— Quanto al hotel «Quirinal»?. — Cento lire (Скільки до готелю «Квірінал»? - Сто лір (італ.)).

Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.

— Trentacinque lire е mancie (тридцять п’ять лір і чайові (італ.)), — твердо сказав він. — Cento lire.

Дік перейшов на англійську.

— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам. — Діла не буде.

Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.

— Готель «Квірінал»! — звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном. — Годі шкіритися, везіть мене до «Квіріналу».

— Не повезу.

Дік виліз із машини. Перед дверима «Бонбонієрі» хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.

— Мені треба до готелю «Квірінал».

— Він каже — везе за сотню, — пояснив той, сторонній, що взявся тепер перекладати.

— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та відчепіться ви!— Останнє призначалося настирному водієві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.

Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом останнього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.

Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, вимахуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та посміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супротивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопили його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не прислухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинився. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.

Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, разом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму приміщення, де нудилося кілька карабінерів.

За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось італійською, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти перебивали його гнівною лайкою. Капітанові це нарешті набридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.

— Ви розмовляєте italiano? — спитав він.

— Ні.

— A française?

— Oui, — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.

— Alors. Ecoute. Va au «Quirinal». Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenez-vous? (Так. Слухай. Їдь до «Квіріналу». Слухай, ви п’яні. Платіть, скільки заправив шофер. Зрозуміли? (Калічена франц.))

Дік похитав головою.

— Non, je ne veux pas. (Ні, я не хочу (франц.))

— Come? (Як? (італ.))

— Je paierai quarante lires. C’est bien assez. (Я заплачу сорок лір. Цього вистачить (франц.))

Капітан підвівся.

— Écoute! — грізно вигукнув він. — Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça. — Він показав, як б’ють правою і лівою. — C’est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu’il a dit — cento lire. Va au «Quirinal» (Слухай! Ви п’яні. Ви побили шофера. Так і отак — Дякуйте, що я вас відпускаю. Платіть, скільки він сказав — сто лір. Їдь до «Квіріналу» (франц.))

Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:

— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку. — Я поїду, — загорлав Дік, — але спершу я порахуюсь з цією гнидою!

І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.

Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулакй впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.

На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.

— Їдьте до готелю «Ексельсіор», — прохрипів він. — Скажіть міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен! Duecenti lire! Ax ви паскудні... прокля...

Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.

 XXIII

Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої години, читаючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Крофорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згадала гвардійського офіцера, який так безцеремонно розглядав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: «Ходім зі мною», — вона відповіла б: «А чого ж, можна», — принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.

Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.

— Хто там?

— Це портьє, мадам.

Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.

— Ваш приятель, ім’я Ді-івер, він у халепі. Напав на поліцейського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір... — Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова. — Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже покалічили.

— Зараз я зійду.

Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через десять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шофер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого поліцейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвіювалася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки із світанком, і коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами, і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, завернула в завулок, такий покручений, що будинкам доводилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримуватися строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підскочивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долинули зойки й крики Діка: