— Горюю, дитино? Зовсім ні, я терпіти не могла той старий хлів. Сама сто разів збиралася його підпалити, тільки тоді мене б запроторили до божевільні.

— Але ж...

— Не хвилюйся за мене, Джін-Луїзо Фінч. Є речі, яких ти поки не розумієш. А собі я візьму й побудую невеличку хатину, пущу піднаймачів — і, присягаюся, в мене буде найкрасивіший квітник на всю Алабаму. Порівняно з ним хвалений сад Білінгратів^[10] видасться смітником.

Ми з Джемі перезирнулися.

— А чому воно загорілося, міс Моді? — спитав він.

— Не знаю, Джемі. Мабуть, через димар на кухні. Я там весь вечір палила грубку, щоб зігрівати кімнатні квіти. Чула, ви вночі мали несподіваного гостя, міс Джін-Луїзо.

— Звідки ви знаєте?

— Атикус розповів уранці дорогою на роботу. Правду кажучи, хотіла б я опинитися там поруч з тобою. У мене принаймні вистачило б клепки озирнутися.

Міс Моді мене просто спантеличила. Вона втратила чи не все, що мала, її улюблений сад перетворився на руйновище, а її живо й щиро цікавлять наші з Джемі справи.

Вона, здається, помітила мій подив.

— Єдине, що мене хвилювало минулої ночі,— це увесь той гармидер і та небезпека, яку спричинила пожежа. Адже всі сусідні будинки могли згоріти. Містеру Ейворі доведеться тиждень провести в ліжку, він доволі сильно забився. У його віці не слід лізти на рожен, я йому так і сказала. Щойно я відмию руки і діждуся, коли Стефані Крофорд відвернеться, то спечу йому свій фірмовий торт. Та ця Стефані вже тридцять років полює на мій рецепт, але даремно вона сподівається, що я поділюся ним з нею тільки тому, що перебралася до неї жити.

А я подумала, що якби міс Моді й дала слабину і таки поділилася рецептом, у міс Стефані все одно нічого не вийшло б. Одного разу міс Моді дозволила мені подивитися, як вона робить цей торт: туди, окрім усього іншого, треба додати велику склянку цукру.

День видався тихий. Повітря було таке холодне та прозоре, що чути було, як натужно брязкає і лящить годинник на будівлі суду, перш ніж пробити час. Ніс міс Моді був якогось дивного кольору, я такого ніколи не бачила і спитала, в чому річ.

— Я тут із шостої ранку,— пояснила вона.— Мабуть, відморозила.

Вона показала нам руки. Вони були вкриті сіткою тріщин, забруднені землею і кров’ю.

— Пропали ваші руки,— поспівчував Джемі.— Треба було найняти когось із негрів...— а потім додав без жодної нотки самопожертви,— та й ми зі Скаутом можемо вам допомогти.

— Дякую, любий, але у вас і без мене купа справ,— і вона вказала на наше подвір’я.

— Це ви про Мофродита? — уточнила я.— Тю, та ми його одним духом розгребемо.

Міс Моді широко розплющила очі й беззвучно заворушила губами. Раптом вона обхопила руками голову і зайшлася реготом. Ми вже пішли, а вона досі сміялася.

Джемі сказав, що не розуміє, чого її так розібрало: просто міс Моді — це міс Моді.

9

— Ану негайно візьми свої слова назад, чуєш!

Цей мій наказ Сесилу Джейкобсу був початком надзвичайно важкого для нас із Джемі часу. Я стиснула кулаки і готова була пустити їх у хід. Атикус пообіцяв відлупцювати мене, якщо почує, що я з кимсь билася; я вже доросла і треба кінчати з цими дитячими звичками, і що швидше я навчуся стримуватися, то краще буде для усіх. Я про це забула.

І примусив мене забути Сесил Джейкобс. Напередодні у шкільному дворі він оголосив, що татуньо Скаута Фінч захищає чорномазих. Я заперечувала це, але розповіла Джемі.

— На що він натякав?

— Ні на що. Спитай у Атикуса, хай він тобі сам скаже.

— Ти захищаєш чорномазих, Атикусе? — спитала я того ж вечора.

— Так, звісно. Тільки ніколи не кажи «чорномазі». Це нечемно.

— А у школі всі так говорять.

— Відтепер так говоритимуть усі, крім тебе...

— Якщо не хочеш, щоб я так і далі говорила, чого ж ти посилаєш мене до школи?

Тато подивився на мене з м’яким подивом. Попри наш компроміс, мої спроби уникнути школи продовжувалися у тій або іншій формі з самого першого дня занять: від початку вересня мене обсіли запаморочення, страшенна слабкість і болі у животі. Я навіть заплатила п’ятак сину куховарки міс Рейчел, у якого був запущений стригучий лишай, щоб він дозволив мені потертися головою об його голову. Але я не заразилася.

Проте зараз мене турбувало інше.

— Всі адвокати захищають чорно... тобто, негрів, Атикусе?

— Звісно, так, Скауте.

— А чого тоді Сесил кричить, що ти захищаєш чорномазих? Він це так сказав, ніби ти підпільно женеш віскі.

Атикус зітхнув.

— Просто я захищаю одного негра, його звати Том Робінсон. Він мешкає у тому невеличкому поселенні поза міським звалищем. Він ходить до тієї ж церкви, що й наша Келпурнія, і Кел добре знає його родину. Вона каже, що вони живуть чесно й охайно. Ти поки ще маленька, Скауте, і багато чого не розумієш, але в місті було чимало балачок, що мені не слід захищати цього чоловіка. Справа ця дуже непроста — вона розглядатиметься у суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився надати нам відтермінування...

— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти погодився?

— Через низку причин. Головна з них — якби я відмовився, я не міг би дивитися людям в очі, я не міг би представляти наш округ у законодавчих зборах, я навіть не міг би більше казати вам з Джемі, як треба поводитися.

— Тобто, якби ти не захищав того чоловіка, ми з Джемі могли б тебе вже не слухатися?

— Мабуть, що так.

— А чому?

— Тому що я не мав би права вимагати, щоб ви мене слухалися. Скауте, просто в адвоката така робота, що бодай раз у житті він береться за справу, яка зачіпає його особисто. Для мене це саме така справа. Можливо, у школі тобі доведеться почути різні неприємні балачки, але я тебе дуже прошу зробити задля мене одну річ: просто високо тримай голову і не розпускай кулаки. Хай хто і що тобі казатиме, не дай їм вивести тебе з терпіння. Спробуй боротися з ними не кулаками, а головою, просто спробуй... вона в тебе зовсім непогана, хоча й не любить учитися.

— Атикусе, а ми виграємо?

— Ні, доню.

— Тоді навіщо...

— Те, що нас розбили на війні сто років тому, ще не причина, щоб ми не пробували перемагати,— відповів Атикус.

— Ти говориш точнісінько як старий кузен Айк Фінч,— сказала я.

Кузен Айк Фінч був єдиний на весь округ Мейком досі живий ветеран армії конфедератів. Борода в нього була, як у генерала Гуда^[11], і він нею страшенно пишався. Принаймні раз на рік Атикус брав нас із Джемі до нього в гості, й мені доводилося його цілувати. Це було дуже бридко. Ми з Джемі ввічливо слухали, як Атикус і кузен Айк обговорюють війну. «Ось що я скажу тобі, Атикусе,— торочив кузен Айк,— нас доконав Міссурійський компроміс^[12], але якби мені треба було знову пройти через оте все, я повторив би весь шлях крок за кроком, нічого не міняючи, і повір, тут ми б уже не схибили... а у 1864-му, коли припхався Джексон Кам’яна Стіна^[13]... хоча ні, перепрошую, юнацтво, наш старий Синій Вогонь^[14] на той час уже віддав Богу душу, царство йому небесне...»

— Іди сюди, Скауте,— покликав Атикус. Я вмостилася у нього на колінах, притулившись головою до грудей. Він обхопив мене і почав легенько погойдувати.— Цього разу ми воюємо не з янкі, ми воюємо з нашими друзями. І пам’ятай, що хай як кепсько може обернутися справа, ці люди все одно наші друзі й це все одно наш рідний край.

Я ще пам’ятала це, коли зустріла наступного дня у школі Сесила Джейкобса.

— Забери свої слова назад, чуєш!

— А ти мене примусь! — загорлав він.— У нас удома кажуть, що твій татусь — ганьба Мейкома, а того чорномазого слід повісити на водокачці!

Я вже готова була йому врізати, як пригадала слова Атикуса, розтиснула кулаки і пішла геть.

«Скаут боягузка!» — так і бряжчало у мене у вухах. Вперше в житті я відмовилася від бійки.

Чомусь виходило, що коли я поб’юся з Сесилом, я зраджу Атикуса. Атикус так рідко просив про щось мене й Джемі, що хай мене і дражнять боягузкою, заради нього я витримаю. Я почувалася страшенно шляхетною цілі три тижні. А тоді прийшло Різдво, і вибухнула катастрофа.