У мене аж волосся стало сторчма. Я вистромила голову.

— Слухаю, сер?

— Лягай спати.

Я дременула до своєї кімнати і вскочила в ліжко. Дядько Джек — шляхетна людина, не видав мене. Втім, я ніяк не могла здогадатися, як Атикус дізнався, що я підслуховую. І тільки багато років по тому я зрозуміла, що він хотів, аби я почула кожне його слово.

10

Атикус не був силачем: йому скоро мало виповнитися п’ятдесят. Коли ми з Джемі питали, чому він такий старий, він відповідав, що пізно розпочав, і ми відчували, що це вплинуло на його суто чоловічі якості. Він був набагато старший за батьків наших шкільних товаришів, і коли ті починали вихвалятися — «Мій батько те, а мій батько це...», нам не було чого сказати.

Джемі був схиблений на футболі. Атикус завжди відмовлявся, коли Джемі намагався затягти його на гру, посилаючись на те, що він застарий.

Наш тато не вмів робити нічого путнього. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не правив сміттєвозом нашого округу, не був ані шерифом, ані фермером, не працював у гаражі,— одним словом, не займався нічим, що могло б викликати хоч якесь захоплення.

А крім того, він носив окуляри. Лівим оком він майже нічого не бачив і скаржився, що ліве око — родове прокляття Фінчів. Коли він хотів щось добре роздивитися, то повертав голову і дивився правим оком.

Він не робив нічого з того, чим займалися батьки наших однокласників: не ходив ні на полювання, ні на риболовлю, не грав у покер, не пив, не палив. Він просто сидів у вітальні й читав.

З усіма цими якостями він, на наш превеликий жаль, не залишався у тіні: того року школа аж гуділа розмовами, що він захищає Тома Робінсона, і ці розмови мало нагадували компліменти. Після моєї сутички з Сесилом Джейкобсом, коли я повелася як боягузка, пішов поголос, що Скаут Фінч уже не буде битися, їй татусь не дозволяє. Це була не зовсім правда: я не билася з чужими — заради Атикуса, але сім’я — інша справа. Я готова була розірвати на клоччя будь-кого, хоч би й троюрідного брата. Френсис Генкок добре відчув це на власній шкурі.

Атикус подарував нам пневматичні рушниці, але відмовився учити стріляти. Дядько Джек показав нам основи; він пояснив, що Атикуса не цікавить зброя. Одного разу батько сказав Джемі:

— Я б волів, щоб ти обмежився стрільбою по бляшанках, але знаю, що ти стрілятимеш у птахів. Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам’ятай, що вбити пересмішника — гріх.

Уперше в житті я почула, як Атикус говорить про щось — гріх, і я спитала про це у міс Моді.

— Твій тато правий,— сказала вона.— Пересмішники не роблять ніякої шкоди, тільки співають і веселять нам серце. Вони не розкльовують ягід по садах, не гніздяться у клунях, нічого — тільки виспівують людям на радість. Ось чому вбити пересмішника — гріх.

— Міс Моді, наша вулиця дуже стара?

— Вона існувала, коли ще й міста доладного не було.

— Ні, мем, я маю на увазі, що тут живуть старі люди. Ми з Джемі — єдині діти. Місіс Дьюбоз мало не сто років, і міс Рейчел стара, і ви, і Атикус.

— Не сказала б, що п’ятдесят — така вже глибока старість,— відрубала міс Моді.— Мене поки що на візку не катають, здається. Як і твого батька. Але мушу подякувати провидінню, яке зглянулося та спалило мій старий мавзолей. Я дійсно не така молода, щоб з ним упоратися,— тут ти маєш рацію, Джін-Луїзо, наш квартал таки не юний. Ти нечасто буваєш серед молоді, так?

— Чому ж, мем, а в школі?

— Я маю на увазі молодих дорослих. Втім, тобі пощастило. Вік вашого батька — для вас перевага. Якби він мав тридцять років, життя ваше було б зовсім інше.

— Ясна річ. Атикус нічого не вміє...

— Ти навіть не уявляєш,— сказала міс Моді,— як багато ще у ньому життя.

— І що ж він таке уміє?

— Він може так скласти заповіт, що тільки цьом та в люлю.

— Подумаєш!

— А ти знаєш, що він краще за всіх у нашому місті грає в шашки? Ще замолоду, коли ми всі жили на Пристані, Атикус Фінч міг побити в шашки будь-кого на обох берегах річки.

— Та Господи, міс Моді, ми з Джемі його завжди обіграємо.

— Ти вже мала б розуміти, що він вам просто піддається. А тобі відомо, що він вміє грати на варгані?

Це скромне вміння могло тільки викликати у мене ще більший сором за батька.

— А ще...— почала вона.

— Що ще, міс Моді?

— Нічого. Нічого... гадаю, усім цим можна пишатися. Не кожний вміє грати на варгані. А тепер не заважай теслям. І взагалі, йди вже додому, бо я займуся своїми азаліями і не зможу тебе пильнувати. Ще вдаришся головою об дошки.

Я пішла до нас у двір, де Джемі стріляв по бляшанках,— дурна справа, коли кругом стільки сойок. Тоді я повернулася на подвір’я і години дві майструвала фортецю з боку веранди: мені знадобилися для цього автомобільна шина, ящик з-під апельсинів, кошик для білизни, шезлонги і маленький американський прапор, який вирізав для мене Джемі з коробки кукурудзяних пластівців.

Коли Атикус прийшов додому на обід, я сиділа у своїй фортеці й цілилася через вулицю.

— У що це ти мітиш?

— У сідницю міс Моді.

Атикус озирнувся і побачив мою величеньку мішень над азаліями. Він зсунув капелюха на потилицю і перейшов вулицю.

— Моді,— гукнув він,— мушу попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася — і побачила мене.

— Атикусе,— сказала вона,— ти сущий диявол з пекла.

Атикус повернувся до нас на подвір’я і звелів мені розібрати всі укріплення.

— І не дай Боже я ще раз побачу, що ти цілишся в людей,— застеріг він.

Хотіла б я, щоб тато був сущим дияволом з пекла. Я вирішила попитати про нього у Келпурнії.

— Містер Фінч? Та чого тільки він не вміє робити!

— Що, наприклад?

Келпурнія почухала потилицю.

— Так зразу й не скажеш,— відповіла вона.

Справу погіршив ще й Джемі: він спитав у Атикуса, чи гратиме той за методистів, а Атикус відповів: у жодному разі, він для такого застарий. Методисти прагнули викупити закладену ділянку під свою церкву і викликали на футбольний матч баптистів. Батьки усіх наших школярів брали участь — окрім одного Атикуса. Джемі сказав, що він навіть не піде на гру, але не встояв, бо обожнював футбол, і стояв похмурий як ніч разом зі мною й Атикусом на краю поля, а батько Сесила Джейкобса так і гатив голи у ворота баптистів.

Одного суботнього дня ми з Джемі узяли свої рушниці й вирішили піти пошукати якусь білку чи кролика. Проминули Садибу Редлі, пройшли ще кроків з триста, як раптом Джемі примружився і почав вдивлятися у щось вдалині вулиці. Схиливши голову набік, він дивився скоса.

— Що ти там угледів?

— Якийсь старий собака біжить.

— Здається, це Тим Джонсон.

— Та нібито він.

Тим Джонсон був собака містера Гаррі Джонсона, мейкомського автобусного водія, який жив на південній околиці міста. Тима, рудуватого пойнтера, знали й любили всі в місті.

— Що це з ним коїться?

— Не знаю, Скауте. Ходімо краще додому.

— Та ну, Джемі, зараз же зима, лютий місяць!

— То й що? Треба сказати Кел.

Ми помчали додому і вбігли до кухні.

— Кел,— сказав Джемі,— ти можеш вийти на хвилинку на вулицю?

— З якого це доброго дива, Джемі? Немає у мене часу бігати на вулицю щоразу, як вам щось заманеться.

— Там щось дивне відбувається з одним старим собакою.

Келпурнія зітхнула.

— Не маю я зараз часу перебинтовувати лапи собакам. Візьміть бинти у ванній і перев’яжіть самі.

Джемі похитав головою.

— Його нудить, Кел. З ним щось дуже негаразд.

— А що він робить, намагається ухопити себе за хвіст?

— Ні, він робить отак.

Джемі почав хапати ротом повітря, як золота рибка, згорбився і засмикався усім тілом.

— Він робить отак, але не схоже, щоб він бавився.

— Ти нічого не вигадуєш, Джемі Фінчу? — у голосі Келпурнії прозвучали жорсткі нотки.

— Ні, Кел, слово честі, ні.

— Він швидко біг?