Переконавшись, що ніякими соціалістичними способами (розстрілами, голодомором, каторгою тощо) не збільшити сільськогосподарського виробництва, уряд СРСР вдався до капіталістичного способу — матеріального заохочення. Але кого? Колгоспників? Ні. Наглядачів. Партія послала до колгоспів УРСР тисячі твердих московських комуністів. А матеріальна спонука для колгоспників в Україні полягала в тому, що московський уряд: 1) зменшив їхній присадибний городець з 0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від українських колгоспників їхню худобу; 3) збільшив українським колгоспникам обов’язкову кількість трудоднів до 300 щороку. Ці присадибні городці взагалі стали сіллю в московських очах. Вони ж бо становлять лише 2,5% (6 млн. га) усієї орної землі, а дали, наприклад, 1960 р. 70% усієї картоплі, 64% усіх овочів. На тих городцях утримувалось 43% (16 млн.) усіх корів, 23% (16 млн.) свиней, 24% (35 млн.) овець та кіз. Ця приватницька худоба давала 1960 р. 76% молока на базарах, 22% усієї вовни[192]. Такі цифри подає сама московська статистика, що навмисно зменшує товарну вагу присадибних ділянок. Фактично цифри значно більші, бо колгоспи часто купують у селян, а постачають державі як продукцію колгоспу.
Справедливість вимагає зазначити, що одного виробу ніколи в історії не забракло і не бракує в московській державі. Це — горілка. До 1917 р. горілку продавали лише в певних місцях і ніколи — неповнолітнім та п’яним. В СРСР горілку можна купити в кожній крамниці, харчевні, на залізничій станції. В харчевнях часто немає що поїсти, але горілки ніколи не бракувало. Її продають усім. Навіть у школах п’ють. «55% учнів пиячать»[193]. Уряд СРСР встановив низькі ціни на горілку, щоб усі могли пити. Суспільство кожної культурної держави ставить якомога більше перешкод пияцтву: накладає на міцні напої великий податок, на хліб, сіль, цукор, м’ясо, молоко і т. п. — ні. Уряд СРСР робить навпаки — дає народові дешеву горілку і дорогі харчі.
Деякі приклади безголів’я і нездарності в промисловості. Держплан запроектував закінчити 1958 року будівництво 40 хімічних підприємств в Україні. Закінчили лише 22, на інших лежить проти неба та іржавіє дорога закордонна техніка. Нікопольському заводу запланували два мільйони гусениць до тракторів. Ливарня, де мало б це виготовлятися … не була ще побудована. Дніпродзержинському заводові належало виробити 100 тисяч керм до тракторів. Той завод тоді існував лише … на папері у Держплані[194].
Запаморочені своєю уявною величчю, москвини будували все в «грандіозному масштабі», скажімо величезні гусеничні трактори 30 років. Аж коли землеробство від них занепало, почали будувати менші трактори на колесах.
Все постачання зосереджено в Москві. Підприємство в Україні не має права купити потрібну сировину безпосередньо на місці, а мусить просити Москву, щоб та наказала десь комусь надіслати, хоч та потрібна сировина лежить у складі через вулицю. «Підприємства одного міністерства везуть металеві вироби з Уралу на південь, а підприємства іншого міністерства везуть такі самі вироби з півдня на Урал. Міністерство будівництва везе камінь з Криму до Дніпропетровська, а інше міністерство везе такий самий камінь з Дніпропетровська до Криму. Те саме робиться з деревом та іншими матеріалами. Сімферопольське підприємство одержує чавунні відливки з Донбасу, хоч місцева Сімферопольська ливарня може постачати такі самі відливки дешевше, не кажучи про вартість перевозу. Багато підприємств України одержують частини машин з Москви, Ленінграда, навіть з Сибіру. А такі самі частини вони можуть самі виробляти в Україні[195]. Миловарня в Києві виробляє звичайне мило. Це мило купує миловарня в Черкасах, переварює його наново, додаючи пахощі, щоб зробити його «туалетним».
У Челябінську великий завод сім років виробляє отрути для комах менше запланованого, тому що не одержував потрібної кількості бочок. Отруту висилали в Україну. А бочки вироблялися у тому самому Челябінську і висилалися (порожні) на продаж в Україну. В Україні до бочок, одержаних з Челябінська, насипали таку саму отруту, що її виробляли в Челябінську, і висилали на продаж до… Челябінської області. Ніякий європейський розум не збагне азійської економіки.
Відомо, що в СРСР бракує товарів, і люди миттю розкуповують все, що з’явиться у продажу. Проте 1963 року в СРСР лежало непроданих товарів на три мільярди рублів, бо навіть украй невибагливий покупець не хотів брати крам надто кепської якості, навіть на московське мірило. Микита Хрущов бідкався: «У нас щороку втрачаються мільйони центнерів зерна, бо лежать на голій землі просто неба, гниють, і миші поїдають. У нас є ще чимало ливарень, де працюють, як сорок років тому, без машин, руками, горбом. П’ять років тому побудували великі потужні преси, а лише тепер починають встановлювати їх на підприємстві, а коли вони почнуть виробляти — невідомо. Ми купили за кордоном на сотні мільйонів рублів золотом дорогі машини та устаткування, а вони роками лежать без ужитку та іржавіють. Ми виробляємо на мільйони рублів такої техніки, що має гори протоколів приймальних комісій про цілковиту непридатність її до використання. За планом підприємство має дати визначену кількість центнерів своїх виробів. Ті центнери дає, але якої якості — байдуже, аби вага. А всілякого начальства всюди і на підприємствах, і в колгоспах більше, ніж робітників»[196].
Московські володарі вже не можуть сховати правди, визнають занепад промисловості та землеробства. Так заступник прем’єр-міністра СРСР пише: «Промисловість СРСР не лише не кращає, але гіршає. За останні п’ять років продуктивність праці зменшилася у шахтах на 37%, видобуток вугілля — на 26%, в автобудівельній промисловості — на 34%. І головна причина цього — це незадовільна організація і виробництва, і праці. Багато підприємств не дбають ні за продуктивність праці, ні за собівартість, ні за якість продукції»[197].
Один з керівників Держплану проф. А. Аганбегян у своєму звіті ЦК КПРС пише: «За роки 1958–1965 темпи зростання господарства СРСР упали на дві третини, а землеробства на дев’ять десятих (з 8% на 0,8%). Зріст роздрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх верстатів працює лише половина»[198]. Отже, самі московські володарі сказали, що всі московські перехвали про виконання планів, про «випередити Америку» провалилися. Лише не додали: крім однієї царини — озброєння. У виробництві зброї Московщина виконала свої плани, бо військова промисловість і допоміжні до неї мають перевагу над іншими. У військовому комплексі працюють найліпші інженери та керівники, мають найкращу техніку, вдосталь сировини. На кошти не зважають, бо зі свого кількасотрічного досвіду Московщина знає, що загарбання нових земель обернеться великим зиском. З України одержуються незчисленні мільярди. Німеччину було пограбовано не менш як на 50 мільярдів доларів. Східноєвропейських сателітів — на 30 мільярдів. Манчжурію — на кілька мільярдів. В Іспанії Москва забрала 1937 року золота на 760 мільйонів доларів і т. д.
Та навіть ця найбільше розбудована промисловість несе на собі відбиток нездарності і творчої неповноцінності. Московщина напала 30 листопада 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за московською «статистикою», СРСР втратив 207 тисяч, а Фінляндія 68 тисяч убитих. За фінляндськими джерелами, СРСР втратив 950 тисяч, а Фінляндія 15 тисяч[199]. Фінляндія не мала танків, гармат, лише легку зброю з часів попередньої війни. Московщина виставила проти напівозброєного, маленького фінського війська аж 45 дивізій, озброєних найновішою зброєю, з 3 тисячами танків і 1 тисячею літаків. Фінляндія стримувала ту силу 104 дні. Московсько-фінська війна показала Німеччині, що вона, Німеччина, зможе розбити СРСР за кілька місяців. І справді розбила. Москвини пояснюють свою катастрофічну поразку 1941 року тим, що Німеччина підписала угоду про ненапад, а напала зненацька. На Нюрнберзькому суді 1946 року виявилося, що англійська військова розвідка попередила уряд СРСР за два тижні перед нападом. А в перший же день 22 червня німці знищили 1811 літаків, з них на летовищах — 1489 (у Кореї воювали 925 московських літаків, керовані московськими льотчиками. З них американці збили 835). Німеччина втратила лише 35. Німецьке військо проходило по 40 кілометрів щодня, 19 листопада було вже на Дону. На той час німці захопили 3632 тисяч полонених, 15 тисяч літаків, 22 тисячі танків, 27 тисяч гармат. Москва мала 213 дивізій на фронті (72 — в Україні) та 210 у запасі. Німеччина — 178 дивізій (з них 33 ненімецьких). Московщина мала 25 тисяч танків і 20 тисяч літаків, а Німеччина — 3200 танків і 2 тисячі літаків[200].
