Чи Шевченкова покритка часом не є символом української інтелігенції ХІХ ст.? Так, проте лише почасти, бо Катеринин зводник кинув її напризволяще. Українську ж зведену Московщиною інтелігенцію Московщина не покинула, а запрягла до свого імперського воза. І нема де правди діти — малорос конав з перенапруги, а щиро тягнув того воза під «развесьолую камаринскую» москвина на возі.
Москвини мають підстави глузувати з хохлів. І вони глузують: «Ви, українці, кажете, що ми, москвини, — дикуни, нездари, які не мають ні на макове зернятко творчого духу, а знають лише руйнувати. Кажете, що ми нічогісінько не створили, не збудували за всю нашу історію. Ну, а величезна — на одній шостій планети — московська (підкреслюємо «московська», а не російська) імперія це що? Чи вона виросла з маленького, бідненького Суздальского князівства сама собою, як дуб з жолудя? Кажете, що не ми, москвини, а немосквини, насамперед українці, її розбудували. Так, це правда. Але ви, українці, соромитеся відповісти на ганебне для вас запитання: ЧОМУ ж ті немосквини — отже і ви — її розбудовували? Скажіть: чому? Чому розбудовували нашу, а не свою? Отже, Україна була і є значно культурнішою, сильнішою фізично і духово за Московщину, як ви ж самі запевняєте. А ви не те що свою київську імперію, але навіть і своє старезне, славне на ввесь світ національне ім’я «Русь» не оборонили від нас, москвинів. Викручуєтесь сіном, мовляв, Україна була ослаблена нападами ворожих сусідів: татар і поляків. Дитина глузує з такого вашого викручування, бо знає, що ті самі татари та поляки Московщини не ослабили, хоч пробували не раз.
Так, ми, москвини, запрягли татар і вас, українців, до свого московського державного воза. Так, той наш віз вивезли з болота Суздальщини на височінь Російської (підкреслюємо «російської», а не московської) імперії не ми, москвини, як ви кажете, а насамперед ви, українці. А ми, москвини, сиділи на тому возі і глузували з вас, коли ви надривалися, тягнули нашого воза.
Щобільше! Ви тягнули не лише тому, що ми вас батогом підганяли. Ви, українці, охоче, добровільно самі наввипередки запрягалися до нашого національно-державного воза від І. Брюховецького 1665 р. до П. Шелеста 1965 р. і то без перерви в історії. А хто зв’язав руки І. Мазепі — ми, москвини, чи ваші незлічимі кочубеї? Ваші ж українські історики кажуть, що полтавський бій, який визначив долю України на наступні 300 років, виграв не наш Петро І, а ваш сотник І. Ніс ще перед тим боєм, виказавши нам таємниці Батуринської твердині. Так само і 1917 року загнав звільнену Україну до нашої московської імперії СРСР не наш В. Ленін, але ваша Українська Центральна Рада на чолі з вашим українським істориком М. Грушевським. Підкреслюємо «істориком», бо ж історики знають ХТО збудував московську імперію.
Зрадники, перекинчики, яничари? Так! А хіба ж Московщина не мала їх? Ми, москвини, обдурили вас, українців? Так! А хіба ж це наша провина, що ви легковірні, дурні? Таж з нашої глупоти глузували б навіть дикуни африканські, якби ми не використали вашої глупоти. Недурно ж ви співаєте: «Ой, горенько тій чайці-небозі, що вивела своїх діток при битій дорозі».
Викручуєтесь: «мовляв, ми, москвини, — загарбники, хижі вовки, а ви, українці, — миролюбні християни, плугатарі (воли). Так! Ми, москвини, — вовки-м’ясоїди, і нам смакує воловина. А воли живляться травою, а не м’ясом. Такий стан створив премудрий Творець».
Повторюємо ще, ще і ще: московську імперію, культуру, господарство будували незчисленні галагани, барабаші, прокоповичі, ягужинські, безбородьки, розумовські, ханенки, гоголі, драгоманови, кондратенки, терещенки, родзянки, винниченки, скрипники, любченки, кириченки, корнійчуки, шелести і їм немає ліку. Та є й не абияка різниця поміж білим імперським возом перед 1917 роком і перемальованим на червоний по 1917 році: візник на білому возі сам співав своєї «камаринской», а візник на червоному наказує хохлам співати московську «камаринскую», та ще й на «украинском языке». Хохли, зрадівши, що візник визнав їхнє «наречие» за мову, горлають щодуху московську «камаринскую на украинском языке». На всіх книжках, виданих в Україні українською мовою, завжди надруковано: «На украинском языке».
Так, Московщина завдячує створенням СРСР не В. Ленінові, не Л. Троцькому, не Франції, Англії, США, а найбільше і насамперед… українцям. І не лише яничарам скрипникам, укапістам, зрадникам винниченкам, скоропадським, а навіть патріотам петлюрам, ба навіть і націоналістам міхновським, коновальцям. Як-то? Чому? Щоб відповісти на це, треба написати окрему книжку. Тут відповімо лише одним реченням: українська провідна верства ще не доросла 1917 р. до власної, самостійної державності. Тому-то Наполеон облишив свій намір підтримати Україну, якщо вона повстане проти Московщини за свою державну незалежність. Поляки переконали його, що українська провідна верства ще не доросла до самостійної державності. І вони довели це десятками фактів з української історії. Трохи тих фактів подали і ми тут.
А. Гітлер не хотів взяти Фінляндію до складу своєї імперії. Й. Сталін не хотів зробити Фінляндію сателітом Московщини. Чому? Бо обидва знали, що фінни не зважають на жертви, коли йдеться про незалежність Фінляндії.
Із усього сказаного бачимо, що малоросійство не є самим московством. Бачимо, що москволюбство — це напрям (орієнтація), а малоросійство (і теперішня його удосконалена форма — малоукраїнство) — це параліч думки і волі; це атрофія природнього потягу до свободи; це брак віри в усе шляхетне, високе; це — зникнення історичної пам’яті; це — зникнення національного інстинкту; це — пригноблююче почуття своєї особистої і національної нижчості, меншвартості. Це — капітуляція перед боєм. Коротко — це ДУХОВНЕ рабство, а з нього і рабство розумове та фізичне. Іншими словами малоросійство (і малоукраїнство) — це духовне ВИРОДЖЕННЯ (дегенерація) людини до рівня свійської тварини.
«Московська література, політична і неполітична, різні організації і партії, буржуазні і соціалістичні, цілими серіями плодили на Україні перекинчиків. А коли ж ми виправдовували тих перекинчиків, то як же ми могли повстати проти самого джерела, що ростила ренегатів — проти Московщини, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії, проти «генія» московського народу? Ціла прірва ділила таку ментальність тодішньої нашої інтелігенції від ментальності нашого народу, від ментальності Шевченка, який на муки вічні засуджував душу дівчини, що кожному годила і яка несвідомо «цареві московському коня поїла». Чи з такої ментальності, що виправдовувала ренегатство, могла зродитися така ненависть, яка бухала до Іспанії у фламандців? У французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки (а з них вийшли наші пізніші соціалістичні провідники) могли стати акумуляторами того народного гніву, який виріс в Україні з насіння Мазепи, Полуботка, Калнишевського? Чи з такою психікою можна було мобілізувати жадобу історичного розрахунку з «Петра твореньем»? Чи серед тих людей міг з’явитися український Руже де Ліль із своїм гімном, що закликав «зіпсутою кров’ю ворогів зросити наші борозни»? Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну і яку ж тяжку дилему: ми чи ВОНИ. І як же ж могли — не кажу рішати — а хоч би ставити на цілий її зріст дилему люди, які допускали вільний перехід від «МИ» до «ВОНИ», і які в ім’я розуму і толеранції виправдували національне ренегатство?»[248].
Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення України-це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. «Ніколи не загине той народ, що збагнув причини своїх поразок», — сказав німецький державний муж М.фон ден Брук.
День розплати України з Московщиною значно наблизився.
