— Так, сер.

— Який вигляд мав той негр, коли ти з ним поквитався?

— Це він мене побив, містере Гілмер.

— Так, але ж засудили тебе, хіба ні?

Атикус підвів голову:

— То було дрібне порушення, і це зазначено у справі, ваша честь.

Мені здалося, що голос у нього втомлений.

— Проте нехай свідок відповідає,— суддя Тейлор теж видавався втомленим.

— Так, сер, мені присудили тридцять днів.

Я знала, що містер Гілмер щиро запевнятиме присяжних, що як чоловіка притягали до суду за порушення громадського порядку, то він з легкістю може замислити і зґвалтування Меєли Юел, з цієї причини він і розпитував Тома. Такі міркування завжди стають у пригоді.

— Робінсоне, ти вправно рубаєш шафонери і розпалюєш багаття однією рукою, я правильно розумію?

— Так, сер, гадаю, що так.

— У тебе вистачить сил придушити жінку і жбурнути її на підлогу?

— Я ніколи такого не чинив, сер.

— Але сили у тебе стане?

— Гадаю, що так.

— Ти давно вже поклав на неї око, правильно, хлопче?

— Ні, сер, я на неї ніколи не дивився.

— Тоді ти страшенно чемний, якщо рубав для неї дрова і тягав воду, так, хлопче?

— Я просто намагався їй трохи допомогти, сер.

— Це було надзвичайно люб’язно з твого боку, адже ти мав і власні справи удома після роботи, хіба ні?

— Так, сер.

— Чому ж ти не займався ними, а допомагав міс Юел?

— Я робив і те, і те.

— Схоже, ти був дуже зайнятий. Навіщо тоді?

— Навіщо — що саме, сер?

— Навіщо ти так прагнув прислужитися цій жінці?

Том Робінсон завагався, шукаючи відповідь.

— Здавалося, що їй більше ніхто не допомагав, я ж уже казав...

— А як же містер Юел і семеро дітей, хлопче?

— Бачте, я кажу, що вони ніколи їй не допомагали, жоден з них...

— І ти там усе рубав тощо просто від доброго серця, хлопче?

— Намагався їй допомагати, я ж казав.

Містер Гілмер похмуро подивився на присяжних.

— Ти просто страшенно добросердечний хлопець, як на те пішло,— робив усе те, не отримуючи й мідяка?

— Так, сер. Я її дуже жалів, вона там сама на силі знемагалася...

— Ти її жалів? Ти її жалів? — здавалося, що містер Гілмер зараз підскочить до стелі.

Свідок збагнув свою помилку і збентежено заворушився на стільці. Але найгірше вже трапилося. У залі під нами нікому не сподобалася відповідь Тома Робінсона. Містер Гілмер затягнув паузу, щоб відповідь дійшла до кожного.

— Й от ти проходив повз їхню оселю, як завжди, двадцять першого листопада минулого року,— сказав він,— і вона попросила тебе зайти і порубати шафонеру?

— Ні, сер.

— Ти заперечуєш, що проходив повз їхню оселю?

— Ні, сер, вона сказала, що має для мене роботу в хаті...

— Вона говорить, що попросила порубати шафонеру, це правда?

— Ні, сер, неправда.

— Тобто ти кажеш, що вона бреше, хлопче?

Атикус підхопився на ноги, але Том Робінсон не потребував його допомоги.

— Я не кажу, що вона бреше, містере Гілмер. Я кажу, що вона помиляється.

— Хіба містер Юел не вигнав тебе зі свого дому, хлопче?

— Ні, сер, навряд чи.

— Що значить — навряд чи?

— Бо я там не залишався так довго, щоб він мене виганяв.

— Якщо ти такий святий та божий, чого ж ти втікав?

— Я казав, що злякався, сер.

— Якщо сумління в тебе чисте, чого ти боявся?

— Я вже казав: для негра небезпечно потрапити у таку... таку халепу.

— Але ж ти не потрапив у жодну халепу — ти ж засвідчуєш, що опирався міс Юел. Ти боявся, що вона завдасть тобі шкоди, ти утік, отакенний лось?

— Ні, сер, я боявся потрапити під суд, як-от воно і сталося.

— Боявся арешту, боявся відповідати за те, що накоїв?

— Ні, сер, боявся відповідати за те, чого не коїв.

— Ти мені грубіяниш, хлопче?

— Ні, сер, ні в якому разі.

Більше я нічого не почула з перехресного допиту містера Гілмера, тому що Джемі звелів мені вивести Ділла. Ділл зненацька розплакався і не міг зупинитися; спершу він плакав тихо, потім його ридання почули кілька людей на балконі. Джемі сказав, якщо я його не виведу, він мене примусить, та й превелебний Сайкс додав, що мені краще піти, от я й пішла. Ділл цілий день почувався нормально, нічого йому не вадило, але я гадала, що він ще не зовсім оговтався від своєї втечі.

— Тобі зле? — спитала я, коли ми зійшли зі сходів.

Ділл намагався заспокоїтися, коли ми йшли до південного виходу. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

— Щось трапилося, Скауте? — спитав він, коли ми проминали його.

— Ні, сер,— відповіла я через плече.— Просто Діллу стало зле.

— Ходім посидимо отам, під деревами,— запропонувала я.— Мабуть, це в тебе через спеку.

Ми обрали собі найтовстіший дуб і вмостилися під ним.

— Мені вже несила була його терпіти,— сказав Ділл.

— Кого, Тома?

— Та ні, того огидного містера Гілмера, як він з нього знущався, з такою ненавистю...

— Ділле, просто робота в нього така. Бо якби не було прокурорів — тоді не було б і адвокатів.

Ділл терпляче зітхнув.

— Я все це знаю, Скауте. Просто від того, як він говорив, мене знудило, буквально знудило.

— Від нього вимагаються такі дії, він був жорстким...

— Але ж він поводився інакше, коли...

— Так то ж були його власні свідки.

— Але ж містер Фінч не поводився так із Меєлою і старим Юелом, коли вів перехресний допит. Як він всякчас називав Тома «хлопче», всякчас із нього насміхався і позирав на присяжних, коли той відповідав...

— Але ж, Ділле, він усього лише негр.

— А хоч би й негр. Просто це несправедливо, так не можна робити, не можна. Коли хтось починає отак говорити — мене просто нудить.

— У містера Гілмера така манера, Ділле, він завжди такий. Ти ще не бачив, як він може чавити людину. А сьогодні, сьогодні він нібито не дуже й старався, так мені здалося. Вони майже всі такі, правники тобто.

— Містер Фінч не такий.

— Він — виняток, Ділле, він...

Я спробувала пригадати доречну фразу міс Моді Аткінсон. І пригадала:

— Він такий самий у залі суду, як і на міській вулиці.

— Я не це маю на увазі,— відповів Ділл.

— Я розумію, що ти маєш на увазі, хлопчику,— почувся голос у нас за спинами. Нам здалося, що голос цей іде з самого стовбура, проте належав він містеру Долфусу Реймонду. Він визирнув з-за дерева.— Ти не тонкосльозий, просто тебе від цього нудить, правильно я кажу?

9

— Іди сюди, синку. Я тебе чимось пригощу, щоб не нудило.

Оскільки містер Долфус Реймонд був людиною лихою, я прийняла його запрошення неохоче, але посунула слідом за Діллом. Чомусь мені здавалося, що Атикус не був би в захваті від наших стосунків з містером Реймондом, а тітка Александра і поготів.

— Тримай,— сказав він, простягаючи Діллові свій паперовий пакет із соломинками.— Випий, і тобі полегшає.

Ділл потяг рідину через соломинки, усміхнувся і заходився смоктати далі.

Містер Реймонд захихотів, очевидно радіючи, що занапащає дитину.

— Ділле, вважай, що ти робиш? — застерегла я.

Ділл відірвався від соломинок і розплився в усмішці.

— Скауте, це усього лише кока-кола.

Містер Реймонд сів, спираючись спиною на стовбур дуба. Досі він лежав на траві.

— Ви, малеча, не викажете мене, правда? Моїй репутації кінець, якщо викажете.

— Значить, те, що ви п’єте з цього пакета,— кока-кола? Просто собі кока-кола?

— Так, мем,— кивнув містер Реймонд. Від нього приємно пахло: шкірою, кіньми, бавовняним насінням. Він єдиний з усіх, кого я знала, носив англійські чоботи для верхової їзди.— Тільки це я і п’ю, майже весь час.

— Тоді ви просто удаєте, що ви напівп’я... Пробачте, сер,— схаменулася я.— Я не хотіла вас...

Містер Реймонд засміявся, зовсім не ображений. І я наважилася вимовити делікатне питання:

— А чому вам подобається робити те, що ви робите?

— Чому? Тобто, чому я прикидаюся? Все дуже просто,— відповів він.— Декому не до шмиги те, як я живу. Я міг би сказати: пішли вони під три чорти. Мені байдуже, що їм там не подобається. Я повторюю, мені начхати, що їм не подобається, це правда, і все ж я не кажу їм: пішли під три чорти, розумієте?