- Єжи! - знову покликав Андрiй.

Єжи дихав рiвно й спокiйно, як дитина. Тодi Андрiй став пiдводитися. Головне зараз було - не застогнати, погамувати крик болю, який наростав у тiлi, пiдiймаючись до горла. Андрiй зцiпив зуби. Йому й так не вистачало повiтря, яке проходило крiзь пробитi легенi, як крiзь решето, а тепер вiн зовсiм не дихав, боячись розбудити Єжи. Повiльно-повiльно перекинув Андрiй через стiнку ящика ногу, тодi другу. Заточуючись, мов сонний, ступнув до лiжка Єжи. Руки висiли вздовж тiла, як батоги. Не було змоги пiдняти хоч одну з них, обiпертися нею, щоб не впасти. Але треба було пiдiймати руку. Андрiй зупинився й спробував потихеньку ковтнути трохи повiтря. Обличчя й груди в нього вкрилися холодними краплями поту, з роз'ятрених ран поповзли по тiлу теплi струмочки. Коваленко став пiдiймати руку. Поворушив пальцями слухалися. Тодi зробив ще крок до Єжи й обережно доторкнувся до його шиї, де мав бути чотирикутний алюмiнiєвий номерок. Добре, що вони недовго були ще в концтаборi i в них на руках не витатуювали номерiв. Тих би вiн уже не помiняв. Андрiєвi пощастило: вiн одразу натрапив на шворку. Але що робити тепер? Зняти номер через голову, не розбудивши Єжи, - неможливо. Нi бритви, нi ножа, щоб перерiзати шворку, Андрiй не мав. Що ж робити? I тодi - диво дивнеє! - раптом пригадалася йому мама. Пригадалось, як сидить вона, бувало, па лежанцi, поставивши каганець на коминок, i вишиває маленькому Андрiйковi сорочечку. Вона завжди вишивала йому спiднi сорочечки з бiлого тонкого полотна, вишивала манiжку й рукави червоними, як калина в лузi, квiтами. I коли нитка кiнчалася, мама не одрiзала її, а просто вiдкусувала своїми бiлими, красивими зубами. Перекусити шворку! Андрiй нахилився над Єжи, обiпершись лiвою рукою об край ящика, впiймав губами шворку й став її кусати. Гриз зубами цю тоненьку мотузку, як свою гiрку долю, як ненависного ворога, й вона виявилася мiцною й неподатливою, як та чорна сталь на фашистських танках, яку вiн стiльки разiв бив iз своїх гармат. Якусь мить йому навiть здавалося, що вiй нiколи не зможе справитися з цiєю шворкою й не заволодiє номером Єжи. Та ось теплий чотирикутник алюмiнiю вже в нього в руцi. Поквапливо, як тiльки мiг, Андрiй скинув з шиї свiй номер i поклав його бiля Єжи. Номер Єжи повiсив собi.

Тепер треба було помiняти дошки бiля нiг. Цi чорнi дошки в "лазаретах" для полонених були такою ж звичайною рiччю, як крематорiї в концтаборах. На дошках крейдою писалися особистi номери тих, хто лежав у ящику. Андрiй це знав i тому, замiсть того, щоб перепочити пiсля кiлькох хвилин нелюдського напруження, вiн попрямував уздовж проходу. Дошки висiли на цвяшках, зачепленi петельками з такої самої шворки, як i та, що на нiй тримався номерок. Андрiй зняв свою дошку, перенiс її до ящика Єжи i закрiпив її там, знявши дошку з номером товариша. Повiсити шматок чорного дерева на своєму лiжку вже не було сили, i Андрiй сiв трохи спочити. Але одразу ж знову встав, злякавшись, що потiм не зможе навiть поворухнутись. Нарештi обидвi петельки мiцно обхопили круглi головки чорних цвяшкiв, i Коваленко мiг тепер спокiйно лягти й спробувати востаннє вхопити в легенi хоч трохи дорогоцiнного повiтря. Вiн уже не вiдчував болю, його мучив тепер якийсь незрозумiлий тягар, що притискував тiло тисячотонною вагою, силкувався вдавити його в жорсткий матрац, розплющити, як корж.

"Хоч би не втратити свiдомостi", - злякано подумав Андрiй i раптом почув, як десь далеко-далеко стукнули дверi.

- Вони! - зрозумiв Коваленко i став прислухатися, забувши про тягар смертi, який гнiтив його й гнiтив, не одступаючись. В коридорi лунали кроки. Гучнi, нахабнi, самовпевненi. Ось вони ближче, ближче, ось вони вже гримлять, мов грiм. Дверi штуби розчиняються - i вiсники смертi йдуть до Андрiя. Тепер вiн бачить їх. Їх троє. Два есесiвцi i лiкар-майор. Есесiвцi зупиняються, зупиняється i майор. Один з есесiвцiв дiстає з папки якийсь папiр i починає читати вирок. Вiн читає виразно, пiдкреслюючи кожне слово. Потiм усi троє роблять руками "Хайль Гiтлер", цокають закаблуками, есесiвець пiдходить до лiжок Єжи й Андрiя, дивиться на номери i прямує тепер уже до Андрiя. Холодними як лiд руками вiн бере номерок на Андрiєвiй шиї, зiставляє його з тим номером, що записаний у паперi, й киває головою лiкаревi. Оцей.

Лiкар товстий, схожий на жiнку. Вiн розкладає бiля Андрiєвих нiг приладдя, готує шприц i раптом помiчає, що полонений дивиться на нього.

- Чого не спиш? - сичить вiн.

Руки в лiкаря гарячi, якiсь мокрi, липучi. "Лiкар не має права хвилюватися", - згадує Андрiй слова, якi колись давно-давно вимовила Катя, i тої самої митi вiдчуває, як товста голка впивається в його стегно.

- Так, - задоволено говорить лiкар. - Готово, Есесiвцi клацають каблуками i йдуть з кiмнати. Лiкар поспiшає за ними. I тодi прокидається Єжи. Йому вже давно вчувалося крiзь сон якесь бурмотiння, але вiн нiяк не мiг зрозумiти, звiдки воно долинає, а тепер от зрозумiв, та надто пiзно.

- Що тут сталося? - злякано спитав вiн. - Андрiю, що ти зробив?

- Заспокойся, Єжи, - сказав йому Андрiй. - Заспокойся i вислухай мене, бо менi лишилося жити дуже мало.

А Єжи вже мацав у себе на шиї, гарячкове нишпорив пiд сорочкою, на грудях.

- Що ти наробив, божевiльний! - закричав вiн. - Де мiй номер? Хто давав тобi право?

- Мовчи, а то вони вб'ють i тебе! Мовчи! - суворо наказав йому Коваленко. - Чуєш?

- Чую, - вже тихше вiдмовив Єжи. - Але навiщо ти це зробив? Боже милосердний, навiщо ти це зробив?

- Так було треба. А тепер слухай. У мене вже немає сили. Пiдiйди до мене i вiзьми отут бiля пояса мiшечок. В ньому ти знайдеш голку й клубочок ниток. Збережи цей клубочок. Збережеш?

- Збережу, - сказав Єжи, - клянуся божою матiр'ю Ченстоховською, збережу.

- I дай менi слово, що ти доберешся до нашого Днiпра й там передаси цей клубочок.

- Даю слово.

- А тепер прощай, брате.

- Андрiю, почекай! Андрiю! Брате! Товаришу! - кликав Єжи.

Та Коваленко вже не чув його. Хвилi забуття, легкi й м'якi, мов хвилi рiдного Днiпра, хлюпали на нього звiдусiль, гойдали його невагоме тiло, як трiску, i крiзь них пробилася до свiдомостi лише напiвдумка про Катю. I ще шкода йому стало, що не встиг тодi попрощатися з батьком. Так шкода, що захотiлося Андрiєвi навiть заплакати, заплакати вперше за всю вiйну. Та вiн не встиг.