Мій перший твір! Мій вистражданий. Досі
я пам’ятаю жар того литва.
Усе було — талант, уміння, досвід.
Чому ж такі сумні мої жнива?
Хто я тепер?! Бездомний чоловіче,
чого сидиш тут поночі в саду?
Старий
Духота вдень. Од спеки худнуть свічі.
Повечоріло. В келію піду.
Флорентієць
Твоїй душі у келії не тісно?
Ти ж із палацу в келію прибув.
Притулок. Тиша. Коників фортіссімо.
Різець в руці держати не забув?
Старий
Та щось роблю, коли нагода трапиться.
Та вже ж і руки не такі як слід.
Приймаю мовчки монастирську трапезу.
Дивлюсь в провалля пережитих літ.
Ченцям тут шахи вирізьбив. Абат
собі на гріб янгелика замовив.
Та ще потроху доглядаю сад.
Отут я й стану деревом зимовим.
Флорентієць
Ти ж вчився в знаменитому Саду!
Був другом і сучасником да Вінчі!
Де ж я себе колишнього знайду?
Як страшно доля глянула у вічі!
О, пригадай Флоренцію — ті храми,
садів Сан-Марко виноградний мур,
де наш синьйор Лоренцо Незрівнянний
для нас відкрив славетний Сад Скульптур!
Зайди в той Сад, заглянь в тінисті гроти,
зустрінь себе в майстернях тих,
де ми в часи насильства, підступу й підлоти
мистецтвом ушляхетнили уми!
Старий
Його нема. Той Сад уже руїна.
Лоренцо вмер. І ти — уже не ти.
Лиш пам’ять, наче дівчинка наївна,
все хоче ляльку в попелі знайти.
Флорентієць
Які були там витвори мистецькі!
І все для нас натура і модель —
етруська ваза, музи давньогрецькі,
античні маски, римська капітель.
В тіні олив, закохані в Елладу,
де птиця Фенікс ще раз ожила,
ми, юні пташенята того Саду,
пили мистецтво з першоджерела!
Упало яблуко. У місячному крузі — цвіте мигдаль рожевий і троянди.
Крислате дерево. На дереві із гнізд, як пташенята, виглядають хлопчики.
І дев’ять муз, прекрасних і струнких,
ведуть круг них свій витончений танець.
В тому Саду ми брались до науки
і перші лаври скубли на вінок.
Всі дев’ять муз, узявшися за руки,
навколо нас водили свій танок.
Он подивись, які ми жовтороті!
Тих пташеняток бачиш у гнізді?
Ти — Рустичі, а він — Буонарроті,
адже ви разом вчилися тоді!
І наш синьйор, музика і дотепник,
тиран, поет, філософ і купець,
любив його, прихильний був до тебе, —
він знав, із кого виросте митець!
За хист натхненний і за труд воловий.
що кожен з вас ним юність надривав,
йому — червоний, а тобі — ліловий
оцей ось плащ синьйор подарував.
То як же сталось, як же все це сталось,
яких зазнав ти злигоднів і втрат,
що з тих Садів
потрапив ти на старість
у цей убогий монастирський сад?
Що привело тебе у цю обитель?
За що в житті так тяжко не прощен?
Святий Мартин, жебрацький покровитель,
з тобою тут поділиться плащем.
А ти ж міг бути велетнем, ти міг!
Старий
(печально похитавши головою)
У мене в пам’яті йде сніг…
(Сніг падає на вже порожні гнізда, і Музи порозходились навшпиньках)
Флорентієць
Причім тут сніг? Флоренція — Фйоренца,
квітуча тобто. Лілія в гербі.
А сніг там рідко. Звідки ж він береться,
що він іде у пам’яті тобі?
Чого ж у тебе в пам’яті не йде твоя молодість?
Чого у тебе в пам’яті не йдуть твої скульптури?
Старий
Не муч, не згадуй, одійди, замовкни!
Що взагалі в житті було моїм?!
Я весь мій вік залежав од замовників
і те створив, що треба було їм.
Флорентієць
А Мікеланджело, чи не ровесник твій,—
він не залежав, мав од них свободу?
А є у нього хоч єдиний твір,
який би він створив їм на догоду?
Вони ж бувають гірші, ніж вандали.
Він лізти їм в свій труд не дозволяв.
А як вони вже дуже насідали,
то він на них і дошками шпурляв!
Старий
Так він же геній. Це вже інша річ.
Такий — один на кількасот сторіч.
Флорентієць
Він геній, так. Це ще Лоренцо знав.
І хоч було це декому в досаду,
він дав йому, єдиному із нас,
і кращий мармур, і ключі від Саду.
Ми всі були ще зовсім хлопчаки,—
він мав його за майстра у роботі.
Він знав, що то вже буде на віки,
що вийшло з-під різця Буонарроті!
Старий
Оце і є найперша із причин.
Бо хоч би як хто п’явся на котурни —
всі народились кожен хто під чим,
лиш геній народився під Сатурном!
Флорентієць
(нервово загортається плащем)
Ну, добре, я великим стать
не зміг чи не зумів,— часи були брутальні.
Але причому все-таки тут сніг?
Я працював у камені й металі.
То де ж воно, серед яких руїн,
все, що створив я оцими руками,—
я, скульптор навіть Іменем своїм,
я — Рустичі, я — рустика, я — камінь!
Старий
Оце умреш, ніхто й не спом’яне.
В надгробний камінь не вкарбують дати.
Лише ім’я у тебе кам’яне.
Ти дошку в них шпурнути був не здатен.
Флорентієць
Коли цькували — я протистояв.
Лише коли наблизили — піддався.
Старий
Твоя відвага — вище всіх уяв!
Отож-бо й є. У тому-то й біда вся.
Вони — тебе, не ти їх переміг!
Вони твій хист поклали під фуганок.
Флорентієць
Чого у тебе в пам’яті йде сніг?
Старий
Страшна ціна вельможних забаганок!
Ти кажеш — привид, старості фантом.
Послухай. Передсмертне молодію.
Сприйми як притчу, під новим кутом,
ту — давніх літ — забуту вже подію.
До нас природа щедрою була.
Мистецький дар і розум сполучила,—
усе Лоренцо Пишному дала,
але в його нащадках одпочила.
Після Лоренцо занепав той Сад.
