільство породило іншу вищу ступінь безстрашності: самоконтроль при повному знанні та надзвичайній обережності у діях.

Чеді не поспішала повернутися до своєї комірчини і згадувала срібні місячні ночі Землі, коли люди ніби розчиняються у нічній природі, усамітнюючись для мрій, кохання чи зустрічаючись із друзями для спільних прогулянок. Тут з настанням темряви усі мчали додому, під захист стін, злякано озираючись. Безпомічність тормансіан перед Стрілою Арімана зайшла далеко і воістину стала трагедією.

Чеді йшла близько години, доки не опинилась у добре освітленій центральній частині міста Центра Мудрості. Вечірні розваги приваблювали сюди безліч людей, переважно «кжи», які приходили для безпеки компаніями по кілька чоловік. «Джи» уникали з’являтися в місцях, що їх відвідували «кжи».