— Усе це лише балачки — але наші християнські судді не здатні дати собі ради з присяжними-язичниками,— пробурчав Джемі.— От коли я виросту...

— Це ти вже обговорюй з батьком,— сказала міс Моді.

Новими затіненими сходами міс Моді ми вийшли на осоння, а містер Ейвері з міс Стефані Крофорд там стояли і досі. Тільки з тротуару вони перейшли ближче до будинку міс Стефані. До них наближалася міс Рейчел.

— Коли я виросту, стану клоуном,— сказав Ділл.

Ми з Джемі так і застигли на місці.

— Так, шановні, клоуном. Нічого в цьому світі я не можу зробити з людьми, от і буду їх висміювати. Вступлю до цирку й сміятимуся з них.

— Усе навпаки, Ділле,— сказав Джемі.— Клоуни сумні, а люди сміються з них.

— А я створю новий тип клоуна. Стоятиму посередині арени і сміятимуся з людей. Поглянь-но лише на них,— він тицьнув пальцем.— їм тільки на мітлі літати. Тітка Рейчел он уже літає.

Міс Стефані та міс Рейчел несамовито махали нам руками, і це якось дуже пасувало до зауваження Ділла.

— Дідько,— видихнув Джемі.— Гадаю, некрасиво буде вдати, що ми їх не бачимо.

Вочевидь, щось сталося. Містер Ейворі розчервонівся від чихания і мало не здув нас на тротуар, коли ми наблизилися. Міс Стефані аж тремтіла від захвату, а міс Рейчел ухопила Ділла за плече.

— Іди у двір і носа звідти не вистромлюй,— наказала вона.— Тут вам загрожує небезпека.

— А що трапилося? — спитала я.

— Невже ви ще не чули? Все місто знає...

В цю мить у дверях показалася тітка Александра і покликала нас, але було вже пізно. З великим задоволенням міс Стефані переповіла нам: сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив Атикуса на розі біля пошти, плюнув йому в обличчя і пригрозив, що поквитається з ним, навіть якщо на це піде ціле його життя.

12

— Я волів би, щоб Боб Юел не жував тютюну,— таке було єдине зауваження Атикуса щодо події.

Проте, за свідченням міс Стефані Крофорд, Атикус саме виходив з пошти, коли до нього наблизився містер Юел, вилаяв його, плюнув на нього і пригрозив убити. Міс Стефані (коли вона розповідала це вдруге, то вже й сама була там і бачила все на власні очі — саме поверталася з бакалійної крамниці, бачте) — так от, міс Стефані казала, що Атикус і оком не зморгнув, просто витяг носовичка, витер обличчя і стояв і слухав, як містер Юел лаяв його таким словами, що вона не повторить їх і під страхом смерті. Містер Юел був заслуженим майстром лайки; це, а ще мирна реакція Атикуса, мабуть, спонукали його спитати: «Що, надто гордий, щоб битися, ти, паскудний чорнолюбцю?» І, за словами міс Стефані, Атикус відповів: «Ні, надто старий»,— заклав руки в кишені й пішов своєю дорогою. Міс Стефані додала, що в Атикуса Фінча того не відняти: вже як скаже, то скаже.

Нам із Джемі все це зовсім не здавалося веселим.

— Урешті-решт,— сказала я,— недаремно ж він був найвлучнішим стрілком у нашому окрузі. Він міг би...

— Ти же знаєш, він не носитиме зброї, Скауте. Та її у нього і немає. Пам’ятаєш, він тоді навіть до в’язниці пішов неозброєний. Він каже, що носити зброю — це наражатися, щоб хтось тебе застрелив.

— Тут інша справа,— заперечила я.— Ми можемо попросити, щоб він у когось її позичив.

Ми попросили, і почули у відповідь: «Дурниці».

Діла уважав, що могло би спрацювати звернення до кращого боку Атикусової натури: адже ми помремо з голоду, якщо містер Юел його вб’є, крім того, тоді нас виховуватиме сама лише тітка Александра, а нам було добре відомо, що не встигнуть Атикуса і поховати, як вона прожене Келпурнію. Джемі припустив, що батько погодиться, якщо я розплачуся і влаштую істерику, я ж іще маленька, і до того ж дівчинка. Але і це не спрацювало.

Та коли Атикус помітив, що ми пригнічено вештаємося подвір’ям, нічого не їмо і не займаємося нашими звичними справами, він усвідомив, як сильно ми налякані. Він якось приніс Джемі новий футбольний журнал; та коли Джемі спроквола погортав його і відклав убік, спитав:

— Що тебе бентежить, сину?

Джемі одразу перейшов до суті.

— Містер Юел.

— А що трапилося?

— Нічого не трапилося. Ми боїмося за тебе і думаємо, що тобі слід щось із ним робити.

Атикус ледь усміхнувся.

— Що саме? Підписати з ним мирну угоду?

— Коли чоловік каже, що помститься, то, схоже, він не жартує.

— Він і не жартував, коли це казав,— відповів Атикус.— Джемі, спробуй на мить влізти у шкуру Боба Юела. Я вщент розбив усі його докази на суді, виставив його брехуном, якщо хтось йому до цього ще вірив. Йому необхідно було з кимось розправитися за це, така у нього натура. Отже, якщо плювок мені в обличчя і погрози врятували Меєлу Юел бодай від одного лупцювання, я це з радістю приймаю. Йому треба було на комусь відігратися, і краще вже хай це буду я, ніж ті його бідолашні діти. Тобі зрозуміло?

Джемі кивнув.

Тітка Александра увійшла до кімнати, саме коли Атикус говорив: «Нам нема чого боятися Боба Юела, він відвів собі душу того ранку».

— Я не була б аж така впевнена в цьому, Атикусе,— сказала вона.— Такі, як він, ідуть на все, щоб помститися. Я знаю цих людців.

— Ну що може мені зробити Юел, сестро?

— Щось підступне, нишком. Можеш не сумніватися.

— У Мейкомі важко зробити щось нишком,— відповів Атикус.

Після цього ми вже не боялися. Літо спливало, і ми брали від нього все можливе. Атикус запевнив нас, що з Томом Робінсоном нічого не трапиться, доки суд вищої інстанції не перегляне його справи, і Том має непоганий шанс на виправдання, або принаймні на новий процес. Він перебував у Ейнсфілдській виправній колонії в окрузі Честер, за сімдесят миль від нас. Я спитала, чи дозволено Томовій жінці й дітям його відвідувати, й Атикус сказав: ні.

— А якщо він програє апеляцію,— поцікавилась я якось увечері,— що з ним буде?

— Його посадять на електричний стілець,— сказав Атикус,— хіба що губернатор штату пом’якшить вирок. Ще зарано тривожитися, Скауте. Ми маємо непогані шанси.

Джемі розтягся на дивані й читав «Популярну механіку». Він подивився на нас.

— Це нечесно. Він нікого не вбивав, навіть якби й був винний. Він ні в кого не відібрав життя.

— Ти же знаєш, що зґвалтування карається у штаті Алабама на смерть.

— Так, сер, але присяжні не повинні були засуджувати його на смерть,— якби вони схотіли, могли б дати йому двадцять років.

— Засудити на двадцять років,— виправив Атикус.— Але Том Робінсон — чорний. У такому звинуваченні, як це, жоден присяжний у наших краях не скаже: «Ми думаємо, що він винен, але не дуже». Тут або повне виправдання — або нічого.

Джемі похитав головою.

— Я знаю, що це неправильно, але не можу зрозуміти, в чому помилка,— можливо, зґвалтування не треба карати на смерть...

Атикус аж упустив газету на підлогу. Він сказав, що цілком підтримує закон про покарання за зґвалтування, цілком, але не може погодитися з тим, що звинувачення просило, а присяжні підтримали винесення вироку, виходячи лише з непрямих доказів. Він поглянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив простіше:

— Тобто, коли людину засуджують на смерть за вбивство, скажімо, треба, щоб було один-два свідки. Люди, які можуть сказати: «Так, я був там і бачив, як він натиснув на гачок».

— Але купу людей перевішали — повісили — на основі непрямих доказів,— заперечив Джемі.

— Знаю, і багато хто з них, можливо, заслуговував на смерть,— проте за відсутності безпосередніх свідків завжди є місце для сумніву, іноді лише тіні сумніву. Закон каже «поміркований сумнів», але я вважаю, що відповідач має право на тінь сумніву. Завжди існує можливість, хоч іноді майже неймовірна, що людина не винна.

— Тоді знову справа у присяжних. Слід покінчити з присяжними,— Джемі був невмолимий.

Атикус, як міг, намагався стримати усмішку, але марно.

— Ти дуже суворий, сину. Гадаю, є кращий спосіб. Змінити закон. Змінити так, щоб лише судді мали право виносити смертний вирок у відповідних справах.