Ми повинні коротко зупинитися й на лекціях, на цьому трохи шляхетнішому різновиді фейлетону. Фахівці, а також усілякі інтелектуальні пройдисвіти пропонували в ті часи громадянам, які й далі дуже високо цінували позбавлене свого колишнього значення поняття «освіта», крім статей, ще й силу-силенну лекцій, не тільки у вигляді святкових промов з якоїсь особливої нагоди, а в неймовірних кількостях, запекло конкуруючи один з одним. Житель чи жителька середнього міста могли тоді раз на тиждень, а у великих містах мало не щовечора прослухати лекцію на якусь тему – про мистецькі твори, про поетів, учених, дослідників, про мандрівки навколо світу тощо. Слухачі на тих лекціях залишались пасивними, хоч вважалося, що вони якось причетні до змісту, якось підготовлені до теми, можуть сприйняти її; здебільшого, звичайно, цього не було. Траплялись цікаві, темпераментні, дотепні лекції, скажімо, про Гете, як він у синьому фраку вискакував з диліжанса і зваблював страсбурзьких чи вецларських дівчат, або про арабську культуру – тоді в них було повно модних інтелектуальних слів, перемішаних, як гральні кості, і слухачі раділи, коли хоч приблизно розуміли котресь із них. Люди слухали лекції про поетів, творів яких вони ніколи не читали й не думали читати, дивилися діапозитиви і, так само, як тоді, коли поглинали фейлетони в газетах, намагалися пробитись крізь купи не пов’язаних між собою, позбавлених будь-якого сенсу уламків знань та наукових вартостей. Одне слово, людство перебувало тоді на порозі того жахливого знецінення слова, що, спершу в найвужчому колі і в глибокій таємниці, викликало ту героїчно-аскетичну протилежну течію, яка незабаром вирвалася назовні могутнім потоком, започаткувавши нову духовну самодисципліну й духовну гідність.

Непевність і фальш духовного життя тієї доби, якій, проте, з іншого погляду не бракувало енергії і величі, ми, люди нових часів, вважаємо симптомом жаху, що охопив дух, коди він наприкінці епохи уявних перемог і уявного добробуту раптом опинився перед порожнечею: перед тяжкими злиднями, перед смугою політичних та воєнних завірюх і перед зненацька вирослим недовір’ям до самого себе, до своєї сили й гідності, навіть до свого власного існування. І все ж таки в ту добу апокаліптичних настроїв дух іноді сягав неабияких вершин: наприклад, саме тоді зародилась наука про музику, вдячними спадкоємцями якої ми стали. Та хоч як легко розкласти по поличках історії будь-які відтінки минулого, сучасне ніколи не може знайти в ній своє місце, тому, коли рівень духовних потреб і здобутків почав швидко й дуже помітно знижуватись, саме інтелектуалів охопили непевність і розпач. Вони якраз відкрили (хоч про це дехто здогадувався ще від часів Ніцше), що молодість і творча пора нашої культури скінчились і почалася старість, вечірні сутінки; всі раптом відчули це, й дехто досить гостро сформулював, цим же пояснювали й тривожні прикмети часу – мертвотну механізацію життя, глибокий занепад моралі, безвір’я народів, неоригінальність мистецтва. Як в одній химерній китайській казці, всюди лунала «музика загибелі», неначе лункий звук басового регістра в оргàні, вона гриміла й завмирала протягом багатьох десятиріч, мов пошесть, заражала нездоровим духом школи, часописи й академії, викликала меланхолію і душевні недуги в тих митців, критиків своєї доби, які ще брали близько до серця проблеми часу, виливалася нестримною повіддю дилетантської надпродукції у всіх мистецтвах. До цього ворога, який проник усюди і якого вже не можна було позбутися, ставились по-різному. Декотрі наймудріші голови мовчки визнавали гірку правду і стоїчно несли її тягар. Дехто пробував заперечувати її, тим більше, що літературні провісники вчення про занепад культури мали багато вразливих місць, на які легко було нападати. А крім того, кожен, хто ставав на герць із тими грізними пророками, здобував слухачів і вплив серед громадян, бо твердження, що культура, якою ще вчора вони володіли і якою так пишалися, перестала існувати, що освіта й мистецтво, які вони так любили, зробилися вже не справжньою освітою і не справжнім мистецтвом, здавалося їм таким самим зухвалим і нестерпним, як раптова інфляція чи загроза їхньому капіталові від революцій. Серед загального апокаліптичного настрою декотрі займали ще й цинічну позицію: ішли танцювати й називали будь-яку турботу про майбутнє старосвітською дурницею, проголошували в бадьорих фейлетонах близький кінець мистецтва, науки й мови, з якоюсь хтивістю самовбивць виявляли в паперовому світі фейлетону, який вони самі ж і збудували, цілковиту деморалізацію духу, інфляцію понять і вдавали, ніби вони з цинічною байдужістю або у вакхічному екстазі спостерігають, як не тільки мистецтво, дух, етика, чесність, але навіть уся Європа, весь світ ідуть до загибелі[11]. Серед кращих людей запанував мовчазно-похмурий, а серед гірших – зловтішний песимізм, і аж через довгі роки, коли внаслідок політичної боротьби і воєн щезло все віджиле, була вироблена нова мораль і переінакшений світ, – аж тоді й культура змогла реально оцінити себе і знайти своє справжнє місце.

Але й у ті перехідні десятиріччя культура не спала мертвим сном, а саме в період свого занепаду і уявного самозаперечення, яке від її імені проголошували митці, професори й фейлетоністи, вона пробудила сумління в окремих своїх носіїв, і ті виплекали в собі особливу пильність і якнайсуворіший самоконтроль. Навіть в епоху розквіту фейлетону то тут, то там траплялися невеличкі групи людей, які мали твердий намір зберегти вірність духові і будь-що пронести крізь те лихоліття зерно доброї традиції, дисципліни, методу й інтелектуальної честі. Наскільки ми тепер можемо судити про ті далекі події, процес самовипробування, самоосмислення й свідомого опору занепадові відбувався, здається, головним чином у двох групах. Учені, що не забули про свою відповідальність перед культурою, заглибилися в працю над історією музики і над методами її навчання, бо ця наука саме тоді досягла свого розквіту, і якраз у добу фейлетону два славетні семінари опрацювали зразковий, з усіх поглядів бездоганний робочий метод. І неначе сама доля захотіла винагородити зусилля маленької, але мужньої когорти: в найтяжчі часи сталося радісне диво, були знайдені одинадцять рукописів Йоганна Себастіана Баха, що колись належали його синові Фрідеману! То була випадковість, проте вона подіяла як Божий знак. Другим центром опору духовному виродженню було Братство мандрівників на Схід, члени якого плекали не так інтелект, як дух, виховували в собі шанобливість і побожність, – звідси наша сучасна форма духовності і Гра в бісер дістали важливі імпульси, особливо це стосується методів споглядання. Мандрівники на Схід зробили також свій внесок у розвиток нових поглядів на сутність нашої культури і на можливість її подальшого існування – не стільки завдяки своїм досягненням у науковому аналізі, скільки завдяки набутій давніми таємними способами здатності магічно входити в будь-яку минулу епоху і в будь-який духовний стан. Наприклад, серед них були музиканти й співаки, що, як запевняють джерела, вміли виконувати композиції ранніх епох з такою бездоганною чистотою, як їх виконували тільки в давнину, – скажімо, грали й співали музичні твори 1600 чи 1650 років так, наче зовсім не знали ще всіх тих витончених, віртуозних способів, що ввійшли в моду пізніше. А це було щось нечуване для тих часів, коли всіх музикантів опанувала манія динаміки й експресії і коли за диригентською технікою і «тлумаченням» мало не забували про самий твір; розповідають, що коли оркестр мандрівників на Схід уперше публічно виконав сюїту з догенделівських часів без жодних крещендо й декрещендо, з наївністю й цнотливістю, властивою іншій добі й іншому світові, деякі слухачі взагалі нічого не зрозуміли, але деякі уважно вислухали її і вирішили, що вперше в житті почули музику. А один з мандрівників спорудив у залі зустрічей Братства між Бремгартеном і Морбіо[12] бахівський оргàн, точнісінько такий, який спорудив би собі сам Йоганн Себастіан Бах, якби мав кошти й можливість. Відповідно з засадами, які вже тоді панували в Братстві, творець оргàна приховав своє ім’я і назвався Зільберманом за своїм попередником із вісімнадцятого сторіччя.