— Не треба, Джіме, — сказала Ліз. Джім посунув руку ще далі.

— Не можна, Джіме. Не можна. Ні Джім, ні велика Джімова рука наче й не чули її. Мостини причалу були тверді. Джім задер на Ліз спідницю й чогось там вовтузився. Вона боялась, але водночас і сама цього хотіла. Нехай би вже воно сталось, але їй було лячно.

— Не треба цього робити, Джіме. Не треба.

— Треба. І я це зроблю. Ти сама знаєш, що треба.

— Ні, ні, Джіме. Не треба. Це недобре. Ой, щось там таке... мені боляче. Не треба. Ой, Джіме... Джіме... Ой...

Ялинові мостини причалу були тверді, шорсткі й холодні, а Джім важко навалився на неї і зробив їй боляче. Ліз відштовхнула його, бо їй було так незручно, що аж судомило тіло. Та Джім уже спав. І навіть не ворухнувся. Вона вибралася з-під нього, сіла, поправила спідницю й пальто і спробувала хоч якось пригладити волосся. Джім спав, трохи розтуливши рота. Ліз нахилилась і поцілувала його в щоку. А він і далі спав. Вона злегка підвела йому голову й потрусила. Він відвернув голову і ковтнув слину. Ліз заплакала. Потім перейшла на край причалу й стала дивитися вниз на воду. З-над затоки насувався туман. Ліз було холодно, гірко на душі, і здавалося, що то вже кінець усьому. Вона повернулася туди, де лежав Джім, і для певності потрусила його ще раз. Вона й досі плакала.

— Джіме, — мовила вона. — Джіме. Ну прошу тебе, Джіме. Джім поворухнувся й скрутився ще дужче. Ліз зняла з себе пальто, нахилилась і вкрила Джіма. Дбайливо й ретельно попідтикала пальто з боків. А тоді пройшла через пристань і крутою піскуватою дорогою побрела додому, до ліжка. Між деревами піднімався з-над затоки холодний туман.