У день конференції Евіза, бадьора й квітуча, входила до службового приміщення Центрального госпіталю. Пройшла через камеру опромінення і дезинфекційний коридор до маленького холу й спинилась там поглянути на себе в дзеркало. Із сусідньої кімнати, призначеної для курців, через напівприхилені двері долинала голосна розмова. Ті, що говорили, не соромились — Евіза зрозуміла, що мова йде про неї. Молоді лікарі, які зібралися на ритуал куріння, перебиваючи один одного, висловлювали захват від гості в такій формі, що Евіза розгубилась — сміятися їй чи гніватись.

— Мене починає тіпати, коли вона проходить, — чувся високий тенор, — жовті очиська сяють, груди рвуть сукню, ноги, ох, які ноги!..

Евіза несподівано увійшла до кімнати для куріння. Троє молодих лікарів, що диміли люльками, привітали її. Евіза огледіла їх веселими очима, і ті зрозуміли, що вона чула коли не все, то багато чого.

Вони знічено рушили услід за Евізою, поспіхом загасивши люльки, а та надала своїй ході характеру еротичного танцю, щоб «покарати» молодь за грубу еротику розмови. Прискорене дихання позаду свідчило про успіх її витівки.

Величний головний лікар госпіталю, у повсякденному вбранні медиків Ян-Ях — яскраво-жовтому халаті з чорним поясом і жовтій м’якій шапочці, в окулярах, угледівши Евізу, розтягнув у посмішці тонкі, неприємні губи хитруна й зануди. Гострі, примружені очі пробігли поглядом по її вбранню, яке здавалося яскравим, настільки личило воно настрою і гордому обличчю хазяйки.

— Ходімо до моєї машини! — І, не чекаючи згоди, головний лікар повів гостю до бокового виходу, де стояв довгий і вузький транспортний механізм.

Конференція мала відбутися у палаці за містом, машина дісталася туди крутою дорогою, випереджаючи безліч пішоходів. В одному місці Евіза звернула увагу на стару «джи» з важкою коробкою на плечах й мимоволі змахнула рукою, просячи зупинити машину. Але водій навіть не загальмував. На здивований погляд Евізи головлікар лише нахмурився. Вони під’їхали до будинку із зруйнованими архітектурними оздобами — величезними кам’яними квітами. Висока стіна де-не-де зруйнувалась, а триярусна надбрамна вежа була розібрана. Але сад, що оточував палац, видавався густим і свіжим, без печаті занепаду, яка лежала на напівзасохлих парках і садах усередині міста.

— Ви, я помітив, здивувались, що ми не підвезли стару? — почав головний лікар, скосивши очі на Евізу, що йшла поряд.

— Ви спостережливі.

— У нас неможливо бути надто добрим, — ніби виправдовуючись, сказав тормансіанин. — По-перше, можна підхопити інфекцію, по-друге, треба берегти машину, по-третє…

Евіза зупинила його жестом.

— Можете не пояснювати. Передусім ви думаєте про себе, бережете машину, цей примітивний виріб із заліза й пластмаси, більше, ніж людину. Усе це природно для суспільства, в якому життя меншості тримається на смерті більшості. Тільки навіщо ви присвятили себе медицині? Чи є сенс лікувати людей при легкій смерті й швидкій зміні поколінь?

— Ви помиляєтесь! «Джи» — найцінніша частина населення. Наш обов’язок зціляти їх усіма способами, відвойовуючи у смерті. Звичайно, було б ідеально, якби нам вдалося зберегти один лише мозок, відокремивши його від зношеного тіла.

— Наші предки помилялися так само, вважаючи мозок і психіку чимось окремим від тіла, нібито не пов’язаним з усією природою в цілому. Дехто стверджував, що весь світ лише похідна людських уявлень про нього. Тут витоки багатьох біологічних помилок. Мозок і психіка не створюються самі собою. Їхня структура й робота — похідні суспільства часу, суми знань у період становлення індивіда. Тільки шляхом безперервного всотування нових вражень, знань, відчуттів мозок у людей емоційних і з доброю пам’яттю долає закономірну консервативність — і то лише до певних меж. Великий учений, що досяг вершини через тридцять років своєї діяльності, робиться консерватором, безнадійно відсталим від епохи. І сам не зрозуміє цього, бо його мозок настроєний співзвучно світу, який залишився позаду, відійшов у минуле.

— Але ж можна моделювати нові умови, нарощувати їх…

— Поки моделюєте, ще більше розійдуться кондиція мозку й умови середовища. Ноосфера, тобто психічне оточення людини, змінюється набагато швидше біологічної трансформації.

— Ми не теоретизували, а боролися зі смертю, на досвіді осягаючи нові можливості продовження життя.

— І додали до колосального списку злочинів природи і людини ще мільйони мучеників! На додачу деякі відкриття завдали людям більше шкоди, ніж користі, навчивши політичних бандитів-фашистів ламати людину психічно, перетворювати на покірну худобу. Якщо полічити всіх замучених під час дослідів тварин, розтерзаних вашими операціями хворих, тоді доведеться строго засудити ваш емпіризм. В історії нашої медицини й біології також мали місце ганебні періоди нехтування життям. Будь-який школяр міг різати живу жабу, а напівграмотний студент — собаку або кицьку. Тут важливо знати міру. Якщо переступити межу, то лікар стане різником або отруювачем, вчений — вбивцею. Якщо не дійти до потрібної межі, тоді з лікарів виходять прожектери або неосвічені чинуші. Але найнебезпечніші фанатики, готові шматувати людину, не кажучи вже про тварин, щоб здійснити небувалу операцію, замінити те, чого неможливо замінити, не розуміючи, що людина — не механізм, зібраний із стандартних запчастин, що серце не тільки помпа, а мозок — не вся людина. Такий підхід завдав свого часу багато шкоди у нас, і я бачу його процвітання на вашій планеті. Ви експериментуєте над тваринами навмання, забувши, що лише крайня необхідність може якось виправдати муки вищих форм тварин, наділених стражданням не менше від людини. Такі ж беззахисні й ваші «зцілені» в лікарнях. Мені доводилось бачити дослідницькі лабораторії трьох столичних інститутів. Сума страждань, що вміщена в них, не може виправдати мізерні досягнення…

Головний лікар смикнув Евізу за руку, зіпнувши її з доріжки. Вони опинилися за буйними заростями кущів.

— Нагніться, швидше, — прошепотів тормансіанин так вимогливо, що Евіза скорилась.

Від воріт бігло кілька людей, які гнали попереду себе огрядного чоловіка з сірим обличчям і вибалушеними очима. Сили залишали його. Він зупинився хитаючись. Один з переслідувачів ударив його коліном в обличчя, зігнувши товстуна навпіл. Другий збив жертву з ніг. Переслідувачі заходилися топтати чоловіка ногами.

Евіза вирвалася з рук головного лікаря і кинулася до місця розправи, вигукуючи:

— Зупиніться, припиніть! — Безмірне здивування промайнуло на озвірілих обличчях. Кулаки розтулилися, тіні посмішок пробігли по скривлених губах. Запала тиша, в якій чути було лише схлипування жертви.

— Як ви можете, шестеро молодих, бити одного — недужого й старого? Чи не соромно вам за негідний вчинок?

Міцний чоловік у голубій сорочці нахилився вперед і тицьнув пальцем в Евізу.

— Велика Змія! Як я не зрозумів! Ти ж із Землі?

— Так! — відповіла Евіза, припавши на коліно, щоб оглянути пораненого.

— Облиш це стерво! Погань живуча! Ми його тільки трохи провчили.

— За що?

— За те, що він писака. Ці кляті писаки-лакузи вигадують небилиці про наше життя, перебріхують історію, доводячи велич і мудрість тих, хто їм дозволяє жити й добре платить. За одну фразу в їхній, писанині, яка сподобається володарям, доводиться розраховуватись усім нам. Таких мало бити, їх треба вбивати!

— Стривайте! — вигукнула Евіза. — Може, він не так уже й винен. Ви тут не дбаєте про точність сказаного або написаного. Письменники теж не думають про наслідки якоїсь дошкульної, ефектної фрази: вчені — про те, що спричинить їхні відкриття. Вони поспішають швидше оповістити світ, нагадуючи півнів, які кричать навперебій.

Ватажок розплився у посмішці, відкритій і симпатичній.

— А ти, земна, розумниця! Тільки помиляєшся: ці знають, що брешуть. Вони гірші від дівчиськ, яких беруть у садах за гроші. Ті продають тільки себе, а ці — всіх нас! Я їх ненавиджу, — він штовхнув свою жертву, яка відповзала навкарачки.