– Уперед! – загримів його голос, і батальйон лавиною помчав нагору.

Це було красиве за своїм розмахом видовище. Зверху забахкали постріли.

– Вперед! – гримів полковник, першим пхаючись на горище.

У темряві важко було виявити, хто куди стріляє, бо навкруги аж стугоніло. Нарешті, якось зорієнтувавшись, полковник, мов бик, попер у кут, де з-за комина блиснув вогонь пістолетного пострілу. Ввімкнувши ліхтар, він спрямував світло рефлектора просто в вічі супротивникові, щоб засліпити, – і тут побачив з подивом бліде, перелякане обличчя капітана Чернявського. Полковник гучно вилаявся, пустивши в хід увесь запас добірної лайки. Він зрозумів усе!

***

Незважаючи на такий афронт, з точки зору суто воєнної Комаринцева операція, безумовно, заслуговувала на увагу. Не можна ж було, справді, картати полковника за те, що жодних партизанів не було, що був лише один капітан Чернявський – винуватець цієї колотнечі, і що, нарешті, паніку підняли самі керівники. Хто б не запанікував, коли серед ночі хтось гупає у двері і, для розваги, гатить по сходах з пістолета? Найбільшим боягузом у цій історії, безперечно, виявив себе капітан, що втік на горище, прийнявши Комаринцевих хлопців за партизанів. Що стосується інших дійових осіб, то всі ходили такими півнями, немов виграли бій на Курській дузі. Комаринець усе ж вважав за потрібне надіслати командуючому відповідне донесення про операцію, приклавши до нього і схему, з якою ми вже познайомились і яка, таким чином, стала надбанням історії. Капітан. Чернявський там, звичайно, не фігурував. Зате фігурували Обормоти, що їм об'єктивний полковник змушений був віддати належне. Завдяки цьому Обормоти стати героями дня. Їм потискували руки, поплескували по плечах, фундували пиво. Комаринецька операція виявилася для них, деяким чином, політичною перевіркою. Зрозуміло тепер, чому ми згадали за Чернявського і упхали до нашої історії полковника Комаринця? Без цього не можна було б з'ясувати, чому Обормоти так зросли в очах районного керівництва і чому їм виявляли надалі таке довір'я. Справді, коли б не та обставина, хтозна, яку ролю було б для них відведено в поточній передвиборній кампанії. Звичайно, їх не ввели до складу виборчих комісій і не поставили керувати виборчими дільницями, але довіреними особами кандидатів вони стали. Це була велика честь, і Обормотів розпирала пиха. Брати були серйозні люди і звикли ставитися до всього серйозно. Тут не можна було тяп-ляп, тут мова йшла про подію історичної ваги: перше знайомство з країнчудесівською демократією.

Треба було наготувати пера, мати під рукою щоденник. Треба було заздалегідь визначити вузлові питання, на які слід було б звернути особливу увагу. Обормоти простудіювали конституцію, положення про вибори і все те, що мало допомогти у повсякденній роботі. Вивчили біографію кандидата, зустріч з яким мала відбутися ооь-ось. Коротше кажучи, Обормоти поставилися до дорученої справи з усією відповідальністю.

Настала зима. Захурдичили сніги. Стало непривітно і навіть сумно в Калуші. І ось якогось одного дня задзеленькотіли по місту телефони: їде!

Першим скочив полковник Комаринець. Піднявши полк, наказав оточити місто і виставити. охорону біля будинку культури. Далі закрутилися керівники установ: кожен мав у призначений час особисто привести до клюбу визначену кількість виборців. Зведена оркестра пожежної охорони і калійного комбінату цілісінький день дудлила гімн.

Кандидат приїхав пізно ввечері, коли нетерплячка виборців побачити його благородне обличчя сягла крайньої межі. Кандидатів ескорт складали: два танки Т-34 – ззаду і спереду, два бронетранспортери і шість танкеток – по три з кожного боку.

«Ми відчули навіть якесь неземне хвилювання, побачивши, якою почесною вартою оточений простий слуга народу», – занотували пізніше у своєму щоденнику Обормоти.

«Слуга народу» легко скочив з машини і, привітно помахуючи капелюхом, пройшов повз шерег автоматників до будинку культури. Усі крикнули «ура!» і гучно висякалися (погода була дещо вологою).

У президії сиділи: голова райвику, всі три секретарі, шеф Органів (на передньому пляні) і кількадесять усяких людців (на задньому пляні).

Обормоти стояли біля трибуни з мікрофоном і сяяли, мов три маківки у бур'яні. Кандидат потис їм руки, і оркестра вдарила туш. Під грім оплесків Обормоти почали свою промову, змінюючи, як завжди, один одного по черзі через кожну годину. Оскільки цю знамениту промову наступного дня було надруковано в усіх ґазетах, ми наведемо невеличкий витяг з неї за ґазетним текстом, щоб, бува, чого не перекрутити.

Обороти сказали:

– Як довірені особи, ми маємо за честь представити шановним виборцям кандидата в депутати товариша Тура, гідність якого поза всяким сумнівом. Погляньте, погляньте тільки на життєвий шлях кандидата, і сльози зворушення блиснуть у ваших очах. Хто громив Врангеля у двадцятому році і з шаблею в руці, гвинтівкою у другій хоробро оточив врангелівський полк? Наш кандидат. Хто піднімав і ледве не підняв революцію в Чехословаччині? Наш кандидат. Хто під час останньої війни ховався по бур'янах з небезпекою для життя? Наш кандидат. У свій час якісь підляки звели на нього наклеп, звинувативши у шпигунстві і протиприродньому зв'язку з Джоном Пірпонтом Морґаном-молодшим*. Його оголосили ворогом народу. І ви кричали: ганьба! Його реабілітували. І ви кричали: хай живе! І знову він ворог народу. І ви кричали: ганьба! Та він знову реабілітований. І ви кричали: хай живе! Десять раз ви були свідками тих метаморфоз – в цьому діялектика життя. Ми не знаємо, які ще будуть метаморфози, і що ми крикнемо завтра, але сьогодні ми кричимо: хай живе!

Не встигли Обормоти кинути в залю кілька ходових гасел, як раптом... Як часто в житті буває це «раптом»! У тиші залі це так прозвучало виразно: «Ґранату кинуто!»

Чи знаєте ви, що таке паніка? Паніка згубила французів під Азенкуром і під Седаном, англійців – під Орлеаном, австріяків – під Аустерліцем, українців – під Берестечком, росіян – під Ляояном і Шахе*. Паніка – це отакі очі і відсутність усякого глузду.

Страшна річ – паніка.

Чи можете ви залишатися спокійним і безглуздо посміхатися, коли над вашою головою невблаганне і страшне:. «ґраната!»? Я в таких випадках даю ходу і тільки ходу. А це вже є паніка. Самовладання – це коли ви презирливо всміхнувшись, хапаєте кинуту ґранату і жбурляєте, кляту, від себе геть, а самі припадаєте до землі. Але нормальна людина так не чинить, вона панікує. Оскільки в залі сиділи лише нормальні люди, то, почувши «ґраната!», запанікували, а саме: всі як один полізли під стільці, а хто міг – то й за груби, виставивши зади, як найбільш невразливі місця. Президію мов вітром здуло: хто так, а хто навкарачках, – майнули за куліси. Залишилися тільки кандидат (який не мав права панікувати), і перший секретар Кириленко (який не мав права залишати кандидата). Третій секретар, товстозадий Покатаєв, на мить завагався, а потім чкурнув і собі навкарачках через усю сцену. Що стосується Обормотів, то їх думка сприймала лише одне: п'ять секунд... п'ять секунд... п'ять секунд... За п'ять секунд повинна вибухнути ґраната, і вони мужньо приготувалися зустріти смерть на своєму бойовому посту. Та коли смерть у вигляді стіни почала валитися, Обормоти спритно відскочили набік, і трибуна з гуркотом полетіла в оркестру, потягнувши за собою і мікрофон. На сцену, зваливши куліси, вискочила особиста охорона кандидата.

Час в дійсности довший, ніж ми його вважаємо, і події іноді концентруються в найменшому його відрізку. Мабуть, йшла п'ята секунда, коли до залі вдерлися автоматники на чолі з полковником Комаринцем. Стволи автоматів грізно вперлися у виборців, що нерухомо лежали під стільцями. П'ять секунд минуло, і ґраната не вибухнула. Викликаний взвод міношукачів даремно обмацував кожен куток залі: ґранати не було. Просто хтось щось крикнув, хтось чогось не дочув, – саме так треба було вважати. Невеличка паніка – а які могли бути політичні наслідки! На чому тільки цей химерний світ крутиться?