Московська влада не дозволяє оприлюднювати нічого, що шкодить імперії. Часописи СРСР не пишуть навіть про великі катастрофи. Але в останній війні Московщина вивезла до Сибіру багато тисяч іноземців, полонених німців і японців. Потім змушена була відпустити додому частину свого «ясиру». Вони й понесли до вільного світу відомості про визвольну боротьбу немосковських народів СРСР. Відсилаючи читача до спогадів, що їх вони написали, тут перелічимо лише кілька фактів. Від 1946 року й досі не вщухають на московських землях СРСР заколоти, страйки і навіть повстання українців. Лише від січня 1948 року до червня 1949 року в десяти областях України було 1736 збройних виступів Української Повстанської Армії[751]. Безборонні, без зброї, відокремлені від усього світу українці-каторжани вже майже півсторіччя борються проти десятків тисяч енкаведистів, озброєних автоматами, гарматами, танками. Образ, гідний пензля і пера найгеніальніших художників і поетів. А що малюють і про що пишуть українські малярі, письменники у вільному світі? Історія колись поставить на них печатку ганьби.
Українські політв’язні страйкували, повставали:
1946 р. в Колимі.
1947 р. в Колимі, Караганді, Уст-Вімі.
1948 р. у Воркуті (повстало 80 тисяч).
1950 р. біля Воркути, в Тайшеті.
1951 р. біля Колими, біля Караганди.
1952 р. біля Красноярська, в Караганді, на Уралі.
1953 р. в Норильську (1500 убитих), у Воркуті (500 убитих), Караганді, Кінгірі, Колимі. В Норильську страйк тривав 100 днів. У Воркуті — 60 днів.
1954 р. в Кінгірі (600 убитих, серед них 500 Безсмертних Українок 26 червня 1954), в Кірові, Тайшеті, на Уралі, Сахаліні, Караганді, Колимі, Красноярську, Казахстані. Страйкувало 60 тисяч на обширі 600 кілометрів.
1955 р. в Тайшеті, Воркуті, Магадані, Потьмі, Пермі.
1956 р. в Іркутську, Красноярську, Томську, Свердловську.
1957 р. в Хабаровському краї, Челябінській, Свердловській областях.
1959 р. в Темір-Тау[752].
1960 р. заколоти в Казахстані, в Донбасі.
1961 р. в Одесі, Кривому Розі, Севастополі, Єлизаветграді (Кіровограді), Краматорську, Бахмуті (Артемівську), Новочеркаську.
1962 р. в Новочеркаську, Донбасі, Одесі.
1963 р. в Кривому Розі.
1961 року біля Рівного спалено 98 тисяч тонн пшениці, призначеної для вивозу в Московщину[753].
Французький москволюб пише: «Духовні настрої в СРСР, що їх москвини називають «контрреволюцією», є справді той самісінький революційний дух, що повалив царську владу»[754].
Заманивши в пастку «українізації», Московщина знищила 90% борців за вільну Україну. На їхнє місце прийшли нові. І тепер читаємо в україномовних журналах УРСР, хоч і прикриті личиною комуністичної балаканини, заклики молодої української інтелігенції порвати духовні кайдани. Глибоко християнський і український, побожний Григорій Сковорода (1722— 1794) був замовчуваний в УРСР. А тепер молодий український письменник і критик Іван Дзюба підносить його до рівня найбільших філософів людства і підкреслює, що саме тепер Г. Сковорода і «потрібний насущно, як хліб щоденний, кожному мислячому юнакові і дівчині, щоб живити їхню думку і сумління, щоб допомагав розібратися у складних питаннях сучасності, в її моральній атмосфері, щоб промовляв до нас, як промовляв до Т. Шевченка, який перший збагнув велич Г. Сковороди…». «А тому найбільше внутрішньо споріднений з Г. Сковородою є Т. Шевченко. Їх поєднує суто українське розуміння правди і сумління як непохитних людських основ так, як ті основи виявляються в українській народній філософії та фольклорі. А це — протест проти наруги над людиною, зневага до марноти, до позолоти і тяжка боротьба душі, що прагне справжнього, таємничого… Сковорода як український філософ ще не вивчений. Його не можна зрозуміти поза тією історично-національною лавою, що в ній стоять: Іван Вишенський, полемісти XVII ст., Значко-Яворський, козацькі літописці, гайдамаки, борці проти єлізавето-катерининсько-петровської політики нищення української «розні». А хіба ж ця українська «рознь» не виявилася з величезною силою у Г. Сковороді? Хіба ж його вперте відкидання урядових благ не є стихійна впертість українського народу проти насильного ощасливлення, проти соціальної і національної «розні»? Хіба ж поза цією українською народною філософією можна збагнути Г. Сковороду? Хіба ж можна збагнути іншого Сковороду поза історичними аналогіями того, як людська думка та сумління противилися натискові фальшивої доби? У наших школах та вузах мало відкривають нам справжній зміст та красу, багатство української літературної спадщини»[755]. Таке пише теперішня передова молодь України.
Не могла й цього разу Московщина вигадати нічого нового і всоте вдалася до погроз, а потім і до переслідувань. КПРС наказала 10 січня 1960 р. своїм слугам в Україні винищувати український націоналізм, релігійні «забобони», націоналістичну ідеологію[756]. Секретар ЦК КПУ А. Скаба закликав на засіданні ЦК КПУ: «Треба давати рішучу відсіч спробам використати критику культу особи з метою, далекою від інтересів компартії. Треба давати відсіч найменшим спробам завдати удару марксистсько-ленінській теорії і під цей гамір вибілювати націоналістичні ухили»[757].
У липні 1965 року Московщина ув’язнила понад 75 українських молодих науковців, письменників, студентів, а 1 квітня 1966 р. засудила їх за нелегальне розповсюдження протимосковської літератури на кількарічну каторгу. Московщина почала судити їх відкритим судом. Тоді будинки суду і вулиці біля суду були переповнені людьми, які захоплено вітали засуджених квітами. Московщина наказала т. зв. «урядові УРСР» карати новітніх українських революціонерів потай, без суду. Тоді посипалися до того «уряду» протести й обурення. Рукописні копії протестів розповсюджувалися по всій Україні, а деякі й поза Україною (напр., «Лихо з розуму» В. Чорновола українці в Європі передрукували 1967 р. Перекладена на інші мови). Прізвищ всіх покараних ми не знаємо, бо Московщина заборонила оприлюднювати їх. Проте знаємо кілька їх, як, наприклад, Ярослав Геврич, Іван Гель, Богдан Горинь, Михайло Горинь, Микола Горинь, Ігор Герета, Іван Дзюба, Мирослава Зваричевська, Дмитро Іващенко, Святослав Караванський, Михайло Косів, Мирослав Маринович, Михайло Масютко, Ярослава Менкуш, Валентин Мороз, Михайло Озерний, Михайло Осадчий, Іван Русин, Іван Світличний, Вячеслав Чорновіл, Методій Чубатий, Панас Заливаха та інші.
Року 1954-го 500 Безсмертних Українок в Кінгірі не боронилися, але самі наступали, нападали на Московщину. І вони перемогли. Їхні духовні нащадки, оті незлічені світличні, горині, караванські, чорноволи, морози, виконуючи заповіт 500 Безсмертних Українок, також не боронилися, але наступали, нападали на Московщину. Вони не просили, але вимагали, погрожували Московщині, добре знаючи, що тим копають собі особисто могилу. Отже, бачимо не покірних жертв, а нескорених, свідомих свого завдання і мети революціонерів, борців, національних героїв.
Україна не скорилася. Україна бореться. Бореться пограбована, спалена, кайданами скована, холодна-голодна, під залякуванням і доглядом зайдів-москвинів, осамітнена, зневажена світовою громадськістю. Цю запеклу, на життя чи смерть боротьбу не видно назовні; грому й блискавки не чути, небо ніби погідне, але повітря заряджене електрикою, як це завжди буває перед великою громовицею. Неухильно наближається новий 1917 рік.
Україна мала, має і завжди матиме борців, працівників на національному полі, ідеалістів, що жертовно працювали, працюють і працюватимуть задля України, її культури, її матеріальної і духовної величі та державної незалежності. І тепер у т. зв. УРСР вони за пекельно тяжких умов, у щогодинній, щохвилинній, напруженій, прихованій боротьбі з найпідлішим у світі ворогом мають снагу і відвагу творити своє українське життя. Та не лише еліта народу, а й весь український народ дедалі швидше і більше мужніє, міцніє духовно, морально, національно. В Україні зростає, набирає сил величезна духовна сила.
