КНИГА ТРЕТЯІ

Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.

— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щойно подумала про неї, але її зривистий італійський голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.

Франц здивовано глянув на неї.

— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?

— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.

— Поговоримо про це вдома.

Кете покірно вмовкла. Кабінет Франца містився в адміністративному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню. — Вибач, Франце, — мовила Кете, перш ніж він встиг щось сказати. — Вибач, любий, я не мала права так говорити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.

— Пташки в кубельцях живуть у злагоді, — різко мовив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, доктор Домлер, умів надати значущості найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть у злагоді.

— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я, не досить уважна до Ніколь.

— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ніколь має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я. — Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину. — Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.

Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:

— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими, їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Норма Толмедж, — всі американки тільки й мріють про це.

— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?

— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти! — І Діка не любиш?

— Діка люблю, — призналася вона. — Але Дік не такий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.

... І Норма Толмедж теж, подумав Франц. Така вродлива жінка не може не бути водночас і розумною, і благородною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь— познайомитися з Нормою Толмедж!

Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюріхського кінотеатру.

— Дік одружився з Ніколь заради грошей, — провадила вона далі. — Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.

— Ну, це вже ти говориш від злості.

— Гаразд, беру свої слова назад. Як ти кажеш, ми повинні жити в злагоді, мов пташки. Але ж це важко, коли Ніколь... коли бачиш, як вона, розмовляючи зі мною, відхиляється, крутить носом, ніби від мене тхне, чи що!

Кете вгадала. Вона сама поралася дома по господарству і, будучи дуже ощадливою, не часто купувала собі обнови. Будь-яка американська продавщиця, звикла щовечора прати дві зміни білизни, вловила б у Кете ледь відчутний запах учорашнього поту, навіть не запах, а скоріше аміачний слід одвічних супутників людського життя — праці й розкладу. Для Франца було це так само природно, як густий, масний запах волосся його дружини, — і в тому, і в тому йому вчувалося щось рідне, своє. Але Ніколь, яка змалку ненавиділа запах пальців няньки, що вдягала її, присутність Кете дратувала майже до нестями.

— А діти!— вела далі Кете. — Вона сердиться, коли її діти граються з нашими...

Франц не схотів більше слухати.

— Ну, годі. Такі розмови можуть нам дорого коштувати. Не забувай, що без грошей Ніколь ми не мали б цієї клініки. Ходім краще снідати.

Кете зрозуміла, що зайшла надто далеко, але слова Франца нагадали їй про те, що й інші американці мають гроші. А через тиждень її неприязнь до Ніколь знайшла собі новий вихід.

Нагоду дав обід, який Грегоровіуси влаштували на честь повернення Діка. Щойно за Дайверами зачинилися двері, Кете обернулася до чоловіка.

— Ти бачив його обличчя? Це сліди бійки.

— Не поспішай з висновками, — застеріг її Франц. — Дік зразу ж усе мені розповів. Поки корабель плив через Атлантику, серед пасажирів влаштовувались змагання з боксу, і Дік брав у них участь. Американці завжди так розважаються в трансатлантичних рейсах.

— І ти повірив? — глузливо вигукнула Кете. — Він насилу ворушить одною рукою, а на скроні в нього незагоєний шрам — і досі видно, де виголили волосся. Франц такого не помітив.

— Може, ти скажеш, що такі речі сприяють репутації клініки? — не вгавала Кете. — Від нього й сьогодні тхнуло вином, і це вже не вперше, відколи він повернувся.

Вона притишила голос, щоб наступні слова прозвучали вагоміше:

— Діка більше не можна вважати серйозною людиною.

Франц знизав плечима, немов скидаючи з себе тягар її настирливих звинувачень, і рушив сходами нагору. В спальні він накинувся на неї:

— Дік не тільки серйозна, а й надзвичайно обдарована людина. В усякохму разі, він найобдарованіший з-поміж усіх невропатологів, які останнім часом захищали дисертації в Цюріху. Мені до нього далеко.

— Посоромився б!

— Мені нема чого соромитися, бо це щира правда. В усіх складних випадках я звертаюся за порадою до нього. Його праці все ще вважаються зразковими в своїй галузі: зайди до першої-ліпшої медичної бібліотеки, і тобі це підтвердять. Більшість студентів вважає, що він англієць, — люди не вірять, що в Америці може з’явитися такий сумлінний учений. — Він покректав, як завжди, витягуючи з-під подушки піжаму. — Ій-богу, я не розумію, чому ти раптом так заговорила, Кете, — мені здавалося, що ти любиш Діка.

— Посоромився б! — повторила Кете. — Справжній учений не він, а ти, і вся робота лежить на твоїх плечах. Це як у байці про зайця і черепаху, і, по-моєму, заєць уже знесилів.

— Годі тобі!

— Гаразд. Але те, що я кажу, — правда. Він рубонув повітря ребром долоні.

— Все, годі!

На тому суперечка скінчилася, але сказане не минулося безслідно для них обох. Кете подумки визнала, що судила надто різко й несправедливо про Діка, який досі викликав у неї беззастережне захоплення і який так розумів і цінував її. А Франц поступово переймався думкою, що Кете має рацію і Дік зовсім не така вже серйозна людина. Врешті-решт він переконав себе, що ніколи й не думав інакше.

 II

Дік запропонував Ніколь відредаговану версію своєї лихої пригоди в Римі: він, мовляв, самовіддано кинувся на підмогу своєму п’яному приятелеві. Він знав, що Бебі Уоррен триматиме язика за зубами: не шкодуючи фарб, він розписав, як згубно може подіяти правда на Ніколь. Та все це годі було й рівняти з тим, як згубно вплинув той випадок на нього самого.

Немов прагнучи спокутувати провину, він накинувся на роботу з подвійним завзяттям, і Франц, який уже твердо вирішив іти на конфлікт, не міг знайти зачіпки, щоб розпочати його. Коли справжня дружба рветься за годину, вона рветься з м’ясом, тим-то Франц намагався переконати себе, що гарячковий ритм духовного й емоційного життя Діка несполучний з його власними життєвими ритмами, — хоча раніше обидва вважали, що саме це сприяє їхній спільній праці. Отак у негоду прикриваються й негодящою одежиною.

Та тільки в травні Франц забив нарешті перший клин. Одного дня, десь опівдні, Дік увійшов до його кабінету. Змучений і блідий, він опустився в крісло біля дверей і сказав:

— От і все, її більше нема.

— Померла?

— Серце не витримало.

Дік був украй виснажений. Три останні ночі він про­вів біля ліжка вкритої струпами художниці, за яку так уболівав. Формально вважалося, що він чергує, щоб вводити адреналін, але насправді він намагався бодай бліденьким промінчиком світла пробити темряву, що невмолимо насувалася на неї.