Зверніть увагу: не просто загинув, а був знищений блискавицями! Ця метафора дуже добре малює вибух. Ядерний вибух…
Чи міг скорботний «бог» у скафандрі з більшою образністю й точністю розказати землянам про ту страшну катастрофу, яка сталася на його рідній планеті? Він мусив розмовляти з земними людьми тією мовою, яку вони здатні були зрозуміти, — мовою образів, мовою міфа…
А може, ми надто осучаснюємо цей міф, укладаючи в нього власні поняття? Може, він не має ніякого відношення до космосу? Може, це просто звичайна казка, вільний політ фантазії наших предків і через те не варто надавати цій розповіді серйозного значення? І чому ми раптом вирішили, що Фаетон — це якась планета?.. Можливо, це був легковажний герой старовини, якого міфологія зробила сином Сонця? То чому ж тоді жрець пов'язує смерть Фаетона з катастрофами, які переживало людство? Чому він посилається на цей міф як на доказ того, що катастрофи — не вигадки далеких попередників, а трагічні факти земної історії?
Ні, друзі, це не ми вигадали для Фаетона космічну біографію.
Послухайте, що далі каже Солонові старий єгипетський жрець, і зверніть увагу на те, як «сучасно» звучать його слова: «Це, звичайно, розповідається як міф, але під ним ховається та істина, що світила, які рухаються в небі, ухиляються зі свого шляху і через довгі відтинки часу винищується все живе на Землі від сильного вогню… Кожного разу, як тільки вкорениться письмо та інші засоби, необхідні людям, знов через певне число років, ніби пошесть, падає небесний потік і залишає в живих тільки неписьменних і невчених…»
Тут треба відмежувати коментарі жерця від самого міфа. Нам важко уявити, щоб десятки Фаетонів зривалися зі своїх орбіт і падали на Землю. Фаетон, який виявив злочинну легковажність, був, звичайно, один. Це була десята планета, якої зараз немає. Вона, за свідченням академіка Фесенкова, «розірвалась як бомба».
От бачите! Доісторична старовина каже: «Знищений блискавицями». А сучасна наука порівнює загибель Фаетона з вибухом бомби.
Чи є тут істотна різниця?!
Про який же «небесний потік» розповідає жрець? Що ж то була за «пошесть», яка винищувала людство? Така «пошесть» справді час від часу траплялася, бо в цьому разі йдеться про великі уламки загиблої планети…
Отже, ми здобули відповідь: планета, яка загинула, називалася Фаетон. Звичайно, вона дістала цю назву значно пізніше — на підставі міфа про легковажного сина Сонця…
А по суті вчені використали для неї стару назву — ту, що прийшла з легенд…
Голос. Хіба можна в легендах вбачати історичні факти?
Микола. Ми дуже довго не довіряли біблії, яка розповідає про світові потопи. А сьогодні геологи змушені визнати: світові потопи справді були…
Голоси:
— Де це сказано?
— Треба стежити за науковими журналами.
Микола. Так, сьогодні наука приймає світові потопи як доведені факти. Хіба це не міняє погляду на історію земного людства? Чому ж ми не хочемо заглянути в той світ, який земні народи називають допотопним? Хіба це не наша власна історія?..
Після потопів нічого, окрім легенд, не могло залишитись. Отже, не слід відкидати міфи — їх треба розумно дослідити. Так само, як ті нечисленні знахідки, про які згадував Євген…
Голос. А може, і сама планета — це тільки міф?
Микола. Ні, товариші… Така планета справді була!.. Ще Йоганн Кеплер у 1596 році…
Помітка олівцем. Чи не дуже я скорочую стенограму?.. Треба обережніше!.. На сьогодні досить — незабаром прийде Микола…
7. Те, що пам'ятав бумеранг
…І ось він летить, його надійний друг-бумеранг. Летить у якомусь іншому, незнайомому світі. Сонця тут набагато менше. Майже втроє менше, ніж на Землі. Микола обмацує себе, помічає на собі тонкий, напівпрозорий одяг. Але одяг той дуже теплий, хоч нічого не важить і не сковує рухів. Навпаки, він начебто допомагає рухатись.
А бумеранг летить. Хлопець стежить за його польотом. Бумеранг мусить улучити в голову тварини, якої Микола ніколи не бачив на Землі. Тварина виготовлена із м'якого синтетичного матеріалу. Вона нежива, але рухається так, начебто щойно вийшла з таємничих лісів незнайомої планети. Якщо Микола не промахнувся, бумеранг проб'є пластмасовий череп, тварина зареве механічним голосом, з рани потече штучна кров…
Ні, це не справжнє полювання — це спортивні вправи молодих фаетонців. Навколо Миколи такі ж самі юнаки, як і він. Усі вони зодягнені в легкий, напівпрозорий одяг, крізь який просвічує міцне, добре треноване тіло.
Бумеранг улучив точно. Тварина заревла і впала. Молоді фаетонці оточили Миколу і так само, як це буває на Землі, потискують йому руку, по-дружньому штовхають у боки и, сміються, жартують.
— Акачі! Ти влучив просто в око!.. Ніхто ще так не влучав.
Микола дивується: значить, він тепер Акачі. Вже не Микола і навіть не Максимко, а далекий фаетонський предок земного, мідногрудого Акачі!..
Поволі він помічає, що мова молодих фаетонців трохи нагадує мову племені Благородного Какаду. В ній також багато шелестівок. То ось куди привів Миколу його чарівний бумеранг! Але тут він давно перестав бути зброєю. Тут він — лише спортивне знаряддя. Так само, як тепер на Землі рапіри й списи…
Юнаки заходять у велике приміщення. Стіни випромінюють м'яке, рівне світло. Спортивні вправи скінчилися. Хлопці накидають на себе білі плащі і одразу ж стають майже невагомими. Микола розуміє — це гравітаційні плащі, які дозволяють цілком вільно пересуватися в просторі. В руках у юнаків якісь таємничі прилади. Вони нагадують прилади космонавтів із Валь Камоніка…
Микола робить те, що роблять інші. Взявши в руки прилад, натиснув якусь кнопку. І хоч він іще не зодягнув гравітаційного плаща, але одразу ж став майже невагомим. Якась сила кинула його під стелю, він проплив над головами юнаків, а вони стежили за ним з веселим виглядом і сміялись.
— Акачі! У тебе зіпсувався шахо? Давай полагодимо!..
Виявилося, що прилад також мав гравітаційну кнопку. Микола натиснув саме на неї. Отже, можна літати й без плаща.
Юнаки летіли над світлими будовами, що здебільшого мали сферичну форму. Велетенські куполи були споруджені із напівпрозорого матеріалу. Це й зрозуміло: на Фаетоні дуже мало сонця. Було б нерозумно відштовхувати його промені важкими непрозорими дахами.
Невелика сонячна куля, схожа на червоний м'ячик, сховалася в запоні низьких хмар. Сильний вітер шарпнув Миколу, мов пір'їну, і покотив попід сірим небом. Група юнаків у білих плащах, підсвічена знизу сяйвом сферичних будов, поволі зникала з очей. А вітер гнав Миколу все далі й далі…
Який же ти непривітний, Фаетоне! Рідна Земля у місячну ніч буває набагато світліша, ніж ти вдень. І вітри там не такі сильні. Це, мабуть, тому, що на Землі не така густа атмосфера. Але як же він дихає в цій атмосфері? Та правда ж, він тепер не Микола, він — фаетонець Акачі…
І чомусь руки самі знайшли потрібну кнопку на приладі. Дивне, дуже дивне відчуття! Тепер його тіло цілком вільно розтинало потоки густого вітру. Микола летів туди, куди скеровував себе думкою. Ось він почув знайомі голоси:
— Ака-а-а-чі-і!.. Ака-а-а-чі-і!..
Його розшукують юнаки-фаетонці. Вони наблизились до Миколи, освітили його обличчя. Зашелестіли на вітрі плащі.
— Акачі, з твоїм шахо щось не гаразд.
Другий фаетонець сказав:
— Але ж плащ цілком надійний. Треба лише вміло ним керувати. Бо так можна залетіти на Юпітер.[1]
Юнак вимкнув якусь кнопку на своєму приладі, і він тепер летів десь далеко позаду, а фаетонський хлопчина, ледь помітними рухами підіймаючи поли плаща, плив поряд з Миколою.
— Я рідко користуюся шахо, — сказав він, долаючи гучним голосом посвист вітру. — Здебільшого він служить мені для розмови. А ти, Чаміно?
— Я також. Але зараз дуже сильний вітер, — відповів Чаміно.