Але це, джентльмени, ніщо як наклеп, так само чорний, як шкіра Тома Робінсона, наклеп, який я не мушу вам пояснювати. Ви знаєте істину, і ця істина полягає ось у чому: деякі негри брешуть, деякі негри аморальні, деякі негри становлять загрозу для жінок — як білих, так і чорних. Але ця істина стосується всього роду людського, а не якоїсь однієї раси. В цій судовій залі не знайдеться людини, яка б ніколи в житті не збрехала, яка б не вчинила нічого аморального, і не знайдеться на світі чоловіка, який ніколи не дивився з жагою на жінку...

Атикус зробив паузу і витяг носовичка. Потім він зняв окуляри і протер їх, і тут ми побачили ще одне «вперше»: він ніколи не пітнів, він був з тих людей, обличчя яких завжди сухе, а зараз воно блищало й палало.

— І ще одне, джентльмени, перш ніж я закінчу. Томас Джефферсон^[28] якось сказав, що всі люди народжуються рівними,— цією фразою нас люблять під’юджувати янкі та жінки з виконавчої гілки влади у Вашингтоні. Деякі люди нині, у 1935 році від Різдва Христового, полюбляють вживати цю фразу поза контекстом, на будь-яку потребу. Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти, які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими й старанними, бо всі люди створені рівними, як твердять нам суворі педагоги, і не можна залишати дітей на другий рік, щоб не викликати в них жахливого почуття меншовартості. Але ж ми знаємо, що люди не створені рівними в тому сенсі, який нам дехто нав’язує,— хтось розумніший за інших, хтось має кращі можливості, тому що народився в такій родині, хтось заробляє більше грошей, хтось із жінок пече смачніші торти,— деякі люди народжуються з талантом, якого може не бути в інших.

Але в нашій державі є один спосіб довести, що всі люди створені рівними,— тут існує установа, в якій злидар урівнюється в правах з Рокфеллером, тупак — з Ейнштейном, а невіглас — із будь-яким ректором університету. Ця установа, джентльмени,— суд. Це може бути Верховний суд Сполучених Штатів, або найскромніший в країні мировий суд, або оцей поважний суд, якому ви служите. Наші суди мають свої недоліки, як і кожна створена людьми установа, проте в нашій країні вони — найкращі зрівнювані, й для наших судів усі люди створенні рівними.

Я не ідеаліст і не маю твердої віри в абсолютну чесність наших судів чи бездоганність системи присяжних,— вони для мене не ідеал, а жива, робоча реальність. Джентльмени, жоден суд не кращий за кожну людину з числа присяжних, які сидять тут переді мною. Суд розумний рівно настільки, наскільки розумні присяжні, а присяжні розумні настільки, наскільки розумний кожен з них. Я впевнений, джентльмени, що ви розглянете неупереджено ті докази, які вам було надано, дійдете рішення і повернете відповідача його родині. Заради Бога, виконайте свій обов’язок.

Голос Атикуса стих, і коли він відвернувся від присяжних, то щось сказав, але я не розчула. Він сказав це скоріше собі, ніж суду. Я пхнула ліктем Джемі:

— Що він сказав?

— «Заради Бога, повірте йому», здається.

Тут раптом Ділл перехилився через мене і смикнув Джемі:

— Дивись!

Ми простежили, куди він вказував, і серця в нас захололи. Центральним проходом ішла Келпурнія — простісінько до Атикуса.

10

Келпурнія нерішуче зупинилася біля поруччя і чекала, поки її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, а в руках вона тримала конверт.

Суддя Тейлор побачив її і сказав:

— Ти — Келпурнія, так?

— Так, сер. Можна передати записку містеру Фінчу, будь ласка, сер? Це зовсім не стосується суду.

Суддя Тейлор кивнув, і Атикус узяв у Келпурнії конверт. Він розпечатав його, прочитав уміст і сказав:

— Ваша честь, я... тут записка від моєї сестри. Вона пише, що мої діти пропали, їх не бачили від полудня... Я... чи не могли б ви...

— Я знаю, де вони, Атикусе,— це заговорив містер Андервуд.— Вони сидять отам на галереї для чорних, сидять рівно від першої години вісімнадцяти хвилин по обіді.

Наш батько обернувся і підняв голову.

— Джемі, негайно спускайся сюди,— гукнув він. А потім сказав щось судді, тільки ми не почули. Ми перелізли через превелебного Сайкса і попрямували до сходів.

Унизу на нас чекали Атикус і Келпурнія. Келпурнія здавалася роздратованою, а Атикус — змученим.

Джемі підстрибував від хвилювання.

— Ми ж виграли, Атикусе, правда, виграли?

— Гадки не маю,— коротко відповів Атикус.— І ви там просиділи цілий день? Мерщій додому разом з Келпурнією, повечеряйте — і з хати ані кроку.

— Ні, Атикусе, можна ми повернемося? — молив Джемі.— Будь ласка, дозволь нам послухати вирок, прошу, сер!

— Присяжні можуть вийти з вироком за хвилину, ми ж не знаємо...— (Проте ми бачили, що Атикус пом’якшується).— Що ж, ви і так усе чули, тож можете почути й решту. Слухайте, можете повернутися, коли повечеряєте, але їжте неквапно, зрозуміло, бо ви не проґавите нічого важливого, і якщо присяжні ще не вийдуть, зачекаєте тут з нами. Але я сподіваюся, що все закінчиться ще до вашого повернення.

— Ти думаєш, його так швидко виправдають? — спитав Джемі.

Атикус розтулив був рота для відповіді, але передумав і пішов від нас.

Я молилася, щоб превелебний Сайкс зберіг наші місця, але припинила молитися, пригадавши, що коли присяжні пішли радитися, публіка підвелася і чередою покинула залу засідань,— сьогодні ввечері непогана буде виручка у закусочній, у «Кафе ОК» та в готелі,— звісно, якщо тільки люди не прихопили вечерю з собою з дому.

Келпурнія погнала нас додому:

— Шкіру з вас живих злуплю, це ж треба таке надумати — щоб діти слухали бозна-що! Містере Джемі, у вас розум є: потягти сестричку на такий суд? Міс Александру шляк трафить, коли вона дізнається! Не годиться дітлахам таке чути...

Вуличні ліхтарі вже засвітилися, і ми, проходячи під ними, бачили обурений профіль Келпурнії.

— Містере Джемі, я гадала, ви маєте хоч якусь голову на карку, отаке вигадати, це ж ваша молодша сестра! Отаке вигадати! Вам має бути соромно — невже зовсім втратили здоровий глузд?

Я була в захваті. Так багато всього сталося за такий короткий час, що, здавалося, і за рік не розгребти, а тут ще Келпурнія дає прочуханку своєму безцінному Джемі! Які ще дива принесе сьогоднішній вечір?

Джемі тільки посміювався.

— А тобі хіба не хочеться почути, як усе було, Кел?

— Стуліть рота, сер! Замість повісити голову від сорому, він ще й регочеться,— тут Келпурнія вдалася до низки застарілих погроз, які не викликали у Джемі жодних докорів сумління, і вона піднялася парадними сходами зі своїм коронним номером:

— Якщо містер Фінч не відлупцює вас як слід, це зроблю я,— і миттю до хати, сер!

Джемі зайшов у будинок, усміхаючись, а Келпурнія мовчки дозволила Діллові вечеряти з нами.

— Зайди зараз до міс Рейчел і скажи, що ти тут,— наказала вона йому.— Вона мало не збожеволіла, шукаючи тебе,— гляди, щоб вона не відіслала тебе назад до Меридіана просто вранці.

Тітка Александра вийшла нам назустріч і мало не зомліла, коли Келпурнія розказала їй, де ми були. Гадаю, вона образилася, дізнавшись, що Атикус дозволив нами повернутися, бо під час вечері не вимовила й слова. Вона тільки пересувала їжу на своїй тарілці та сумно її споглядала, поки Келпурнія щедро пригощала Джемі, Ділла і мене. Келпурнія наливала молоко, розкладала картопляний салат і шинку, примовляючи на різні лади «Сорому у вас немає». Наостанок вона скомандувала:

— І щоб їли мені неквапно!

Превелебний Сайкс зберіг наші місця. Ми здивувалися, що нас не було майже годину, і так само здивувалися, що судова зала була така сама, якою ми її залишили, з невеличкими відмінностями: місця присяжних спорожніли, відповідача не було, судді Тейлора не було, але він знову з’явився, щойно ми всілися.

— Майже ніхто не рушив з місця,— зауважив Джемі.

— Ні, люди трошки розім’ялися, коли пішли присяжні,— відізвався превелебний Сайкс.— Чоловіки принесли своїм жінкам вечерю, а жінки годували дітей.