Своїм генералам в Україні Ленін наказував уже без крутійства: «Наша війна в Україні дуже тяжка і небезпечна для нас. Вона вимагає від нас величезної кількості армії та військового спорядження. Без нашої військової перемоги в Україні впаде наша влада. Насамперед мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше полків на Україну»[282].
Польські соціалісти разом з Розою Люксембург домагалися самоуправління Польщі та інших поневолених народів імперії. Ленін накинувся на Р. Люксембург, закидаючи їй та іншим європейським соціалістам, що вони замало вимагають: треба, мовляв, вимагати повної державної незалежності[283]. Але це було те саме крутійство, бо насправді: «Ми, марксисти, ставимося вороже до ідеї федерації та децентралізації, бо, щоб здійснити соціалізм, конче потрібно якомога більше централізації в якомога більшій державі. Бо розвиток капіталізму, а з ним і пролетаріату вимагає великих державних об’єднань різних народів. Здійснити таке об’єднання можна, лише усунувши все старе, вузько-місцеве, дрібно-національне, все, що різнить народи. Тому змішання українців з москвинами, московщення їх, як, наприклад, у Донбасі чи в українських містах є явищем дуже прогресивним і потрібним усім людям»[284].
Зовсім знищити «окраїни», які створили 1917 р. свої самостійні держави, Московщина вже не мала сили і залишила їх, переробивши на «советские». Та й тут робила все, аби звести їх нанівець, скажімо постворювала в Україні аж п’ять республік: 1) Донбаську, 2) Одеську, 3) Кримську, 4) Донську, 5) Українську. Перші чотири входили до складу Московщини. Обчекриженій, без вугілля, без руди, відрізаній від моря, безсилій маленькій «Українській Радянській Республіці» безпечно було дозволяти балакати рідним «наречием». В такому ж обтятому розмірі визнав Україну 1917 року (після загрози українських полків) і демократичний уряд О. Керенського[285]. І лише створення та існування самостійної УНР (Української Народної Республіки), що її визнали європейські держави і, найголовніше — кількарічна збройна ВІЙНА за неї українського селянства — примусили Московщину створити з тих п’ятьох «республік» одну УРСР. УНР не дозволили мати в своєму складі Кубанщини, Ставропільщини, Донщини, Вороніжчини і нема їх також і в УРСР.
У промові до своїх військ перед Полтавською битвою Петро І сказав: «Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий»[286]. Пам’ятаючи це, Катерина ІІ наказувала малоросійському губернаторові: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що мають ще старі привілеї. Зневажити ті пільги всі відразу було б нерозумно, але й вважати ті провінції іноземними і поводитися з ними, як з іноземними — це гірше, ніж помилка, це глупота. Ті провінції треба лагідними, непомітними способами змосковщити». VIII з’їзд ВКП(б) 180 років пізніше (1919 р.) наказував радянським губернаторам пам’ятати, що Україна, Латвія, Литва і Білорусь існують тепер як самостійні радянські республіки. Але це ніяк не зобов’язує нашу партію організуватися на засадах федерації самостійних комуністичних партій. Навпаки, повинна існувати лише одна-єдина партія, з єдиним Центральним Комітетом, що наказуватиме ВСІМ частинам партії, без огляду на їхню приналежність до тієї чи іншої республіки. Центральні Комітети КП України, Литви, Латвії є лише обласними частинами єдиної партії і мусять беззастережно виконувати всі накази ЦК ВКП(б)[287].
Кожний москвин розуміє, що поняття «советский» означає «русский», московський. А немосквинам оте «советский» таки замилило очі, аж вони не побачили його справжнього, московського змісту і самі запряглися до московського імперського воза.
Навіть московські (радянські) історики визнають, що спочатку (1917 року) РКП(б) не бажало дозволити самоуправління Україні, навіть «советской», навіть під московською зверхністю. Але вся Україна палала селянськими повстаннями проти Москви. Провідниця московських загонів в Україні писала: «Наша тактика в Україні мусила бути цілковито інакшою, ніж у Московщині. В Україні запанувала величезна, непримиренно ворожа нам сила — український націоналізм, з його захоплюючим кличем національної волі та державної незалежності України. Конечною передумовою нашої перемоги в Україні було вирвати це гасло з рук українських націоналістів і присвоїти його собі»[288]. Адже Московщина потребувала української пшениці та вугілля, голодувала, і підприємства стояли: «Московщина не втримається без українського вугілля, сировини і продовольства. А Московщина — це фортеця нашої революції, а немосковські землі — фортеця контрреволюції. Отже, радянський уряд — це уряд московського народу. Якщо ви голодні, то кричіть: «Смерть Українській Центральній Раді». І не лише кричіть, а біжіть її бити»[289].
На Раді народного господарства в Москві 26 травня 1918 р. М. Оболенський казав: «Замість того, щоб закликати наше робітництво творити збройні загони та йти в Україну здобувати хліб, замість цього ми мусимо пояснювати нашому робітництву, що вони матимуть постійну працю і хліб лише тоді, коли повернемо господарську єдність Московщини з Україною. А за сучасних умов ту єдність можна привернути лише зброєю». Цю думку підтримував Ленін, який говорив: «Справа існування РРФСР — це тепер справа військова»[290]. А створивши нарешті «Українську Радянську Республіку» та її «уряд», Ленін на другий же день телеграфував йому: «Пришліть бодай 50 мільйонів пудів зерна найпізніше до І–VI. Якщо не пришлете, то ми всі тут «околеем». Українському урядові було нелегко це зробити. В. Шахрай казав: «І що я за український військовий міністр, коли всі українізовані військові частини в Харкові доводиться мені роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною боронити радянську владу. Єдина військова підпора, що її має наш радянський уряд — це військо, що його привіз із Московщини тов. В. Антонов»[291]. В. Ленін телеграфував йому: «Робітники Петрограда, Москви, Сєрпухова, Іванова, Брянська та інших московських міст вже вислали на Україну всіх своїх боєздатних людей. Мусите знайти способи перемогти УНРаду»[292]. І «уряд» старався. Захопивши пів-України, скликав 17 березня 1918 р. до Січеслава (Катеринослав, Дніпропетровськ) з’їзд рад. Хоч у Січеславі була вже радянська влада і армія, з’їзд ухвалив НЕ воювати проти УНР. Тоді Є. Бош привела на з’їзд частину своїх солдатів, які оточили будинок і рушницями примусили з’їзд ухвалити війну проти УНР. Головнокомандувач московським військом пише: «Більшість Рад в Україні були проти нас. Тому я розганяв їх і призначав на їхнє місце свої ревкоми»[293]. І зізнався: «Наш генеральний штаб мав 1917 р. план: 1) зайняти своїм військом Донбас та Кривий Ріг; 2) здобути за всяку ціну Київ; 3) зайняти Таврію й Одещину і приєднати їх формально і фактично до Московщини; 4) такій окраяній Україні залишити назву «Українська Народна Республіка» (УНР)»[294]. Нагадаємо, що тоді Москва визнала УНР як самостійну, незалежну. Москвини називали її так лише у зовнішній політиці і пропаганді. У внутрішніх наказах, в листуванні, в школах називали Україну 1917–1925 рр. «Юг России», «Южная Россия». Командувач московською армією М. Муравйов у наказі знав, що так писав: «Советскую власть мы несем с далекого Севера на остриях своих штыков. И там, где мы ее устанавливаем, мы поддерживаем ее силой наших штыков»[295].
