З дитинства Йозефа Кнехта, тобто з того часу, коли він ще не був учнем елітарної школи, нам відома тільки одна подія, але вона має важливе, символічне значення, бо свідчить про перший вагомий поклик духу до хлопця, про перший акт покликання, і знаменно, що перша покликала його не наука, а музика. Цей уривок з біографії, як і майже всі відомості про особисте життя Кнехта, ми завдячуємо одному його учневі з класу Гри в бісер і відданому шанувальникові, що записав багато висловів і розповідей свого великого вчителя.

Кнехт мав тоді десь дванадцять чи тринадцять років і був учнем класичної гімназії в містечку Берольфінгені під Цабервальдом, де він, мабуть, і народився. Хоч хлопець уже давно був стипендіатом гімназії і колегія вчителів, особливо вчитель музики, двічі чи тричі рекомендували його найвищому керівництву для переведення в школу еліти, сам він нічого не знав про це і ще жодного разу не бачив нікого з еліти чи з Магістрів Виховної Колегії. І раптом учитель музики (Йозеф тоді вчився грати на скрипці й на лютні) сказав йому, що невдовзі, можливо, до Берольфінгена завітає Магістр музики – перевірити, як у гімназії налагоджене музичне навчання, тож хай Йозеф налягає на вправи, щоб не осоромитись самому й не осоромити свого вчителя. Ця звістка глибоко схвилювала хлопця, бо він, звичайно, добре знав, хто такий Магістр музики, знав, що той не просто з’явиться з якогось високого відділу Виховної Колегії, як з’являлися двічі на рік шкільні інспектори, а що він – один із дванадцяти напівбогів, один із дванадцяти керівників тієї найшановнішої Колегії і найвища інстанція для цілої країни в усьому, що стосується музики. Отже, Магістр музики, Magister musicae, особисто відвідає Берольфінген! У цілому світі для малого Йозефа була, може, тільки одна людина ще легендарніша й загадковіша – Магістр Гри в бісер. Він наперед відчував величезну, боязку пошану до Магістра музики і уявляв собі його то якимось королем, то якимось чарівником, то ніби одним із дванадцяти апостолів чи котримось із великих митців класичної доби, таких, як Міхаель Преторіус, Клаудіо Монтеверді, Й. Й. Фробергер або Йоганн Себастіан Бах, – і так само палко очікував, як і боявся тієї хвилини, коли з’явиться це світило. І один із цих напівбогів і архангелів, один із таємничих і всемогутніх правителів духовного світу власною особою з’явиться тут, у містечку, в їхній гімназії, і він, Йозеф, побачить його, і, може, Магістр озветься до нього, перевірить, як він грає, полає його або похвалить – то була така величезна подія, ніби якесь диво, рідкісне небесне явище, та й учителі казали, що це вперше за багато десятиріч Magister musicae відвідає їхнє містечко і їхню маленьку гімназію. Хлопцеві по-різному ввижалася зустріч високого гостя, а насамперед – як пишна офіційна урочистість, схожа на ту, що він бачив, коли новий бургомістр вступав на свою посаду: з духовим оркестром і прапорами, а може, навіть із феєрверком; Кнехтові товариші уявляли собі приїзд Магістра так само. Щоправда, радість Кнехта трохи затьмарював острах: він боявся, як би самому не опинитися надто близько до тієї великої людини, не зганьбити себе перед таким знавцем своєю грою і своїми відповідями. Але той острах був не тільки гнітючий, а й солодкий, бо в глибині душі, не признаючись у цьому навіть самому собі, він вважав очікуване свято з його прапорами і феєрверками зовсім не таким бентежним, гарним, важливим і, попри все, дивовижно радісним, як те, що він, малий Йозеф Кнехт, побачить Магістра зблизька, що той завітає до Берольфінгена трохи й задля нього, Йозефа, – адже Магістр приїде перевіряти, як у гімназії вчать музику, а вчитель музики, видно, гадає, що іспит можуть влаштувати і йому, Кнехтові.

Але, мабуть… ох, ні, навряд чи до цього дійде, де там! У Магістра є важливіші справи, ніж вислухувати, як малий хлопчисько цигикає на скрипці, він, певна річ, перевірятиме старших учнів, вони більше всього знають. З такими думками чекав Йозеф великого дня, і той день настав, але почався з розчарування: на вулицях не грав оркестр, на будинках ніхто не вивісив прапорів та гірлянд, треба було, як і щодня, брати книжки й зошити і йти на звичний урок, і навіть у класі він не побачив ані найменших ознак святковості, все було звичайне. Почався урок, на вчителеві був той самий костюм, що й завжди, і він жодним словом не згадав про почесного гостя.

Але на другому чи третьому уроці все ж таки сталося диво: постукавши в двері, зайшов служник і сказав, що учень Йозеф Кнехт повинен за чверть години з’явитися до вчителя музики, перед тим гарненько причепурившись, помивши руки й почистивши нігті. Кнехт зблід з переляку, вийшов, ледве переставляючи ноги, зі школи, тоді кинувся до інтернату, поклав книжки, вмився, причесався, тремтячими руками взяв футляр зі скрипкою та нотний зошит і подався до флігеля, де були музичні класи. У горлі в нього стояв клубок. На сходах його зустрів один з гімназистів і схвильовано мовив, показуючи на клас:

– Почекай тут, поки тебе викличуть.

Минуло не так багато часу, поки настав край його чеканню, проте для Кнехта то була ціла вічність. Ніхто його не викликав, але до класу зайшов якийсь чоловік, зовсім старий, як йому спершу здалося, не дуже високий, сивий, з гарним ясним обличчям і пильними блакитними очима. Погляд тих очей міг би злякати, проте він був не тільки пильний, а й веселий: не те, щоб чоловік сміявся чи хоча б усміхався, просто в очах його світилася тиха, спокійна веселість. Чоловік сів на стільчик перед старим шкільним фортепіано й сказав:

– Ти Йозеф Кнехт? Твій учитель задоволений тобою, він, здається, любить тебе. Ходи, трохи пограємо разом.

Кнехт іще перед тим дістав скрипку з футляра. Старий узяв ноту «ля», хлопець настроїв скрипку і боязко, запитливо глянув на нього.

– Що б ти хотів зіграти? – спитав Магістр.

Учень не зміг нічого відповісти, серце його переповнювала святоблива пошана до старого. Він ще ніколи не бачив такої людини. Він нерішуче взяв ноти й простяг їх Магістрові.

– Ні, – сказав Магістр, – я б хотів, щоб ти зіграв щось напам’ять, не вправу, а щось просте, що ти знаєш напам’ять, може, пісню, яка тобі подобається.

Кнехт збентежився; це обличчя, ці очі зачарували його. Він соромився свого збентеження, але не міг відповісти, не міг сказати жодного слова. Магістр не квапив його. Він одним пальцем програв початок якоїсь мелодії і запитально глянув на хлопця. Той кивнув головою, зразу ж радісно підхопив мелодію – то була старовинна пісня, яку вони часто співали в школі.

– Ще раз! – сказав Магістр.

Кнехт повторив мелодію, а старий зіграв до неї другий голос. Тепер старовинна пісня звучала в маленькому класі на два голоси.

– Ще раз!

Кнехт знов заграв перший голос, а Магістр зразу другий і третій. Чудесна старовинна пісня лунала в класі на три голоси.

– Ще раз! – І Магістр зіграв три голоси до мелодії. – Гарна пісня! – тихо сказав він. – А тепер зіграй її ще в альті.

Кнехт слухняно зіграв, Магістр задав йому тон і долучив до його гри свої три голоси.

– Ще раз! – знов і знов казав старий дедалі веселіше.

Кнехт зіграв мелодію в тенорі, раз у супроводі двох, а раз – трьох голосів. Так вони виконали пісню кілька разів, і слова їм були вже не потрібні; з кожним повторенням мелодія сама собою ставала багатшою, набувала нових оздоб. Маленька порожня кімната, освітлена веселим вранішнім сонцем, святково звучала у відповідь. За якийсь час старий перестав грати й спитав:

– Може, досить?

Кнехт похитав головою і заграв знов. Магістр приєднався до нього з своїми трьома голосами, і чотири голоси весело проклали тонкі, ясні лінії, перегукуючись один з одним, підтримуючи один одного, перетинаючись і описуючи один навколо одного дуги й фігури, а хлопець і старий, забувши про все на світі, віддавалися тим чудовим спорідненим лініям і фігурам, що утворювались там, де лінії схрещувалися, і, обсотані їхнім чарівним плетивом, грали, тихо похитуючись, наче скорялися невидимому капельмейстерові. Нарешті Магістр, закінчивши мелодію, повернув голову й спитав: