«Московські історики дивляться на нашу московську революцію крізь призму французької революції. Дуже помилковий погляд, бо засади і мета нашої революції не лише інші, а й протилежні французькій революції. Це надто добре видно у ставленні обох революцій до ідеї приватної власності. Ця ідея є наріжним каменем французької революції, головною її силою. І наслідком французької революції було зміцнення ідеї приватної власності. Московська ж революція навпаки — простує до повного знищення всілякої приватної власності. Так само вся творча сила французької «Декларації прав» полягає в її засаді політичної та громадської свободи. Засада рівноправності французької революції була лише засобом до знищення історичних перешкод на шляху вільного розвитку людини та її особистої діяльності. Метою ж була воля. Цілковито інакше склалася ідеологія та психологія революції московської і взагалі всього московського лібералізму. Метою московської революції була насамперед і понад усе — рівність. Повна і загальна рівність! Хоч би рівність голодної смерті, аби рівність. А воля була лише засобом московської революції, щоб досягнути тієї рівності. Воля ніколи не була метою московських поступовців»[664]. Висловився на цю тему і М. Бердяєв: «Європейські впливи не могли за одну сотню років змінити духовність московської нації, що творилася тисячу років, духовність азійську за походженням і змістом. Московська духовність навіть європейськи освіченої московської інтелігенції не має нічого спільного з духовністю європейців. Наприклад, європейська ідея власності цілковито чужа і незрозуміла не лише московському мужикові, а й інтелігентові. Тому і монархіст К. Леонтьєв, і соціаліст О. Герцен обидва ненавиділи європейську дрібну буржуазію. Князь П. Кропоткін, граф Л. Толстой, аристократ М. Бакунін були великі землевласники і запеклі вороги ідеї приватної власності»[665]. І в іншому творі: «Московський народ був і є фізично і духовно народом кочовим, а кочове життя силою фактів учить не визнавати власності на землю. І московський народ виховався на загарбника не лише фізичного, а й загарбника духовного»[666], що повторює П. Чаадаєва: «Настав час, коли незнання Московщини загрожує європейській безпеці. Європейці мусять, зрештою, зрозуміти основну причину, що спонукає цю величезну імперію виходити за свої межі і нападати на інші народи. Московщина — це окремий, ворожий європейським ідеям світ. Світ азійських кочовиків, які не знають іншого шляху, крім загарбання і поневолення народів»[667]. Це ж саме, лише з протилежною оцінкою, твердив Ф. Тютчев (1803–1873 рр.), повчаючи: «Московщина не може мати жодного союзу з Європою ні заради інтересів, ні заради принципів. Не існує в Європі жодного інтересу чи принципу, що не спрямовані проти московських інтересів та принципів. Тому єдина природна політика Московщини щодо Європи — це не союз з тією чи іншою європейською державою, а навпаки, роз’єднання європейських держав, ослаблення кожної. Роз’єднані і ослаблені, вони не матимуть сили виступити проти Московщини. Ми, москвини, мусимо повсякчас пам’ятати, що принципи, на яких стоять Московщина і Європа, є такою мірою протилежні, такою мірою заперечують себе взаємно, що життя однієї можливе лише ціною смерті другої»[668].
Можливо шовіністами були лише крайні: праві і ліві? Адже були й помірковані москвини, прихильники європейської культури, «западники». На це відповідає М. Бердяєв: «У «западнічестві» московської інтелігенції завжди було багато чужого Заходові, багато було не лише суто московського, а й багато цілковито азійського. Європейська думка до невпізнання спотворювалася у московській свідомості. Західна наука ставала в Московщині якимось божком, невідомим критичному Заходові, і обернулася в московський беззаперечний катехизм релігійного сектанства»[669]. Це стосується і марксизму. Московські соціалісти зробили з кожного слова соціалістичного Талмуду непорушні догми своєї віри-релігії. Але водночас вони надавали цим догмам суто московського національного змісту й духу. Їхній діяч пише: «Під тиском життя і під тиском московського народу мінялися погляди наших більшовицьких вождів. І ми побачили, що радянська влада не лише відновила неподільність імперії та захистила життєві потреби Московщини, а й узагалі є владою національною, московською. Владою, що її створив московський народ для своїх потреб і за своєю подобою»[670]. Це писано 1930 року, коли Московщина виступала ще в інтернаціональній личині. Проте С. Дмітрієвський вільно чи невільно помиляється: вожді змінювали не погляди, а тактику, форми, а не зміст. Ба, навіть і форм не міняли, а лише назви тих форм. Зміст (навіть і багатьох форм) не могли змінити, хоч би й хотіли. Не могли, бо зміст культури і багатство форм творять покоління й покоління. Силу московських національних традицій починають уже розуміти і молоді письменники в СРСР: «Ми хотіли зруйнувати всі в’язниці, а побудували тисячі нових. Ми хотіли знищити кордони між народами, а оточили себе китайським муром. Ми хотіли зробити працю приємною розвагою, а запровадили пекельну каторгу. Ми не хотіли проливати ні краплини людської крові, а вбивали, вбивали і вбивали мільйони людей. Ми хотіли збудувати безкласове суспільство, а збудували кастове. Ми хотіли скасувати державу, а розбудували і зміцнили її тисячократно більше, ніж вона була. Ми хотіли повалити царат, а на спорожнілий трон посадили нового царя. Ми зривали з офіцерських мундирів царські погони, а потім запровадили їх знову. Ми ганьбили царське катівство, а запровадили своє тисячократно жорстокіше за царське і т. д. і т. п.»[671]. Такого не надрукуєш в СРСР, а тому автор переслав таємно рукопис за кордон під псевдонімом А. Терц.
У 1917–1927 рр. московська «демократія» прославляла і ставила пам’ятники Є. Пугачову. Його розгромив О. Суворов. Сказати щось доброго про О. Суворова вважалося контрреволюцією, влада за це карала. А далі та сама влада прославляє О. Суворова, заснувала орден його імені. До 1917 р. московська «демократія» хвалила українців за їхню боротьбу з царським урядом. А після революції та сама «демократія» лає українців за їхнє «мазепинство», хоч І. Мазепа боровся не з радянською, а з царською владою. «Нас, москвинів, хоч у десятьох водах пери, але московського нашого єства не випереш», — зізнавався І. Тургенєв. Досить показово, що про теперішній московський «соціалізм» мріяли ще в минулому столітті не лише соціалісти, а й московські монархісти. Один з монархічних філософів пише: «Іноді я думаю (не кажу «мрію», а об’єктивно передбачаю), що якийсь московський цар — може в недалекому майбутньому — стане на чолі соціалістичного руху і організує його так, як організував християнство римський цезар Костянтин. І я думаю, що Московщина має стати на чолі нової східної держави; має дати світові нову, слов’янсько-східну культуру, якою замінить занепадаючу культуру романо-германської Європи. Світ невдовзі мусить облишити буржуазну культуру. І новий ідеал людства вийде, безперечно, з Московщини, бо ж московський народ не має буржуазних забобонів»[672]. Отож, мільйонер С. Морозов і утримував своїм коштом аж до 1917 року на острові Капрі школу соціалістичних проповідників.
Близький приятель Леніна писав про нього: «У В. Леніна немає нічогісінько інтернаціонального. Навпаки, він є постаттю суто національною, московською, дитиною московського духовного життя. А воно, як відомо, було і є запереченням усього європейського. І В. Ленін повів свою партію московським національним історичним шляхом. І не К. Маркс, а М. Чернишевський, С. Нєчаєв, М. Бакунін були його вчителями. В. Ленін, прочитавши Г. Гегеля, нічого не зрозумів. Свою ж діалектику він змавпував зі спростаченої Чернишевським діалектики Г. Гегеля. Так само В. Ленін не знав і І. Канта, а дізнався дещо про його філософію з жалюгідно спартачених уривків у переказі М. Чернишевського»[673]. З ним у згоді і Г. Плеханов: «В. Ленін — горлопан до мозку кісток. Його тактика — це тактика М. Бакуніна та С. Нєчаєва. Ідею професійних революціонерів він позичив у М. Бакуніна. Своє доктринерське чаклунство позичив у К. Маркса. А опертя своєї сили знайшов у півінтелігентів. Те, що у Бакуніна та Нєчаєва було лише зародком, достигло і дало великий урожай у Леніна. Цей урожай передбачав Ф. Достоєвський у своєму романі «Бєси» і тоді назвав його «шігальовщиною», від імені героя Шігальова, духовної дитини М. Бакуніна, С. Нєчаєва». Здійснені після 1917 року ідеї соціалізації землі, одержавлення підприємств, відібрання майна у буржуазії, централізована та на військовий лад здисциплінована партія, чека, НКВД і подібні ідеї проголосили московські революціонери ще 1862 року у своїй книжці «Молодая Россия».
