А все — Ванькова чесна натура. Ніколи не може змовчати, завжди так і вискочить із своїм дурним язиком.
Якось ми писали диктант. З російської мови.
— «Полы сыры», — диктувала нам учителька. — Написали, дети?
Банько, червоний як рак, підняв руку.
— В чём дело, Петренко?
— Варваро Іванівно, я цього не буду писати!
— Почему?
— Бо воно соромітне...
Так і зірвався диктант через Ванькову заяву. Ми давилися сміхом, хихотіли, підштовхували один одного ліктями, показуючи оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж волосся сторч стало!
Відтоді Варвара Іванівна завжди з певною підозрою ставилась до Ванька: чи не викине він чергового коника!
Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулась до Ванька:
— Отвечай же, Петренко!
Ванько зітхнув, звів на вчительку чесні очі:
— Варваро Іванівно, ми вже не дєті!
— Кто же вы? — вражено запитала Варвара Іванівна.
— Ми товаріщі!
Я й досі дивуюся, як у Варвари Іванівни вистачило педагогічної витримки не розреготатися, дивлячись на деяких «товарищей», що стояли за партами — «от горшка — два вершка»! Однак вона не розсміялася, навіть іскорці сміху не дозволила пробитись на свої очі. Вона тільки трохи помовчала, а потім серйозно сказала:
— Хорошо, быть по сему: я к вам буду обращаться, называя вас товарищами... А вы знаете, что такое «товарищ»? Какие большие, неимоверно большие обязанности накладывает это слово на тех, кого так называют? И что нужно делать, чтобы быть достойным этого обращения? Ибо слово «товарищ» произносили, обращаясь к великому Ленину. С этим словом шли под пули, под пытки, на смерть бойцы революции, герои гражданской войны. Слово это помогало возводить Днепрогэс и Магнитку, преобразовывать нашу великую Родину... Вот что значит — «товарищ», товарищи дети!
Як зачаровані, слухали ми вчительку — боялись дихнути. І спасибі вам, Варваро Іванівно, що ви не розгнівались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибі за те, що, скінчивши запальну промову свою, ви серйозно звернулися до нас:
— А теперь — здравствуйте, товарищи!
Задзвеніли шибки, стеля здригнулась од нашого «здравствуйте»!
І принаймні весь той навчальний рік ми вели перед по успішності з російської мови та літератури.
До того нас зобов'язувало горде, високе слово «товарищ»...
Віктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дітьми, не товаришами, а просто хлопцями і дівчатами, як своїх молодших друзів. І, їй-богу ж, це страшенно подобалось нам і ніскілечки не підривало його авторитет!
А як він умів нас запалити, зацікавити найнуднішою, здавалося б, справою!
Пригадую, як ми, старшокласники, під час жнив ходили збирати колоски.
Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: в колонах, клас за класом, під червоним прапором, директор і завуч — попереду, учителі — збоку, кожен біля свого класу. На краю скошеного поля, всіяного копами, зупинялися, і директор, витерши хустиною змокрілого лоба, звертався до нас із коротенькою промовою.
Потім до нас підходив бригадир — дядько Іван, Миколин батько, і розводив нас по полю.
— Так, значиться, так: щоб не лишилося після вас жодного колосочка! Ясно?
— Ясно! — кричали ми врізнобій.
Віктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе.
— Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було і в поле виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати... То що будем робити?
Микола, не довго думаючи, запропонував упіймати хоч одного семикласника і оддухопелити.
— Ні, так не годиться, — заперечив Віктор Михайлович.— Побити їх треба, але не одного, а всіх... І не кулаками їх треба бити...
— Кийками? — здогадався Ванько.
— Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильніші од нас. А ми давайте гуртом дружно візьмемось та й назбираємо більше од них колосків. Ну, як, згода?
— Згода! Згода! — закричали ми, вимахуючи торбинками.
— Тільки без галасу! Петренко, куди побіг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали?
— Читали! Читали!
— От і уявіть, що кожен із вас — Гаврош. А семикласники — буржуйські війська. Колоски ж — розсипані по полю набої. Кожен зайвий колосок — це постріл у ворога з боку комунарів, що засіли на барикадах. І чим більше ви назбираєте отих набоїв, тим повнішою буде перемога Паризької комуни над ворогом... Ясно?
— Ясно! Ясно!
— А раз ясно, то — вперед!
— Гур-р-ра!
І двадцять дев'ять гаврошів, войовниче вимахуючи торбинками, кинулися на стерню...
В той день наш клас здав найбільше колосків. Назбирали ми їх стільки, що вистачило б на всіх семикласників району.
А що ж! Хай знають, як-то ми «не доросли», буржуї задрипані, хай не лізуть воювати паризьких комунарів!
Навіть Павло Степанович, здивований, допитувався у нашого керівника:
— Чим ви їх так запалили, Вікторе Михайловичу? Зібрати удвоє більше колосків, аніж семикласники!
Віктор Михайлович так і не виказав нашої таємниці. Як я не продав йому Соньки.
Бо Сонька зібрала набагато більше колосків, аніж кожен із нас, п'ятикласників. Знаючи добре Соньку, я ніяк не міг повірити, що тут обійшлося без хитрощів. Приставав до неї, поки вона не витримала: одвела мене набік та й показала ножиці.
— Ну й що? — витріщився я на зовсім не польовий інструмент.
— Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи.
— Ти копи обстригала?!
— Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито.
— А як помітять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепіт.
— Нічого не буде! — заперечила Сонька. — Хіба я така дурна, щоб на нашій половині стригти! Я он оті, що в семикласників...
Більше я не цікавився: користується Сонька ножицями чи ні. Мабуть, користується, бо якось дядько Іван, коли почали звозити копи, бігав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як під час голодовки. Що якби вона йому попалась до рук, то він із неї і шкуру спустив би!
Але я і тут не виказав Соньки. Бо не хотів, щоб дядько Іван злупив із неї шкуру. А потім: не собі ж збирала оті колоски Сонька, не за себе вболівала душею, коли стригла снопи, а за п'ятий «Б» — за нашу перемогу над ворогом!
Приїхавши до нашого села, Віктор Михайлович поселився у Миколиних батьків — займав невелику кімнату, що виходила вікнами в садок, і ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як він рано встає, робить зарядку, як обливається потім холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снігом. Що він їсть, і як йому Миколина мати все підсипає в тарілку, «бо вас же захарчували на міських тих харчах, там і поїсти як слід не дадуть», — все ми знали про Віктора Михайловича, навіть те, з чим він крився од усіх: що Віктор Михайлович безнадійно закоханий у Галину Іванівну.
Правда, він не смикав її за коси, не штовхав у спину, не давав їй підніжку і навряд чи наважився б узяти заради неї жабеня до рота, але й без цих видимих знаків уваги нам було як божий день ясно, що Віктор Михайлович не може і дня прожити без Галини Іванівни...
Першими помітили це наші дівчата. Помітили та й почали перешіптуватись поміж собою, страшенно горді тим, що вони знають щось, невідоме нам, хлопцям.
Але хіба жінота створена для того, щоб зберігати секрети? Тож не минуло й дня, як і друга, чоловіча, половина п'ятого «Б» була втаємничена в сердечні справи нашого керівника.
З того дня, як наш клас дізнався про сердечні справи Віктора Михайловича, нас дуже цікавило все, що протягом минулої доби сталося поміж нашим керівником та Галиною Іванівною.
— Віктор Михайлович провів Галину Іванівну після школи додому!..
— Галина Іванівна чомусь розсердилась на Віктора Михайловича!..
— Учора вони помирилися!..
Десятки пар уважних очей пильнували Віктора Михайловича та Галину Іванівну. Очей, від яких ніщо в світі не може сховатися.
