Московський уряд наклав високий податок на український цукор на самому початку цукроварства в Україні (першу цукроварню в Україні збудовано 1887 року). Доки наш цукровий промисел був невеликий, постачав цукор лише на московський імперський ринок, то платилося лише 50 коп. з пуда, а надалі податок різко зростав: 1895 р. — вже 1,75 руб. тобто 40% продажної ціни. У 1912 р. Москва одержувала цукрового податку 32,8 млн. золотих рублів, а до того ще й 7 млн. руб. промислового податку на цукроварні[328]. Але й цей грабунок не спинив розвитку нашого цукрового промислу, і Московщина знайшла ще один спосіб затримати його розвиток.
Собівартість цукру українських цукроварень становила 3,25 руб. за пуд, та ще податок 1,75 руб., отже, всього 5 руб. за пуд. Таким чином продажна ціна в Україні не могла бути меншою за 12,5 коп. за фунт, її наш селянин чи робітник заплатити не міг, і цукроварні змушені були продавати цукор за кордон. Європа теж не хотіла платити такої ціни, тому московський уряд звільняв експортерів українського цукру від податку (1,75 р. на пуд) і навіть давав їм 80 коп. на пуд допомоги[329]. Увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках. Продавши в Європі український цукор за 5–6 коп. за фунт, Московщина купувала в Англії очеретовий цукор-сирівець по 1–2 коп. за фунт і везла його до Петербурга. Очистивши його там, везла в Україну і продавала по 14 коп. за фунт. Так українські селяни та робітники цукроварень заробляли не більше за африканських, а петроградські заробляли на життя. Радянська московська статистика свідчить, що собівартість цукрових буряків колгоспам за часів 5-ої п’ятирічки була 15 руб. за тонну, а уряд СРСР платив їм лише 2 руб. 50 коп. за тонну[330], тобто не доплачував 12,5 рубля за тонну навіть до собівартості.
Всюди, де Московщина встановлювала своє панування, країни і народи швидко убожіли. Так сталося з багатющою, культурною Україною, з культурними: Естонією, Латвією, Литвою, Фінляндією, Польщею у ХVIII–XIX ст., а з Чехією, Болгарією, Мадярщиною у ХХ ст.. Багатющий Сибір лежав під Московщиною неосвоєним 400 років. Московщина воліла загарбувати вже готове, зроблене сусідами. Для цього слід було постійно тримати велику армію, а для неї — розбудовувати промисловість. Величезні кошти вклала Московщина в Урал, але уральське залізо коштувало вдвоє дорожче, ніж привезене з Європи, отож Московщина купувала всі залізні вироби, навіть маленькі цвяхи[331]. Щоправда, імперія мала власне залізо і власне вугілля, але вони були … у мазепинській колонії. Дозволити українцям розбудовувати Донбас, промисловість України-це зміцнювати силу України, а отже господарську незалежність, що породжує культурну і політичну. Не знайшлося іншого виходу, як закликати новітніх варягів: французів та бельгійців. Змосковщений німець сумно зауважив: «Боротьбу між Кривим Рогом і Уралом розв’язав чужоземний капітал і не на користь московського національного капіталу»[332]. Європейці підрахували, що вони зароблять більше, продаючи Московщині залізо та вугілля не європейське, а українське. Побачили й політичне безсилля України захистити свої інтереси. Зрозуміли, що Московщина перешкоджатиме їм розбудовувати Донбас, Кривий Ріг. Треба було купити московський уряд.
Українці вже були заснували кілька своїх великих промислових та фінансових підприємств — Донецько-Юр’ївське, Олексіївсько-Дніпровське, Таганрозьке металургійні товариства та Київський і Харківський банки. Розбудова української промисловості ставала твердо на власні ноги. Отже, щоб перехопити її, треба було насамперед знищити українських промисловців та банкірів. Московський уряд та банкіри Рябушинський, Путілов, Авдаков, Утін, Плотніков разом з французькими банкірами Тальмані, порозумівшись, спільними силами створили господарчу кризу в Україні: московський уряд провів грошову «реформу» і пограбував в українців 75% їхніх капіталів. За знецінені гроші Московщина забирала задешево український найголовніший вивізний товар — пшеницю і продавала її в Європі за повноцінні європейські гроші.
Французькі банкіри дали московським великі позики і купили на кілька десятків рублів московських цінних паперів. Уряд збільшив податки на українські вироби. Згадувана московська банкірська позичкова спілка перестала давати українським підприємствам будь-які позички. Об’єднаний наступ уряду, московських та французьких банкірів не витримали українські промисловці та банкіри і збанкрутували. Їхні банки та підприємства скупили задешево москвини[333]. Засновник Харківського банку, український патріот П. Алчевський застрелився. Його банк забрав Рябушинський. Отже, українських капіталістів знищили не соціалісти 1917 року, а капіталісти півстоліття раніше.
Французи та бельгійці заходилися розбудовувати Донбас і Кривий Ріг не «по-русски», а по-людськи. Привезли своїх інженерів, майстрів, техніку, і за короткий час Донбас подесятерив продуктивність та прибутковість. Один робітник добував руди в Кривому Розі 16,4 пуда, а в Московщині — 5,7 пуда[334]. За 40 років (1870–1913 рр.) виробництво металу збільшили в Україні 20-кратно і давали 75% всього виробу імперії. Вугілля — 80%.
Москвини заснували три трести: вугільний «Продуголь», металургійний «Продамет», гірничий «Продаруд». За фінансової допомоги французьких банків і політичної свого уряду ці трести захопили контроль над 80% шахт, 74% ливарень, 82% металічних виробів. Решта підприємств нічого не могла вдіяти проти цієї монополізації, бо уряд був на боці монополістів[335]. Як бачимо, одержавили банки і почали одержавлювати промисловість та торгівлю не соціалісти 1917 р., а ще монархісти півстоліття раніше.
У європейському суспільстві конкуренція є невід’ємною частиною людських прав, суспільство негайно і твердо спротивилося спробам творити трести та самі монополії, вони заборонені законом. Єдина держава, де панують трести — Росія.
«Продуголь», «Продамет» та «Продаруд» штучно створювали дефіцит металовиробів, навіть припиняючи випускати їх на якийсь час. За виробництво понад встановлену ним кількість трест карав штрафом 10 тисяч рублів[336] і тримав ціни вдвоє вищими за європейські, а в Україні ще й на 35% вищими, ніж у Московщині: товар виробляли в Україні, отже мало би бути навпаки. Таким робом на кожному плузі, на кожному ножі, сокирі, цвяху Україна ПЕРЕПЛАЧУВАЛА понад 200%. Така розбійницька надвишка лише за металовироби давала Московщині 54 млн. золотих рублів щороку, а на тканинах — 91 млн. З усіх тканин 95% ткалося в Московщині з завезеного прядива. Чужоземну бавовну привозили до Одеси, везли далі до Московщини; там ткали, а тканини везли назад в Україну на продаж. Так було і до 1917 р., і після. На інших виробах — ще більше мільйонів рублів. Ці трести дали небачений у світі прибуток: у Європі, наприклад, 5–6% річних доходів, а Московщині — 10–12%. В Україні їхній зиск сягав аж 57% і ніколи не був нижче за 23%[337]. Річки золота плили з України до Московщини та до Західної Європи. Державний бюджет московської імперії 1885 р. становив 765 млн. руб., а 1913 р. — уже 3240 млн. руб. За якихось 28 років підскочив аж на 425%. Французи-бельгійці заробили ще більше: вклавши в Донбас і Кривий Ріг 179,4 млн. рублів, у промисловість України взагалі — 413,8 млн. руб.[338], лише за 25 років (1888–1913) вони збагатилися в Україні на 5 мільярдів золотих рублів[339], акції французьких підприємств в Україні цінилися на світових біржах дорожче за акції африканських (найбагатших у світі) золотих копалень. Ще б пак!
