Побачивши мене і Джемі разом з Келпурнією, чоловіки зробили крок назад і зняли капелюхи; жінки схрестили руки на грудях — звичний жест поштивої уваги. Вони відступили, пропускаючи нас до церковних дверей. Келпурнія йшла між Джемі та мною, відповідаючи на вітання своїх яскраво убраних сусідів.

— Що це вам заманулося, та, міс Кел? — пролунав чийсь голос у нас за спинами.

Келпурнія охопила нас за плечі, й ми зупинилися й озирнулися: на стежині за нами стояла висока негритянка. Вона якось скособочилася, уперлася ліктем лівої руки у вигин стегна і вказувала на нас розтуленою долонею. Голова у неї була довгаста, очі дивної мигдалевої форми, ніс прямий, губи випнуті, як індіанський лук. Здавалося, що вона на дві голови вища за всіх решту.

Я відчула, як рука Келпурнії вп’ялася мені в плече.

— Чого тобі, Дуло? — спитала Кел тоном, якого я в неї ніколи не чула. Говорила вона спокійно, зі зневагою.

— А от хтіла б знати, нащо ви приперли білих дітлахів до церкви чорномазих?

— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія. І знову я подумала — який у неї дивний голос: тут вона розмовляла, як вони всі.

— Еге ж, а ви гостюєте у домі Фінчів по буднях.

Натовп загомонів.

— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, проте троянди на її капелюшку обурено захиталися.

Коли Лула зробила крок до нас, Келпурнія наказала:

— Стій де стоїш, чорномаза!

Лула зупинилася, але сказала:

— Ви не маєте права приводити сюди білих дітлахів — у них своя церква, у нас своя. Це наша церква, міс Кел, вам ясно?

— Але Бог у нас один, хіба ні? — відповіла Келпурнія.

— Ходімо додому, Кел,— сказав Джемі,— ми їм тут не потрібні.

Я була згодна з ним: ніхто нам тут не був радий. Я не стільки бачила, скільки відчувала, що натовп наближається до нас. Здавалося, нас зараз візьмуть в оточення, та коли я подивилася на Келпурнію, очі в неї були веселі. Я знову глянула на стежину — Лули вже не було. На її місці стояв чималий гурт негрів.

Один з них вийшов з натовпу. Це був Зібо, міський сміттяр.

— Містере Джемі,— сказав він,— ми щасливі, що ви до нас прийшли. А на Лулу не зважайте, вона така загониста через те, що превелебний Сайкс пригрозив її засудити на проповіді. Вона зроду така баламутка й підбурювачка, та ще й пихата, ціни собі скласти не може,— а ми всі щасливі вас тут бачити.

Після цих слів Келпурнія повела нас до церкви, і на вході нас привітав превелебний Сайкс і повів до передньої лави.

Всередині Перша Покупка була не потинькована, стелі не мала, тільки дах. Уздовж стін на мідних скобах стояли незапалені гасові лампи, а за церковні лави правили соснові ослони. Позаду грубої дубової кафедри висіла корогва з вицвілого рожевого шовку, яка проголошувала, що Бог є Любов, і єдиною прикрасою церкви, окрім неї, була літографія Ганта^[17] «Світоч світу». Не було там ні піаніно, ні органа, ні книжок з текстами псалмів, ні розкладу церковних служб — нічого з церковних атрибутів, які ми звикли бачити щонеділі. Всередині було доволі темно, а волога прохолода, у міру заповнення приміщення паствою, розсіювалася. На кожному сидінні лежало дешеве картонне віяло з яскраво намальованим Гетсиманським садом — дарунок компанії металевих виробів Тиндела («Маємо все, що ви забажаєте»).

Келпурнія вказала нам з Джемі на місця скраю і сама сіла між нами. Вона витягла зі своєї торбинки носовичок, розв’язала вузлик на одному з його кінців, де був чималенький стосик монет. Простягнула десять центів мені й десять центів Джемі.

— У нас є гроші,— прошепотів Джемі.

— Залишіть їх собі, ви ж мої гості.

На обличчі Джемі можна було прочитати сумнів: наскільки етично залишати собі гроші, видані йому на церкву, але його природжена чемність перемогла, і він поклав свою монету до кишені. Я зробила те саме — без жодних докорів сумління.

— Кел,— прошепотіла я,— а де ж збірки псалмів?

— У нас їх немає.

— А як же тоді...

— Цить,— сказала вона.

Превелебний Сайкс уже стояв за кафедрою і мовчки оглядав свою паству. Він був низенький, але кремезний, у чорному костюмі, чорній краватці, білій сорочці; золотий ланцюжок його годинника виблискував у світлі, що проходило крізь матові вікна.

— Браття і сестри,— промовив він,— ми маємо особливу приємність вітати серед нас сьогодні містера й міс Фінчів. Ви всі знаєте їхнього батька. Перш ніж розпочати, я зроблю кілька оголошень.

Превелебний Сайкс пошелестів паперами, вибрав один і прочитав з відстані витягнутої руки: «Місіонерське товариство зустрічається у будинку сестри Аннет Рівз наступного вівторка. Приносьте з собою шиття».

Потім він прочитав інший аркуш.

— Вам усім відомо про біду брата Тома Робінсона. Він завжди, змалечку був відданим парафіянином Першої Покупки. Всі грошові збори сьогоднішнього дня, як і збори наступних трьох неділь, підуть його дружині Гелен, щоб вона могла утримувати сім’ю.

Я штовхнула ліктем Джемі.

— Це отой Том, якого Атикус захи...

— Цить!

Я обернулася до Келпурнії, але вона мені й рота не дала розтулити. Затюкана, я зосередилася на превелебному Сайксі, який, здавалося, чекав, коли я вгамуюся.

— А тепер нехай наш регент розпочне перший псалом,— оголосив він.

Зі свого місця підвівся Зібо, пройшов центральним проходом, зупинився біля нас і повернувся обличчям до пастви. В руках він тримав пошарпаний збірник псалмів. Розгорнувши його, він промовив:

— Співаємо номер двісті сімдесят три.

Для мене це було вже занадто:

— Я же ми співатимемо, коли ні в кого немає псалтиря?

Келпурнія усміхнулася.

— Тихше, золотко,— прошепотіла вона,— зараз побачиш.

Зібо відкашлявся і прочитав голосом гучним, як розкати далекої артилерії:

Там за рікою є країна..^[18]

Дивовижно злагоджено сотня голосів проспівала слова, прочитані Зібо. Не встигла замовкнути остання нота, як Зібо продекламував:

Є рідною вона для нас...

Знову навколо нас залунав спів; остання нота затягнулася, і Зібо вступив з новим рядком:

Досягнемо ми берега того лише велінням долі...

Паства трохи завагалася, Зібо чітко повторив рядок, і його проспівали. Під час приспіву Зібо згортав книжку, і це був сигнал співати без його допомоги.

На фінальних нотах урочистої мелодії Зібо прочитав:

Там, за світлою рікою, на землі обітованій,

Нас чекають мир і тиша.

Рядок по рядку голоси гармонійно зливалися в мелодію, поки псалом не завершився тихою, сумною нотою.

Я поглянула на Джемі, який скоса дивився на Зібо. Я б також у таке не повірила, якби не бачила на власні очі.

Потім превелебний Сайкс попросив Божого благословення для всіх недужих і стражденних, і ця частина служби була така сама, як у нашій церкві, хіба що превелебний Сайкс звертався до Господа з конкретними іменами хворих.

Проповідь його полягала у рішучому осуді гріха — він суворо прочитав гасло на стіні у себе за спиною: його паства мусила уникати такого зла, як спиртні напої, азартні ігри й легковажні жінки. Підпільний продаж віскі в негритянському кварталі створював чимало проблем, але жінки були ще гірші. Знову, як і часто у нашій церкві, мене знайомили з доктриною про Гріховність Жіноцтва, якою, схоже, страшенно переймалися всі священики.

Ми з Джемі слухали подібні проповіді щонеділі. З однією лише відмінністю: превелебний Сайкс вільніше виголошував з кафедри свої погляди на кожне конкретне гріхопадіння: Джим Гарді не з’являвся у церкві п’ять неділь поспіль, проте він не хворий; Констанс Джексон має начуватися, бо їй загрожує велика небезпека через скандали з сусідами: вперше за все існування негритянського кварталу вона примудрилася побудувати паркан, тільки щоб дошкулити ближнім своїм.