Це почалося дуже просто. Їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого має охоту. Способи, до яких вона вдалася, щоб заволодіти ним, та причини, з яких урешті закохалася в нього,— то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав решту свого життя колишнього.
Спродав за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти,— ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, чого йому забагнеться. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, яке вона побудувала наново, мало урватись, бо два тижні тому він не вдався до йоду, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі сфотографувати табун антилоп, що стояли з високо піднесеними головами й, роздимаючи ніздрі, нашорошивши вуха, видивлялись уперед і прислухалися до найменшого шереху, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.
Ось вона, прийшла.
Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.
— Привіт,— озвався він.
— Я підстрелила козеня,— сказала вона.— Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре. Як ти себе почуваєш?
— Куди краще.
— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі має полегшати. Коли я пішла, ти спав.
— Я добре поспав. А ти далеко ходила?
— Ні. Тільки зайшла за пагорб. Я поклала його з першого пострілу.
— Ну, стріляєш ти чудово.
— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом з тобою. Я полюбила цю країну.
— Я теж люблю її.
— Коханий, як це добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?
— Не буду,— відповів він.— Я вже й не пам'ятаю, що казав.
— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?
— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку,— відказав він.
— Еге ж. Ото приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.
— Звідки ти знаєш?
— Я певна. Неодмінно прилетить. Служники наготували галуззя і трави для багаття. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.
— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?
— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так як цими жахливими розмовами.
— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.
— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?
— Одна не зашкодить.
— То вип'ємо її разом. Моло, віскі з содовою! — гукнула вона.
— Ти б узула чобітки проти москітів,— сказав він.
— Потім, коли помиюся.
Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім споночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за пагорбом.
— Ця падлюка бігає тут кожного вечора,— сказав він. Кожного вечора, ось уже два тижні.
— Мабуть, це вона так скиглить ночами. Та мені байдуже. А загалом бридка тварина.
Вони пили разом, біль йому не дошкуляв — тільки незручно було лежати в одній позі, а тим часом служники розпалювали вогнище, на стінах наметів танцювали відблиски полум'я, і він відчував, як до нього вертається мимовільна згода з життям у цьому втішному полоні. Вона таки справді добра до нього. А він сьогодні повівся з нею жорстоко й несправедливо. Вона мила жінка, напрочуд мила...
І ту ж мить він усвідомив, що помирає.
Це почуття наринуло як вир — не подмухом буревію чи навальною хвилею, а так, ніби він раптом опинився у лиховісній смердючій пустці, що її краєм, на превеликий його подив, нечутно скрадалась ота гієна.
— Що тобі, Гаррі? — спитала жінка.
— Нічого,— відказав він.— Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.
— Моло змінив тобі пов'язку?
— Так. Тепер я роблю борні примочки.
— Як ти себе почуваєш?
— Трохи паморочиться в голові.
— Я піду помиюся,— сказала вона.— Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.
«Отже,— сказав він сам до себе,— добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.
Йому пригадалось, яким самотнім він почував себе тоді в Константинополі, після сварки напередодні його від'їзду з Парижа. Він гуляв там напропале, і коли все те скінчилось, і він не тільки не позбувся своєї самотності, а ще й роз'ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його,— про те, що він так і не зміг себе перебороти... Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці, і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись упевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття, яке охопило його. Про те, що хоч би з якою жінкою він спав, йому тільки дужче бракувало її. І що отой її вчинок однаково нічого не важить, бо він зрозумів, що нездатен зцілитися від кохання до неї. Він писав цього листа у клубі, зовсім тверезий, і послав його в Нью-Йорк з проханням відписати йому до паризької редакції. Гадав, що так буде найпевніше. І того ж вечора, в нестерпній тузі за нею, відчуваючи в душі болісну порожнечу, він підчепив на вулиці біля «Таксіма» якусь дівчину і повів її вечеряти. Потім вони пішли в дансинг: танцювала вона погано, і він покинув її задля іншої — жагучої розпусниці-вірменки, яка так терлась об нього животом, що його аж жаром обсипало, Він забрав її від англійського офіцерика-артилериста з неабияким скандалом. Артилерист викликав його за двері, і вони завелися битись у темряві посеред вулиці. Він двічі добре садонув артилериста збоку в щелепу, але той не впав, і він зрозумів, що битись доведеться по-справжньому. Артилерист затопив йому в груди, потім у вилицю. Він знову замахнувся і вдарив лівою, а артилерист наваливсь на нього, вчепився в піджак і геть відірвав рукав; він двічі дав йому по вуху, тоді щосили вдарив правою і відштовхнув від себе. Артилерист упав головою на брук, і вони з дівчиною кинулися навтіки, бо вже чути було, як надходить військовий патруль. Вони скочили в таксі й проїхали понад Босфором до Рімілі-Гіса, зробили круг і повернули назад серед нічної прохолоди; потім пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд, проте гладенька, мов трояндова пелюстка, солодка, наче патока, з м'яким животом і великими персами, а під задок не треба було й подушки. Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішному світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава.
Того ж вечора він виїхав до Анатолії і тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він дістався туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія гатила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.
Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих капцях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офщери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче він смоктав мідяки; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурнуватим виразом обличчя, схожого на велику картоплину, патякав про дадаїзм з одним румуном, на ім'я Тристан Тцара, що завжди носив монокль і скаржився на головний біль; і він подався назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав,— забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на підносі конверт із знайомим почерком, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.
Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди заводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написав: спершу не хотів жодної з них образити, а потім йому здавалося, що й без того є про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою обов'язково про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей,— він бачив тонші зміни і пам'ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов'язок про те написати — але тепер уже ніколи не напише.
