Про те, якими були зверхники тих священиків: єпископи, митрополити, патріархи, оповідає літописець: «Єпископ Федір багато людей запроторив до в’язниць і забрав їхні маєтки. Інші мусили працювати на нього як раби. Іншим він рубав голови, випалював очі, вирізував язики, на стіні розпинав, катував іншими способами, бажаючи загарбати їхні маєтки, бо на маєтки і гроші ненажерливий був, як пекло[67].
Патріарх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так, що той збожеволів. Свого духівника Нікон звелів бити два роки, аж поки той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказав бити ченців немилосердно батогами та пекти вогнем, і від того багато ченців померло»[68].
Іван ІV одягав сам і наказував своїм опричникам (опричники — це тодішні чекісти, енкаведисти) одягати чернечі ряси; називав себе їхнім ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. Помолившись, їхали всі до темниць і там катували в’язнів. Імена скатованих на смерть Іван ІV наказав записувати до синодиків (поминальних книжечок) і розсилати по монастирях, щоб там їх поминали. У деяких синодиках кількість жертв доходила до 4 тисяч «упокоеных христиан мужесково, женсково и детсково чина, имена коих Ты Сам, Господи, веси». Іван ІV власною рукою вбив ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його нагробку написати: «Предпослал его Земной Царь Царю Небесному[69].
Монастирі, що їх москвини заснували в хащах лісів, ставали управительськими осередками, бо крім ігумена та його ченців не було там нікого, хто міг би керувати господарським (а відтак і політичним) життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і світська влада набирала сили. Монастирі мали свою землю з кріпаками та ремісниками, і на них світська влада не поширювалась. На ґрунті цього виникла боротьба між церковною і державною владою. Державна влада мала військо, тому московські єрархи обрали інший шлях забезпечити собі добробут. Вони продали державі незалежність церкви за ціну добробуту її єрархів. Московська церква визнала беззастережно зверхність держави. Пізніше це оформилося і правно. У «Своде Законов» написано, що найвища влада в «Русской православной церкви» належить імператорові. А що московські царі завжди були самодержавцями (деспотами), то логічно не могло бути іншого голови церкви — Патріарха. Петро І знищив московський патріархат, а керувати церквою доручив одному з міністрів (називався він оберпрокурор Св. Синоду).
Всі європейські (отже й Українська) церкви ніколи не визнавали зверхності держави над собою. Іноді церква була зверхницею держави (католицька, кальвінська). Жодна церква у світі, крім московської та турецької (магометанської), не були ніколи під владою держави. Турецька стала 1921 р. вільною, незалежною від держави. Лише одна московська як була, так і лишилася досі рабинею і служкою держави.
«Наша московська церква віддала себе беззастережно на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства — це властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору, або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств… Наша московська церква визнає саму засаду зверхності держави над Церквою і потребу державного керування церквою. Ця засада і записана в державних і церковних законах»[70].
«Цар Павло І нагородив архиєпископа Ірінея генеральськими відзнаками[71]. Це промовисто виявляє стосунки між церквою і державою в Московщині. Державний закон надає духовенству чини і платню, що відповідають військовим чинам і платні. Митрополит — повний генерал, архиєпископ — генерал-лейтенант, єпископ — генерал-майор, заслужений священик — полковник і т. д. Наші слуги церковного вівтаря вважають себе державними урядовцями. А докладніше висловлюючись — вірними слугами держави насамперед, а потім може (?) і Бога. Створений безбожником Петром І т. зв. Св. Синод від самого свого початку не оминав нагоди вказувати на державну владу, як на істотне джерело своєї влади і поваги. Цього нема в жодній церкві жодного народу. Наша московська церква завжди була і є покірною і вірною служкою московської держави, а точніше — московського уряду. Духу правди, любові, духу життя, духу волі — цього спасенного натхнення християнства — немає ані сліду в нашій московській церкві[72].
Зверхність держави над церквою в Московщині виявляється в щоденному житті. Московський князь Андрій Боголюбський вигнав 1157 р. з Московщини єпископа Нестора за те, що той не виконував його (Андрія) наказів. З наказу Івана ІV Малюта Скуратов задушив 1569 р. у в’язниці московського митрополита Філіпа Количева за те, що митрополит осудив прилюдно в церкві опричнину. Катерина ІІ замурувала 1764 р. живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за те, що він викляв тих, хто грабує церкви (Катерина тоді загарбала церковні та монастирські землі в Україні). Олександр І наказав 1812 р. закатувати архиєпископа Варлама Шишацького за те, що він «противился Его Императорскому Величеству». «Радянський» цар наказав 1928 р. вигубити митрополитів В. Липківського та М. Борецького також за те, що вони «противились Его Советскому Величеству». Крім Количева, всі згадані жертви — українці.
Держава (уряд) має керувати церквою; цар має бути головою церкви. Ці голослівні московські ідеали потребували якоїсь основи, щоб не зависнути в повітрі. І чернець Іосиф Волоколамський проголосив московську національну догму: «Понеже власть царская от Бога исходит — царь богоподобен есть». Ця догма існує досьогодні. «Цар Олексій поводився в церкві, як у себе вдома; під час Богослужби ходив по церкві; голосно на всю церкву лаяв священиків брудною лайкою, якщо вони помилялися. У Велику П’ятницю на Богослужбі в катедральному соборі лаяв нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був великим майстром) самого патріарха Нікона. Патріарх не протестував[73]. Не протестував, бо ж цар «богоподобен есть».
У ХХ ст. московський митрополит Ніколай наказав світити лампадки перед образом Й. Сталіна, як перед іконою. Наказав, бо ж «царь богоподобен есть».
Московські селяни, відвідуючи мавзолей В. Леніна, хрестяться і шепочуть молитву, бо ж «царь богоподобен есть». Всі московські космонавти ходили до мавзолею В. Леніна по його благословіння[74], помолитися йому, бо ж «царь богоподобен есть».
Звичайний промисловий робітник, 30-річний комуніст, безбожник Ніколай Ротов раптово став 1960 р. фактичним московським патріархом (офіційно — митрополитом). Закордонні москвини кажуть, що у тому нема нічого дивного, бо ж комуністичний бозбожницький уряд зробив його митрополитом. Та в літопису ХІІ ст. читаємо: «Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал»[75]. Не знав читати-писати, до церкви ходив раз на рік і раптом став патріархом. Хіба і в ХVII ст. був у Московщині комуністичний уряд? Цей самий патріарх Іоким писав цареві з приводу тодішнього «староверческого» розколу в московській церкві: «Аз, Государь, не знаю не старые веры не новые, но што велять начальніце, то і готов творить и слушать их во всем»[76]. Чи ж не те саме говорить (не прилюдно) фактичний патріарх Ніколай Ротов й офіційний Алексій Семанський?
