Московський селянин не знав, чи в наступному переділі одержить ту саму ділянку землі, що має. Отже, не мав матеріальної спонуки її поліпшувати. Це призводило дедалі до менших урожаїв (високі врожаї в Україні спричинював не лише родючий чорнозем, але й, більшою мірою, приватна власність на землю. Український селянин дуже дбав, щоб його діти успадкували невиснажену, незасмічену бур’янами землю.). В державному ж бюджеті московської імперії податки з рільництва та з рільничого промислу давали більше грошей, ніж усі інші податки. Зменшення врожаїв — це зменшення державних прибутків, недобір у державному бюджеті, борги, занепад господарства, революція, розвал імперії. Щоб урятувати її від такої можливості, міністр С. Вітте запропонував 1904 р. замінити общинне володіння землею приватновласницьким. А що община була свята святих кожного москвина, то німець збувся міністерського крісла. Та життя не зважало на московські святощі, й імперія котилася до господарчого і політичного упадку. Хоч-не-хоч, наступник С. Вітте П. Столипін законом від 6 листопада 1906 р. дав селянам право перебирати від общини свої частки у приватну власність. Той закон не примушував, лише давав селянам право обирати общинний чи приватновласницький спосіб володіти землею. В Україні він нічого не змінив, бо тут селяни давно мали землю фактично на приватновласницькій засаді, отож, лише офіційно визнав фактичний, давно існуючий стан. Московські ж селяни не спішили виходити з общини, не сприйнявши дивного і незрозумілого їм столипінського закону. Так і лишилася в Московщині їхня община досі (перезвана на «колхоз»).
П. Столипін, мабуть, не розумів, що запроваджуючи приватну власність у Московщині, він «осквернил» московське безвласництво. Всі москвини попри різницю політичних поглядів і суспільного стану — від соціалістів до монархістів, поставилися вкрай ворожо до його земельної реформи. І навпаки — вся Україна її вітала. В Україні вітали навіть і ті москвини, що народилися і виросли тут, бо живучи серед українців, були значно культурніші за своїх одноплеменників з Московщини. Тому змогли зрозуміти користь з реформи. Духовну ж, етичну її вартість вони не відчували. Москвини вбили (з дозволу царя) в 1910 р. Столипіна, не давши йому часу розпочати реформу. І прикметна подробиця: вбив соціаліст Богров, що був на таємній службі у політичній жандармерії.
Споконвічна община знищила у москвина інстинкт власності не лише на матеріальні цінності, а й на духовні. Общинник не потребував власного розуму, бо за нього думала община; не смів мати власного почину (ініціативи), бо тим руйнував би общину. Та общинник усе ж таки мав якесь рільниче знаряддя та худобу і мусив сам думати, як те знаряддя використати і чим ту худобу нагодувати. Колгосп звільнив його і від цієї потреби, і москвини радо привітали 1917 р. усуспільнення (колективізацію).
В Україні ж Московщина знайшла вільного селянина з його споконвічною, непохитною приватновласницькою правосвідомістю, з його власним особистим світоглядом, з його вродженим почуттям власної гідності, з його незнищимим прагненням до волі, незалежності, з розвиненим почином (ініціативою). Український селянин зустрів московську колгоспну ідею з такою ненавистю, що Україна стихійно схопилася за зброю і горіла кілька років у заграві селянських повстань. Перелякана Московщина змушена була визнати, що: «Силою українців не візьмемо»[39], і В. Ленін наказав: «Не накидайте силою колгоспів і взагалі комунізму українцям доти, доки ми не зміцнимо свою владу в Україні». Так вимушено повернули частково приватну власність і особистий почин у формі НЕПу (Нова Економічна Політика). Отже, знову — як і перед 1917 роком — українська приватновласницька правосвідомість перемогла московське безвласництво. Та й тут бачимо «прогрес» московської «демократії». Московська аристократія побоялася зломити силою український спротив, а от «демократія», зміцнивши свою владу, знищила 1928 року НЕП і вигубила мільйони українців.
Московщина почала закладати свої теперішні радгоспи ще в ХІХ столітті. Тоді Олександр І (1777–1825) наказав запровадити т. зв. «посьолки». В них землі, худоба, будинки, реманент, знаряддя і навіть люди належали державі. Селяни працювали за приписами, складеними в Петербурзі, і під наглядом старшин та підстаршин. Все робилося там лише за командою, як у війську. Лад був напіввійськовий з суворою дисципліною і жорстокими карами. В Україні з тих «посьолків» тікали. Їх ловили і прилюдно вішали на пострах іншим. Олександр загрожував: «Ті посьолки будуть, хоч би довелося встелити мерцями шлях від Петербурга до Чудова». Цар встелював лише тисячами, а «рабоче-крестьянская» влада СРСР встелила мільйонами мерців і не сотнекілометровий шлях Олександра, а тисячокілометровий від Карпат по Сахалін. Тут виникає цікаве питання: чому московські монархічні соціалісти не поширили своїх радгоспів ХІХ ст.на всю Україну, а «демократичні» поширили? Бо треба було вигубити тисячі й тисячі українців. На це вони не відважилися, бо тоді в Європі ще живою і діяльною була традиційна культура, заснована на християнській етиці і римському праві. Тоді на кожне варварство Європа відгукувалася, і борців за християнські ідеали підтримувала не лише морально, а й матеріально: грішми, дипломатично і навіть збройно. Так Європа допомогла знищити рабство в Америці, Греції — визволити з турецької неволі тощо. Тисячі українських борців, полеглих у боротьбі за Богом дане право бути Людиною, а не худобою могло обурити культурну Європу. Московщина ризикувала втратити Україну, а з нею і мрії про панування у світі. Вона знала, що тоді були в Європі державні мужі, які розуміли московську загрозу Європі та її культурі.
Європа ж ХХ століття вже цілковито інакша. Ще ніколи у своїй історії не падала вона духовно і морально так низько. Європа знає, що діється в тому гіршому за пекло СРСР. Знає, і не лише мовчить, а й шукає московської ласки. Московщина знала про такий духовний стан Європи і тому була цілковито певна, що минеться їй безкарно вигублення мільйонів українців. Не помилилася. Щобільше, по війні 1939–1945 рр. західний світ, нічим і ніким не примушений, з власної волі подарував Московщині нові мільйони рабів. Московська монархічна держава була власником 35% всіх кріпаків[40]. Соціалістична московська імперія СРСР є власником усіх 100%.
Теперішнє удержавлення промисловості, рабство робітників, розстріл інженерів за низьку якість і кількість продукції і т. п. було й за Петра І[41] , і за Миколи І. І за пізніших царів уся уральська промисловість, майже вся петербурзька і чимало навколо Москви були розбудовані і діяли за державні гроші. Чимало з них належали державі й формально. В Україні тоді було кілька великих і кількадесят менших державних підприємств, де працювали державні кріпаки під керівництвом державних урядовців[42]. Точнісінько так само і в СРСР. В СРСР, бо ВСЯ промисловість — державна, і ВСІ робітники — державні кріпаки. І не лише робітники, а й жінки та діти.
Удержавлення банків почали не соціалісти у ХХ ст., а монархісти у ХІХ ст. Вже тоді більшість банків у Московській імперії були приватними лише офіційно, формально (назвою), а фактично були державні, засновані на державні гроші, одержували від держави безповоротні грошові допомоги, управителів призначав уряд[43].
Так само і всі залізниці були фактично державні, хоч так і не називалися. Держава платила 50–90% коштів побудови і визначала оплату за перевезення та доплачувала недобори[44].
