Серпень добігав кінця. Завтра Ділл повертався до Меридіана; сьогодні вони з Джемі вибралися на Чорторий Баркера. Джемі з’ясував, що ніхто досі не знайшов часу навчити Ділла плавати, і страшенно розсердився, бо для нього уміти плавати було те саме, що уміти ходити. Вони вже третій день проводили на Чорториї, казали, що плавають голі, тому мені з ними не можна, отож я й гаяла свої самотні години то з Келпурнією, то з міс Моді.

Сьогодні тітка Александра і її місіонерський гурток боронили своє праве діло у нас удома. З кухні мені було чути, як місіс Грейс Меривезер робить у вітальні доповідь про злиденне життя якихось мрунів,— принаймні так мені вчулося. Вони виганяють своїх жінок з дому в якісь хатини, коли тим приходить час (хай що це означає); вони зовсім не мають відчуття родини (я знала, це здатне засмутити тітоньку); вони піддають дітей, коли тим виповнюється тринадцять років, жахливим випробуванням; у них усіх воші та глисти, вони жують деревну кору і випльовують її у загальний котел, а потім напиваються п’яні.

Одразу по тому пані перейшли до частування.

Я не знала, іти мені до їдальні чи залишатися на кухні. Тітка Александра наказувала приєднатися до них за закусками; зовсім не обов’язково відвідувати ділову частину зустрічі, мені буде нудно, сказала вона. Я надягла свою рожеву вихідну сукню, черевички, нижню спідницю,— та якщо я щось проллю на них, Келпурнії доведеться прати мою сукню на завтра. А в неї і без того купа справ. Я вирішила посидіти на кухні.

— Може, допомогти тобі, Кел? — спитала я, бажаючи прислужитися.

Келпурнія застигла біля дверей.

— Сиди тихо як мишка у своєму кутку,— відповіла вона,— і допоможеш мені заповнити таці, коли я повернуся.

Тихий гомін паніїних голосів став чутніший, коли вона прочинила двері.

— Люба Александро, ніколи не куштувала такої шарлотки... просто диво... у мене ніколи не виходить такий корж, ніколи... а ці крихітні тістечка з ожиною... Келпурнія?... хто б міг подумати... всі подейкують, що дружина священика знову... ні, справді, а перша дитина ще й не ходить...

Вони замовкли, і я зрозуміла, що їм подають наїдки. Келпурнія повернулася і поставила на тацю важкий срібний кавник моєї мами.

— Цей кавник — рідкість,— промуркотіла вона,— нині таких не роблять.

— Можна я віднесу?

— Тільки обережно, гляди не впусти. Поставиш його на стіл біля міс Александри, там, де філіжанки й усе решта. Вона розливатиме.

Я спробувала відчинити двері спиною, як Келпурнія, але вони не піддавалися. Келпурнія усміхнулася і прочинила їх для мене.

— А тепер обережно, він важкий. Не дивися на нього, інакше проллєш.

Моя подорож пройшла успішно: тітка Александра розсяялася усмішкою.

— Посидь з нами, Джін-Луїзо,— сказала вона. Це входило до її стратегічного плану вишколити мене на справжню леді.

Існувала традиція, щоб кожна з керівничок світського гуртка запрошувала до себе сусідок на частування, баптистки вони чи пресвітеріанки, і це пояснювало, чому тут були і міс Рейчел (твереза як скло), і міс Моді, і міс Стефані Крофорд. Дещо збентежена, я сіла поруч з міс Моді й подивувалася, навіщо наші пані надягають капелюшки, тільки щоб перейти вулицю. Велика кількість пані вкупі завжди викликала у мене острах і непереборне бажання опинитися деінде, але це відчуття тітка Александра завжди пояснювала моєю « зіпсованістю ».

Пані були вдягнені у легкі сукні пастельних тонів: більшість із них були сильно напудрені, але не нарум’янені; помада — тільки натуральних відтінків. Лак на нігтях — безбарвний, тільки у трохи молодших — рожевий. Парфуми у них були божественні. Я сиділа сумирно, вчепившись руками у бильця крісла, щоб чогось не накоїти, і чекала, поки хтось до мене заговорить.

Блиснув золотом зубний міст міс Моді.

— Ти сьогодні така причепурена, міс Джін-Луїзо,— промовила вона.— А де ж сьогодні твої штанці?

— Під сукнею.

Я не збиралася жартувати, але всі розсміялися. Щоки в мене спалахнули, коли я усвідомила свою помилку, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, хіба що я хотіла пожартувати.

В тиші, що несподівано запала, пролунав голос міс Стефані Крофорд з тамтого краю столу.

— Ким ти будеш, коли виростеш, Джін-Луїзо? Юристом?

— Ні, мем, я про це не думала...— відповіла я, вдячна, що міс Стефані перемінила тему. Поспіхом почала я обирати своє покликання. Медсестра? Льотчиця? — Бачте...

— Але ж я, само собою, гадала, що ти хочеш бути юристом, ти ж уже почала ходити на судові засідання.

Пані знову розсміялися.

— Стефані вже як скаже! — промовила одна з них, і це заохотило міс Стефані до подальших розпитувань.

— Невже ти не хочеш стати юристом, як виростеш?

Міс Моді стиснула мені руку, і я відповіла:

— Ні, мем, хочу просто бути леді.

Міс Стефані подивилася на мене з підозрою, вирішила, що я не мала на меті ніякого зухвальства, і вдовольнилася тим, що заявила:

— Навряд чи з цього багато вийде, якщо ти не почнеш частіше вбиратися в сукню.

Міс Моді міцніше стиснула мені руку, і я нічого не відповіла. Її тепло мене заспокоїло.

Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Меривезер, і я відчула, що з нею треба з увічливості поговорити. Містер Меривезер, правовірний методист проти волі, вочевидь, не вбачав нічого особистого, коли співав у церкві «О Милість Божа, як чудово, що ти спасіння дарувала такому грішнику, як я»,— адже Грейс означає «милість Божа». У Мейкомі всі вважали, що саме місіс Меривезер відучила його пиячити і зробила з нього відносно корисного громадянина. Адже місіс Меривезер була найпобожніша з усіх мейкомських дам. Я шукала тему, яка могла б її зацікавити.

— А що ви всі обговорювали сьогодні? — спитала я.

— Ох, дитинко, нещасних мрунів,— відповіла вона, і пішло-поїхало. Більше питань не знадобилося.

Великі карі очі місіс Меривезер завжди наповнювалися сльозами, коли вона говорила про знедолених.

— Живуть в отих джунглях, і нікого поруч, крім Джея Ґраймза Еверета,— почала вона.— Жодного білого, крім святого Джея Граймза Еверета.

Місіс Меривезер грала на своєму голосі, як на оргйні; кожне слово подавалося підкреслено:

— Злидні... невігластво... аморальність — ніхто не знає краще за Джея Ґраймза Еверета. Вірите, коли церква послала мене в поїздку до їхньої стоянки, Джей Ґраймз Еверет мені сказав...

— А він був тут, мем? Я думала...

— Приїхав у відпустку. Так от, Джей Ґраймз Еверет мені сказав: «Місіс Меривезер, ви гадки не маєте, гадки не маєте, з чим ми там боремося». Ось що він мені сказав.

— Так, мем.

— А я йому кажу: «Містере Еверет, кажу, парафіянки Методистської єпископальної церкви Мейкома, штат Алабама, підтримують вас на сто відсотків». Ось що я йому сказала. І знаєте, на тому самому місці й у ту саму мить я принесла присягу в серці своєму. Я дала собі обітницю, що, повернувшись додому, прочитаю лекції про мрунів і перекажу послання Джея Ґраймза Еверета місту Мейкому, що я, власне, і роблю зараз.

— Так, мем.

Коли місіс Меривезер трусила головою, її чорні кучерики аж підстрибували.

— Джін-Луїзо,— промовила вона.— Ти — щаслива дівчинка. Ти живеш у християнській родині, з родичами-християнами, у християнському місті. А там, де зараз перебуває Джей Ґраймз Еверет, немає нічого, самі лише гріх і злидні.

— Так, мем.

— Гріх і злидні... що ви казали, Гертрудо? — голос місіс Меривезер заграв іншу мелодію, коли вона заговорила з пані, що сиділа поруч з нею.— А, так. Так, я завжди кажу: пробачити і забути, пробачити і забути. Церква повинна допомогти їй вести християнське життя заради тих дітей. Хтось із чоловіків мусить піти й поговорити з їхнім проповідником, щоб він її настановив на шлях істини.

— Пробачте, місіс Меривезер,— перебила я.— Ви говорите про Меєлу Юел?

— Меє... Ні, дитинко. Про дружину того чорного. Дружину Тома, Тома...

— Робінсона, мем.

Місіс Меривезер знову обернулася до своєї сусідки.