Голоси людей, які проходили мимо, які стояли купками, які сміялися та кричали, змішувалися, розпадалися, крутилися в невеличких смерчиках – піднімалися вверх, до Бога, мабуть.

Іди-но… Стій-но… Метушня та остовпіння.

Невеличкий старий Марко, за вуличним прізвищем Три Сокіри, знявши шапку, хрестився на чотири боки світу.

Його старенька сусідка Савєта притискала до грудей луб’яну коробку, також хрестилася, кланялася, не звертаючи увагу ні на що, аж поки внук, хлопчик років десяти, від незвичної обстановки раптом не кинувся кудись бігти.

– А куди тебе холера несе? – перехід від божественного на повсякденне відбувся миттьово. – Стій, куди! – і шмидко 16 , як молода, кинулася навперейми і перехопила.

– Слава тобі, Ісусе Христе! – старенька знову кланяється, поки її сім’я вигружає з вагона манатки.

Тут нікого не зустрічали: не було кому. Тут всі верталися. Довга дорога була позаду, майже п’ять років вимушеного біженства… І хоча ні Домка, ні Марфа нигди не були раній 17 у Бересті – коли вигнали в біженство, то спочатку йшли пішком, а вже потім, здавши владам скотину, що вона спочатку йшла разом з людьми, – в Бобруйську вже посідали в вагони, – хоча нигди вони не були в Бересті, зараз, на цьому пероні з тильного боку вокзалу, де виростали піраміди з мішків, скринь, сундуків, до них обох якось разом прийшло відчування: вдома. Тепер дорога вже ляже полотном; тепер усе буде добре: вони вдома. Напруга перебитого біженством життя, тяжкість жити в чужому краю, страх смерті – занадто часто дивиновичани ховали своїх свояків у неглибоких могилах біля дороги, занадто часто виносили з вагонів мертві тіла на станціях, занадто мніго їх всталося на могилках Батайська, страх згубити первинців, череда змін влад, непевність, – і те, що це все врешті скінчилося, що вирвана і та відвезена аж за край світу калина хутко знову буде посаджена у своєму-своїсінькому садкові та знову пустить коріння – зрушені від всього цього, молоді куми міцно обнялися та поцілувалися.

– Ну от, кумо, доїхали, а віте боялися! – молоді жінки, хоча були однолітками та подружками з маленьства, похрестивши одна в одної дітей, за звичаєм перейшли на віте.

Коні з возами знайшлися: ешелон з біженцями був уже не першій, і тепер біля вокзалу до прибуття поїздів збиралися хурмани зі всього Берестя, з його пригородів Тришина, Речиці, Пугачова, Вульки…

Попереду були сльози на зарослих молодою сосновою порослю полях, холодна пуста хата (дякуй Господу, що не спалили козаки!), печурки, пурхавки та пудпалюпахи 18 , якими ратувалися від голоду в той рік… Але хіба до того звикати? Руки були й здоров’я, і вернулися. Історія несла дивиновичан на своїх хвилях, але про це ніхто не думав. «Ще маю час!» – як казав дев’яносторічний холостий Марко Три Сокири, коли його питалися, чому він не жениться.

Вони всі ще мали час. Час мав їх – повних життя.

Вони вернулися, і вони вистелять своє гніздо пухом.

Наступний день. Ранок. Пройшов короткий дощ. Я дістала з торбини ключі від нового свого дому, вдихнула мокре повітря, обвела поглядом новонабуте нерухоме майно.

З причини того, що багато подальших подій, важливих не лише для мене, будуть тісно пов’язані з цим місцем, постараюся описати вам так точно, як тільки зможу, яким я побачила його того першого дня законного володіння.

Отже, як я вже говорила, Будка – це така садиба залізничників, яка стоїть при самому колію, пліт її проходить за яких, може, п’ять метрів від відкосу. Садиба складається з кам’яного будинку на дві квартири, кожна – в дві кімнати, з кухнею та верандою, хлівів та клунь для двох господарів, двору, яблуневого саду та городу, флігелю для зберігання залізничного інвентарю, ну й дерев’яних туалетів – як казав герой старого фільму, «типу сортира, позначений буквами «Ме» і «Жо». З одного боку будинку – колій, у кілометрі – шосе (по нашому – шос), до якого веде ґрунтова дорога. Навколо – поля, луги, на обрії – сосновий ліс, який іменується Семенова Гора. Жовті косачі тут ростуть у болітці за парканом, блакитними хмарами незабудок залито все – до туалету не дійти, щоб не прим’яти.

Двір зарослий свіжими густими калачиками (не стрималася, зірвала кілька плодиків, кинула до рота). Біля флігелю – зарості срібного полину, за ним, ближчій до поля – білуваті сторчики19 лободи. Яблуко-зав’язок відірвалося від гілки, легко стукнуло по землі. З гуляк20 старих яблунь у дворі падали прозорі краплі. Будинок, вибілений, кам’яний, напружився і стояв мовчки, тихий. Чекав переміни своєї долі. Далеко, за лісом, ішло сонце, і перламутрове гніздо позосталих дощових хмар розсовувалося перед ним. Ближче, в кущах, щебетало дрібне птаство. «А я! А що я! – пролунав раптом гортанний нещасний голос, і я здригнулася. – А я бідна! А я бідна!» Це була туркавка21 в кроні яблуні. Вона шумно змахнула крилами і злетіла з гуляки.

«А я! А що!» – почулося вже здалеку, і я повернулася за голосом пташиним.

Навколо було тихо і пусто. Навіть машини не шуміли на недалекому шосі. Трошки парило; випарювалися краплі води; у тонкій тій парі, у ледь видному тумані на далекому краю луговини я побачила жінку. Силует її. Дивний трохи силует; щось було в поставі таке, що одразу ставало зрозумілим: це не дачниця з недалеких дач і не селянка з Прилука чи Страдча. Якась пташка над нею в’ється, поблискує оперенням, чи то якесь срібне марево над її головою? Жінка начебто плила у вологому повітрі. У синьо-зеленій сукні з довгою спідницею, яка, здавалося, розвивалася по лузі. Здається, вона щось шукала на землі. Час від часу пригиналася і, здається, щось підбирала і клала в кошик, який висів у неї на лікті. Раптом вона зупинилася, повернула голову і нисе стала вдивлятися в мій бік. Хоча що можна було розглянути на такій відстані? Щось дивне було в ній… Але що? За хвилину вона повернулася й відплила в даль.

Я, в свою чергу, зайшла до хати.

У будинку було сировато, ніжні плями синьої цвілі делікатно повзли від плінтусів уверх. Сто разів фарбовані дошки підлоги ходили під ногами і скрипіли. Скільки невідомих та відомих мені людей ходило тут, по рипучих дошках, за майже 100 років! Тут було де розвернутися з ремонтом, і я вже з нетерпінням на нього чекала. Ці дві ізольовані квартирі я перепланую, проб’ю стіну поміж ними, обов’язково – зроблю водопостачання (вже домовилася, хто зробить скважину) та каналізацію, влаштую велике приміщення з двома виходами – щоб все по фен-шуй… Смакувала наперед це! Буду переїжджати як хутчій, і – за роботу.

Але переселення моє на Будку сталося зовсім не так, як мені мріялося і планувалося. Я чекала цього дня з радістю. Перш ніж перевести туди речі зі своєї кімнати в дому в Добратичах, я відремонтувала велику веранду, яка виходила на південь і захід, до колію. Там була електрична плитка, там я планувала поставити поки що деякі меблі – ліжко, диван, стіл, холодильник, тут я планувала жити, керувати ремонтними роботами, милуватися обріями, слухати бій дощових крапель по шиферній стрісі та – головне – поки робочі будуть усе доводити до ладу за моїми задумами, писатиму роман. Мені так і бачився день переїзду: ось я завожу в цю, вперше за життя придбану саме мною і саме для себе нерухомість, своє добро, ось виходять геть вантажники, ось я виходжу на ґанок, запалюю сигарету, вдихаю дим, особливо пахучий в чистому повітрі, потім ставлю каву – чомусь здавалося, що це буде прохолодний ранок, – потім сідаю за комп, зосереджуюся, і такі важливі слова, упаковані в захопливі сюжети, починають кластися на сторінку на екрані комп’ютера…