Там йому буде потрібне все його красномовство.

Пана Родзая завжди захоплювала та якось підносила невимовна краса Кобринського повіту. Ці купи дубів серед лугу, темно-зелені королівські свідки, марево гарячого повітря… розлоге поле, пагорки, від силуетів яких на тлі неба завмирає серце. Майже непереносне у своїй досконалості, майже нестерпуче, як біль, для слабої та непевної сенсу свого існування людини…

Як правильно розрахував пан вчитель, ті люди, що були йому потрібні, були на полі і тепер, в саму гарячу годину дня, полуднували в холодкові, під рокитовими кущами; біліли кружечки сорочок; ось – побачив Родзай – кружечок Сєргуців, а ось, біля, – Панасюків.

Підходячи до них, пан Родзай зловив себе на думці, що так само, як перехвачує у нього дух від образів цієї землі, до завмирання серця хвилюють його й обличчя цих людей. Що саме в них таке незвичайне, що так бере на гачок і не відпускає? Міцні сухі постави, своєрідний овал облич, щось особливе в рисах і – ясні очі. Так, зрозумів Родзай, якісь особливо ясні очі – прозорі, але не скляні… Подібні на сиві та зелені, а деколи карі коштовні камені, підземні зорі… Коли пан Родзай наблизився, клейноди очей засвітилися до нього.

За десять хвилин все було скінчено.

Павол Сєргуц промовчав, а Максим Панасюк зі злістю відповів:

– Що я їй дам? Серпа в руки дам, – він потряс серпом, який гострив під час розмови, – та граблі дам. Оце їй буде по руці. А всі ті освіти-пересвіти – це панські цацки, – він підвівся та, не озираючись, попрямував на поле.

Це було знаком для останніх. Заворушилися, завставали. Пан Родзай обернувся до тих, за ради кого приходив – до Марії та Пелажки. Дві дівчинки на межі юнацтва, дві тонконогі і великорукі тайни, два зеренця на чиїйсь долоні, вони дивилися на нього, улещені неочікуваними словами та похвалами пана вчителя, і ясні очі їх світилися очікуванням майбутньої радості.

Восени Павол відправив свою Марію вчитися до Бреста, а Пелажка залишилася вдома.

…В полові на дванадцяту я закрила ноутбук і вийшла надвір. Рейки біля дому озивалися характерними трісками – раз, другий; то десь за краєм землі, може, ще в Дуричах чи Страдчі направлявся на Брест нічний дизель. За якийсь час на обрії, де дві рейки сходяться в одну цятку, трохи над нею засіяла огниста зірка потужного прожектора; стала рости хвостатою кометою, хвостом наперед; почав доноситися шум дизеля та грюкіт коліс, голубова ніч згустилася вздовж колію від світла комети – і ось за десять метрів від мене, потрясаючі землю і скло в шибах веранди, спокійно, згідно з недочіпальним розкладом, простукотів дизель. Череда сіяючих електричним світлом вікон, в яких бачні люди – геть немніжко, останній вагон – і земля вспокоїлась. Пройшов нічний поїзд, як давно, як завжди – тепер треба спати. Дай Бог доброї ніченьки, мирно лягати, раненько встати.

Я прочнулася до дня, коли сонце ще тільки-тільки підбиралося до обрію з нижньої частини нашої планети, та вийшла на двір. Ясний літній жемчужний холод як подарунок. Рясна роса на траві – значить, дощу не буде. Потягнутися, повно вдихнути чисте прохолодне повітря, відчути своє здоров’я та безмежжя всесвіту, заповненого пташиними голосами, магнітними полями, атомами та безліччю інших цікавих речей… Це щастя. Я пройшлася двором за кущі, бо навіть людині, яка відчуває безмежжя світу, після ночі це треба.

А що там з нашими грибними надписами? Вони стали майже нечительними: пурхавки вже побуріли, а пудпалюпахи якось на диво хутко згубили свіжість, пошли в землю. Деякі частини «букв» геть пропали, і тепер про надписи можна було тільки здогадуватися. Може, нам взагалі вони вчора примарилися?

Раптом від шосу почувся звук автомобільного сигналу. Я аж стинулася з раптовості, так різко прозвучав він серед пташиних голосів. На дорозі, яка вела від шосу до Будки, майже біля самого шосу, там, де розрісся гігантський горішник, стояв легковик, і якійсь чоловік махав мені рукою, як би запрошуючи підійти. Що там таке? Хто то? Може, що зламалося, допомога треба? Я направилася туди.

Заодно – подумала – подивлюся, де там на дорозі можна прикріпити ту шильдочку-дороговказ «До вілли Будка, урочища Лисячий Хвіст», що подарувала мені Оксанка.

Чоловік – темноволосий щуплий хлопець – був блідний, як полотно.

– Там, – сказав він тихо, коли я підійшла. – Віте… – він якось дивно ворухнув рукою у бік горішника.

На перший погляд, нічого аж такого жахливого в горішнику не було. Горішник як горішник, великий, густий корч. Я подивилася на хлопця запитально. Він підійшов до мене, легко, але міцно, взяв під лікоть і підвів на кілька кроків до дальнього боку горішника, який від початку не був мені бачний. Я глянула – і хлопець не зміг мене втримати. Я зблідла, як і він, втратила притомність і повалилася на землю.

Саша потім казав, що без тями я була недовго: він поляскав мене по щоках, покропив мінеральною водою з пляшки – і я розплющила очі. Дрижачою рукою я витерла краплі з лиця, так-сяк підвелася.

Біля світло-зеленого горішника на свіжій траві лежала Оксана. Тіло Оксани. Тіло Оксани, навскіс розрізане надвоє. Розріз проходив від талії через живіт і аж до стегна; розріз рівний, як… зрозуміла я холодіючи – як у того котеняти, що я бачила тиждень тому; кишки Оксани відливали перламутром; кістка стегна біліла, як знесена найгострішою «болгаркою»… Я бачила все чітко, фіксувала на внутрішній лічильник деталі. Дві частини тіла близько, але все ж не впритул. Ровер під ногами, так, як би Оксанка загинула просто на ньому, пакет із моїми делікатесами на кермі. Мертве лице Оксанки з мертвим виразом, без емоцій. Знайома сукня зі штучного зеленого шовку в рожевенькі трояндочки, розрізана також рівно – навіть краї тканини не обтіпалися – в плямах крови. Тепер я почула й пах згорнутої крови, і пах від того, що в кишках… Мені знов стало кепсько, але зусиллям своєї слабої волі я все ж відігнала дурноту.

Думки в моїй голові замелькали, як плавчихи, що одна за одною скачуть з вишки у воду, а сльози побігли цюрком. Як можна було ТАК забити людину? Чим? Хто? НАЩО? Очевидно, Оксанку забили вчора вечором, коли вона верталася від мене додому, за кілька хвилин по тому, як я помахала їй та вернулася прибирати зі стола. Чому я ніц не чула? Чи, може, вона тоді спокійно поїхала собі, а потім вернулася? А може, її забили десь, а сюди перенесли вже забиту? Чи кричала Оксанка, чи довго мучилася, чи смерть настала вмить? А коли б я трохи ще постояла біля калитки, поки Оксанка їхала до дороги, то, може, на неї й не напав би загадковий вбивця… Чи, принаймні, я могла б його побачити… Але, Боже мій, як страшно! Вбивця був ось тут… А раптом він і зараз тут ховається?

Хлопець біля мене кашлянув. Я повернула до нього голову. Хто він, як він тут опинився? А раптом він і є вбивця?

– Я побачив тіло на обочині, тільки-но звернув з шосу, – відповів хлопець на моє німе питання. – Зрозуміло, спинився, вийшов, впізнав Оксану Петрівну… Я їхав до вас у справі, про яку потім поговоримо… За порадою нашого спільного друга Андрія Динька, – зважив необхідним додати він. – Але тут натикнувся на… Побачив вас у дворі вашому, натиснув на клаксон…

– Віте вже викликали міліцію? Хто Віте такий взагалі?

– Викликав, сказали, хутко будуть. Віте мене не знаєте, зате я вас знаю. Звати мене Олександр Бріштгель, – назвався хлопець.

Я знову погляділа на Оксанку. По її мертвому лиці бігала мурашка, шукаючи якоїсь своєї користі. Я помкнулася затулити Оксанці очі; мені подалося, що буде жахливо, коли мурашка пробіжить і по них.

– Не зачіпайте! – спинив мене Олександр Бриштгель. – Не можна нічого дотикатися!

Він мав рацію. Не можна. Мурашка може забігти в око Оксанки, але то ніц – мертвим не болить.

Подзвонити кому? Влянці, Ленці?

Я відвернулася, зробила кілька кроків у бік шосу. У цей ранішній час він був пустим, тільки чулося тихе порипування педалів – хтось котив старим ровером. Ось роверист вже котить мимо нас. Німець. Непотрібна, недоречна аж до неприйняття зараз зустріч.