Та нічого, попереду ще більше року, можливо, за цей час мені таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю каміння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо і мрію про вечір. Коли пролунає врешті команда кінчати роботу і ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Дністер, з головою зануримось у воду.

Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що більше і не підпустять до річки. Та ми тому не дуже віримо, адже й командирів сонце насмажує не менше, ніж нас, і командири хочуть купатися.

Врешті ми шикуємось і, мокрі, посвіжілі, видираємося повзводно вгору, до лісу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: під зеленими шатами, на землі, і ми, начаювавшись, одкочуємося від гарячих ще кухлів та й лежимо, чекаючи сигналу «відбій».

Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заході. А тут, на траві, під високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табір наче вимер: бубонять лише сонні голоси якихось птахів та зрідка пролунає окрик командира.

Про що ми в ці хвилини думаєм? Про що розмовляємо?

Про все. А найбільше про службу. Бо й розмови наші змінилися відтоді, як ми потрапили в армію.

Якщо раніше ми пригадували здебільшого рідну домівку і вона нам здавалася раєм, то нині ми все рідше заводимо розмови про неї. З головою поринувши у військову буденність, ми поступово проймалися її інтересами.

Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пізнали. Нас не лякають уже ні морози, ні спека, дублені шкіри наші не пробити градом, не промочити дощем, ми спокійнісінько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по команді вставати, по команді лягати.

Ми стали воїнами.

Ми навчилися ходити в атаки і миттю окопуватись, хоч кілометр повзти по–пластунському, долати найглибші рови і найвищі стіни, по–молодечому колоти багнетом і відбивати ворожі удари прикладом гвинтівки. Ноги наші самі собою витягуються в струну, як тільки лунає: «арш!», руки наші злітають ні на сантиметр вище, ні на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, і нікому не спало б на думку, що кілька місяців тому ми зовсім не вміли так триматись.

Ми стали справжніми воїнами.

Нас уже не пригинають до землі двопудові речові мішки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мішках, бо не відчуваєм отого постійного голоду, який гриз нас на початку військової служби. Ми вже наїдаємося під час сніданків, обідів і вечер. Нам не муляють набиті влежаною соломою подушки, ми можемо спокійнісінько виспатися хоч на кам'яній брилі. Ми огрубіли, м'язи наші зміцніли, рухи стали точними і впевненими.

Ми стали тими, ким і повинні були стати. Недалека війна готувала нам суворий екзамен на мужність і зрілість. І ми складемо його — живі чи мертві.

Війна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мін та снарядів, а нескінченними маршами, копанням траншей і окопів. Нас чи то ще боялися допустити до передової (перший рік служби!), чи там уже було стільки військ, що й не пропхатися, тільки протягом майже п'ятнадцяти діб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п'ятдесят кілометрів. Або заривалися в землю.

Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так і не понюхаємо пороху. Адже ми всі як один були впевнені, що оце зараз, коли копаємо наосточортілі бліндажі та окопи, наша звитяжна армія добиває ворога «з малою кров'ю могутнім ударом». Що коли нас іще хоч із тиждень поганяють уподовж фронту, ми так і не побачимо живих ворогів, хіба що полонених. Та коли починали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, обривав:

— Розговорчики!

Бо дисципліна є дисципліною, вона не терпить жодних нарікань на дії командування, навіть якщо нарікання оті породжені високопатріотичними почуттями.

Двічі ми бачили ворожі літаки. Перший раз вони летіли так високо, що здавалися сріблястими хрестиками, і коли пролунала наполохана команда: «Во–озду–ух!» — ми сипонули із шляху в густу високу пшеницю. І потім, як нас недавно учили, з коліна стріляли в оті літаки.

Смачно і збуджуюче запахло порохом, у голові аж задзвеніло від пострілів, а хрестики сунули й сунули, і хоча б тобі впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши у небо свій ТТ, скомандував відбій.

Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнім скінчив стрілянину, і тоді з неба долинув могутній стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, і ми розгублено дивилися на величезну армаду літаків і запитували самих себе, де ж наші славнозвісні винищувачі.

Командири нам пояснили, що винищувачі зустрінуть ворожі літаки подалі, в тилу, що вони навмисне пропускають їх углиб, аби потім не випустити жодного.

Вдруге ми зіткнулися з ворожими літаками в Могилеві–Подільському, за кілометр од переправи через Дністер. Щойно пролунало: «Воздух!» — як прямо над головами із жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися літаки, і вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам'яними парканами, сипонула в кювет.

Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поціляючи прикладами, черевиками, колінами й ліктями, а довкола вже ходором ходила земля. І хоч бомби падали аж біля мосту, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що літаки ціляться тільки у нас.

Так ми й не дійшли до переправи через річку, хоч командири і запевняли, що цього разу нас обов'язково кинуть у бій. Натомість нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потім знову копали траншеї і заздрили іншим взводам, у яких були низькорослі командири, бо наш лейтенант, мов навмисне, був на всю роту найвищим і траншею нам доводилося копати найглибшу.

Всі ми дуже схудли і ще більше втомилися. Втома накопичувалася в наших тілах з дня у день, з ночі в ніч, короткочасні зупинки на відпочинок не могли її розрядити, а нетривкий сон — поновити наші сили. Ми були отруєні втомою, вона розписувала схудлі обличчя в землисті кольори, проступала чорними плямами попід очима, робила наші рухи непевними й млявими, а самих нас — тупими й байдужими.

Єдиною мрією було виспатись. Упасти на землю і спати…

Дрімота не полишала нас ні на хвилину. Перемішана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повіки, і, обважнілі, вони починали злипатися. І тоді, на ходу, ми поринали у сон. Ноги наші ступали, руки розмахували, а голови спали.

Декотрі умудрялися спати отак, на ходу, кілометр чи й два. Попадалися лише тоді, коли дорога завертала набік. Вони ж ішли по прямій, вивалювалися з колони і падали в кювет. Очманілі, видиралися на дорогу, до них роз'юшеними півнями підскакували командири, а ми реготали, мов з примусу.

Ще важче було копати окопи. Скільки ми їх за собою полишили за ті п'ятнадцять діб! Вгризалися в тверду неподатливу землю короткими шанцевими лопатками, а над нами гусла ніч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти і лунала одна й та ж пересторога:

— Не спати… Не спати…

Бо нам хотілося спати. Боже, як нам хотілося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотілося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, і він змикався довкола тісними стінами, сипався з шурхотом під ноги, тягнув непоборно на дно. І ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з'являлася чорна тінь командира:

— Боєць Кононенко!.. Кому сказано: не спати?!

І звідти, з окопу, судорожними кидками починали вилітати чорні ошмаття дрімоти.

Напівсонний, я прикопав якось гвинтівку. Поклав поруч і потім, задурманений, присипав її землею.

Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, мені вже починав світити трибунал, та командир роти помітив приклад, що витикався із бруствера. Мене примусили почистити гвинтівку до останнього гвинтика («Хай вилиже її язиком!» — наказав комбат), помкомвзводу ж сказав, що я тільки кров'ю можу змити тяжку цю провину. І поки всі спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю.