Потім мені розповідали, що місіс Меривезер, яка вклала всю душу в свій грандіозний фінал, проспівала «Свини-и-на!» з упевненістю, породженою своєчасним виходом на сцену сосон і квасолин. Вона зачекала кілька секунд і повторила: «Свини-и-на?» Коли нічого не матеріалізувалося, вона заволала: «Свинина!!!»

Мабуть, я почула її крізь сон, чи, може, мене збудив оркестр, який заграв гімн Південних Штатів, але саме в ту мить, коли місіс Меривезер піднялася на сцену з прапором штату, я вирішила здійснити свій вихід. Власне, я нічого не вирішувала: просто приєдналася до решти.

Потім мені розповідали, що суддя Тейлор вискочив із зали і так реготав, плескаючи себе по стегнах, що місіс Тейлор принесла йому склянку води і якусь його пілюлю.

Схоже, місіс Меривезер зробила фурор — такі були овації, але вона упіймала мене за сценою і заявила, що я зіпсувала їй усю виставу. Вона мене страшенно засмутила, але потім по мене прийшов Джемі й почав утішати. Сказав, що з його місця мене навіть і видно не було. Не знаю, як він здогадався, що мені так кепсько під тим костюмом, але він сказав, що я гарно виступила, хіба що трохи запізнилася, от і все. Джемі вже міг заспокоювати майже так само добре, як Атикус, коли все йшло не так. Майже — але навіть Джемі не зумів умовити мене пройти крізь юрму людей і погодився зачекати зі мною за сценою, доки публіка не розійдеться.

— Хочеш зняти костюм, Скауте? — спитав він.

— Та ні, хай буде,— промимрила я. Під костюмом легше було приховати відчай.

— Підвезти вас додому? — почувся чийсь голос.

— Ні, сер, дякую,— долинули до мене слова Джемі.— Нам тут два кроки.

— Стережіться привидів,— сказав той самий голос.— Хоча ліпше хай привиди стережуться Скаута.

— Вже майже нікого не залишилося,— сказав мені Джемі.— Ходімо.

Ми пройшли через залу до вестибюлю, зійшли сходами. Було зовсім темно. З тамтого боку будинку стояло кілька машин, але світло від їхніх фар нам мало що давало.

— Якби вони їхали в один з нами бік, нам було б видно краще,— сказав Джемі.— Скауте, я притримаю тебе за «кістку». В іншому разі ти можеш утратити рівновагу.

— Мені добре видно.

— Так, але ти можеш упасти...— (Я відчула невеличкий тиск на голову і зрозуміла, що Джемі ухопився за верхній кінець «окосту»).— Тобі ясно?

— Еге ж.

Ми пішли через темний двір, намагаючись дивитися собі під ноги.

— Джемі, я забула свої черевички, вони залишилися там, за сценою.

— Ходімо заберемо їх.

Але щойно ми повернули назад, світло в актовій залі згасло.

— Підеш по них завтра.

— Але ж завтра неділя,— заперечила я, та Джемі вже розвернув мене у напрямку домівки.

— Скажеш сторожу, і він тебе пустить... Скауте?

— Що?

— Нічого.

Джемі давно вже так не робив, і я не знала, про що він думає. Він розповість, коли схоче, можливо, коли ми прийдемо додому. Я похитала головою.

— Джемі, зовсім не обов’язково...

— Помовчи хвилину, Скауте,— і він мене ущипнув.

Ми пішли мовчки.

— Хвилина минула,— оголосила я.— Про що ти думаєш? — я обернулася, щоб бачити його, але його силует ледь окреслювався.

— Здалося, ніби я щось почув,— сказав він.— Зачекай хвилинку.

Ми зупинилися.

— Ти щось чуєш? — спитав він.

— Ні.

Не пройшли ми і п’яти кроків, як він мене знову зупинив.

— Джемі, ти що — хочеш мене налякати? Я ж уже не маленька...

— Цить,— наказав він, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була дуже тиха. Я чула легке дихання Джемі. Час до часу налітав вітерець і обдував мої голі ноги, але тільки це і нагадувало про очікувану вітряну ніч. Це було затишшя перед грозою. Ми дослухалися.

— Якийсь собака гавкає,— зауважила я.

— Ні, то щось інше,— відповів Джемі.— Я чую, коли ми йдемо, а коли зупиняємося, нічого не чую.

— То мій костюм шелестить. А ти переймаєшся Геловіном...

Я сказала це не стільки Джемі, скільки собі, тому що і справді: щойно ми рушили, я почула те, про що він говорив. То не був мій костюм.

— Це друзяка Сесил,— трохи згодом сказав Джемі.— Але тепер він нас не налякає. Хай не думає, що ми поспішаємо.

Ми уповільнили крок, майже поповзли. Я спитала у Джемі, як це Сесил може йти за нами у такій темряві, невже він хоче напасти на нас іззаду.

— А я тебе бачу, Скауте,— раптом сказав Джемі.

— Як це? Я ж тебе не бачу.

— Смуги сала на твоєму «окості» світяться. Місіс Креншо розмалювала їх якоюсь блискучою фарбою, щоб їх видно було у вогнях рампи. Мені дуже добре тебе видно, отже, і Сесил тебе бачить здалеку.

Я вирішила показати Сесилу: нам відомо, що він нас переслідує, і ми готові його зустріти.

— Сесил Джейкобс — мокра курка! — загорлала я зненацька, обернувшись назад.

Ми зупинилися. Жодного відгуку, тільки «курка» відлунням відізвалося десь біля шкільного муру.

— Ми його покличемо,— сказав Джемі.— Агов!

«Агов-агов-агов»,— відповів шкільний мур. Не схоже було на Сесила так довго триматися: якщо жарт виявлявся вдалим, він його без кінця повторював. Він би вже мусив на нас стрибнути. Джемі зробив мені знак знову зупинитися.

— Скауте, ти можеш зняти з себе цю штукенцію? — спитав він тихенько.

— Гадаю, що так, але під нею майже нічого немає.

— Твоя сукня у мене.

— Я не зможу її надягти у темряві.

— Гаразд. Забудь.

— Джемі, тобі страшно?

— Ні. Ми вже майже підійшли до дерева. Кілька кроків від нього — і ми вже на вулиці. А там горить ліхтар,— Джемі вимовляв це неквапно, безбарвно, невиразно. Я спитала себе, як довго він ще намагатиметься підтримувати міф про Сесила.

— Може, нам варто заспівати, Джемі?

— Ні. А тепер анічичирк, Скауте.

Ми не прискорили кроку. Джемі знав, так само як і я, що дуже важко іти швидко, не поранивши пальців, не наступивши на камінці, не зашкодивши собі ще якось, а я була боса. А може, то просто вітер шарудів у деревах. Утім, вітру зовсім не було, та й дерев не було — окрім великого дуба.

Наш супутник сильно човгав, ніби взутий у грубезні черевики. Він носив жорсткі парусинові штани, і те, що я прийняла за шелестіння вітру, насправді було тертям тканини об тканину — шух-шух, при кожному кроці.

Відчувши під ногами холодний пісок, я збагнула, що ми біля великого дуба. Джемі стиснув мені голову. Зупинившись, ми дослухалися.

Цього разу човгання не припинилося. Штани шурхотіли тихо й мірно. Потім їх не стало чути. Хтось біг до нас, і то не були кроки дитини.

— Тікай, Скауте, тікай! — закричав Джемі.

Я зробила величезний крок — і захиталася: руками балансувати я не могла, і зберегти рівновагу в темряві не вдалося.

— Джемі, Джемі, рятуй, Джемі!

Хтось стиснув на мені дротяний каркас. Метал заскреготів об метал, я впала на землю і відкотилася якнайдалі, силуючись виплутатися зі своєї клітки. Десь неподалік було чутно звуки ударів, совання тіл на землі, дряпання об дубове коріння. Хтось підкотився до мене, і я відчула — Джемі. Він блискавично підвівся і потяг мене за собою, але хоча голова й плечі у мене були звільнені, дротяна сітка так мене оплутала, що далеко ми не втекли.

Ми вже майже дійшли до дороги, коли Джемі відпустив мою руку, бо хтось відірвав його від мене, смикнувши назад, і він упав на землю. Звуки бійки, потім якийсь глухий хрускіт — і Джемі страшно зойкнув.

Я рвонулася туди, звідки лунав зойк Джемі, й налетіла на обвислий чоловічий живіт. Його володар хукнув і спробував ухопити мене за руки, але вони були мідно затиснуті. Живіт у нього був м’який, а от руки сталеві. Він поступово вичавлював з мене дихання. Рухатися я не могла. Раптом його від мене відсмикнули і жбурнули на землю, і я мало не полетіла за ним услід. Я подумала: це Джемі підвівся.

Іноді мозок працює дуже повільно. Приголомшена, я стояла стовпом. Звуки бійки стихали, чулося чиєсь хрипке дихання, й усе навкруги замовкло.

Замовкло, якщо не рахувати того важкого чоловічого дихання, натужного й переривчастого. Мені здалося, що хтось підійшов до дерева і притулився до стовбура. Він кашляв надривно, зі схлипуваннями, від такого кашлю ламаються ребра.