— Ви знаєте, що Розмері тут? — спитав Клей.

— Так, ми випадково зустрілися вранці.

— А я у Флоренції почув, що вона тут знімається, і приїхав сюди минулого тижня. Її тепер не впізнаєш — де й поділася матусина донька! — Він затнувся, потім чемніше додав: — Ви ж знаєте, як воно буває з дівчатами: сьогодні ще тиха, скромна школярочка, а завтра — світська дама. Ці юні римляни бігають за нею, мов собачки, і як вона ними командує!

— Ви навчаєтеся у Флоренції?

— Я? Еге ж. Я там вивчаю архітектуру. В неділю повертаюся — затримався, щоб побувати на перегонах.

Дік насилу вгамував Клея, який неодмінно хотів записати його джин на свій рахунок у барі, довгий, як біржовий бюлетень.

 XX

Вийшовши з ліфта, Дік довго йшов лабіринтом коридорів і нарешті почув знайомий голос із напівпрочинених дверей. Розмері зустріла його в чорній піжамі; посеред кімнати стояв столик на коліщатках — вона пила каву.

— Ви все така ж гарненька, — сказав Дік. — Навіть трошки погарнішали.

— Вип’єте кави, юначе?

— Мені соромно, що я з’явився перед вами вранці в такому непоказному вигляді.

— Ви були стомлені, але вже відпочили? Хочете кави? — Ні, дякую.

— Тепер ви знову такий, як були, а вранці я навіть злякалася. Мати хоче приїхати сюди наступного місяця, якщо наша група ще буде тут. Вона завжди питає, чи не зустрічала я вас, — наче ми з вами сусіди. Ви їй дуже сподобалися — вона вважає, що я не повинна занедбувати знайомство з вами.

— Приємно чути, що вона мене ще пам’ятає.

— Звичайно, пам’ятає, — запевнила його Розмері. — І часто вас згадує.

— Я вас кілька разів бачив на екрані, — сказав Дік. — А якось навіть улаштував для себе перегляд «Татової доньки».

— У новому фільмі в мене непогана роль, якщо тільки не виріжуть найкращі кадри.

Вона пройшла за його спиною до телефону, торкнувшись його плеча. Подзвонила, щоб забрали столик, і вмостилася в глибокому кріслі.

— Я була ще зовсім дівчиськом, коли ми познайомилися, Діку. А тепер я вже доросла.

— Розкажіть мені про себе, я хочу знати все.

— Як Ніколь? І Ланьє, і Топсі?

— Дякую, добре. Всі вас часто згадують...

Задзвонив телефон. Поки вона розмовляла, Дік погортав дві книжки, два романи — один Едни Фербер, другий Елберта Маккіско. Зайшов офіціант і забрав столик; без столика, в своїй чорній піжамі, Розмері здавалася самотнішою.

— У мене гість... Ні, не дуже. А потім я маю їхати до кравця на примірку, і це надовго... Ні, вже іншим разом...

Вона всміхнулася Дікові так, наче, позбувшись столика, здобула свободу, — наче їм пощастило нарешті звільнитися від усіх земних турбот і знайти спокій у раю.

— Ну от... — сказала вона. — Чи знаєте ви, що я робила протягом останньої години? Готувалася до зустрічі з вами.

Але тут знову задзвонив телефон. Дік підвівся, щоб перекласти свого капелюха з ліжка на підставку для валізок, і Розмері злякано затулила долонею трубку.

— Ви вже йдете?

— Ні.

Коли телефонна розмова скінчилася, він сказав, намагаючись склеїти розірваний час:

— Я вже не люблю безпредметних розмов.

— Я теж, — кивнула Розмері. — Щойно мені дзвонив якийсь тип, сказав, що він був знайомий з моїм троюрідним братом. І це привід для телефонної розмови!

Так, це голос кохання — інакше навіщо б вона ховалася від нього за якимись дурничками? Тепер він посилав їй слова, як листи, щоб у нього лишався час, доки вони йтимуть до неї.

— Важко бути поряд з вами і не цілувати вас.

Вони палко поцілувалися, стоячи посеред кімнати. Потім вона ще на мить пригорнулася до нього й повернулась до свого крісла.

Все, що досі відбувалося в цій кімнаті, було дуже мило, але нескінченно тривати так не могло. Або вперед, або назад. Коли телефон задзвонив знову, Дік перейшов до спальні, ліг на ліжко й розгорнув роман Елберта Маккіско. За хвилину Розмарі ввійшла і сіла на краю ліжка.

— У вас такі довгі-предовгі вії, — сказала вона.

— Леді й джентльмени, шановні гості нашого студентського балу! До нас завітала міс Розмері Хойт, відома любителька довгих вій...

Вона поцілувала його, а він пригорнув її й змусив лягти поряд, і вони цілувалися, аж доки обом не захопило дух. Її віддих був молодий, свіжий і жаркий, а уста злегка спечені, але в кутиках м’які.

Крізь запаморочливу плутанину тіл і одягу, крізь дзвін напружених м’язів і теплу ніжність її горла та грудей до нього долинув її шепіт:

— Ні, не зараз... Я сьогодні не можу.

Зціпивши зуби, він загнав свою жагу в далекий закуток свідомості, підняв її, тендітну й легку, над собою й удавано легковажно промовив:

— Це не так уже й важливо, люба.

Тепер, коли він дивився на неї знизу вгору, обличчя в неї було зовсім інше, ніби раз і назавжди осяяне місяцем.

— За законом найвищої поезії це мало б статися саме з вами, — сказала вона.

Вивільнившись з його обіймів, вона підійшла до дзеркала й долонями пригладила скуйовджене волосся. Потім присунула до ліжка стілець і погладила Діка по щоці.

— Скажіть мені правду про себе, — попрохав він.

— Я завжди казала вам правду.

— Можливо. Тільки вона чомусь не тримається купи. Обоє засміялися, але він провадив своєї:

— Ви справді ще невинні?

— Отако-о-о-ї! — проспівала вона. — Я мала шістсот сорок коханців! Чи таку відповідь ви хотіли почути?

— Це звісно, не моя справа...

— Ви цікавитеся мною як психолог?

— Я вважаю вас цілком нормальною двадцятидворічною дівчиною, що живе в тисяча дев’ятсот двадцять восьмому році, а через те припускаю, що ви вже спізнали радість кохання.

— Все, що було, завершувалося нічим, — відповіла вона.

Дік не міг повірити їй і намагався вгадати, чи вона навмисне зводить між ними перепону, чи хоче піднести в його очах значення своєї жертви на випадок, якщо вирішить піддатися.

— Хочете прогулятися по Пінчіо? — запропонував він.

Він обсмикнув на собі костюм, причесався. Мить надійшла, і мить минула. Три роки Дік був для Розмері ідеалом чоловіка, героєм-лицарем. Вона не хотіла, щоб він був як усі, а він зустрів її тією самою настирливою вимогою, неначе хотів відібрати в неї частку її самої і винести в кишені.

Коли вони йшли по траві між херувимами й філософами, фавнами й водяними каскадами, вона взяла його під руку й довго примощувалася, аж поки знайшла найзручнішу позу— немовби обирала й нарешті обрала її раз і назавжди. Потім зірвала галузку і розламала її, але вона була без соку. І раптом, обернувшись до Діка, побачила на його обличчі те, що так хотіла побачити. Вона схопила його руку в рукавичці й поцілувала, а потім почала підстрибувати, як дитина, аж поки він не всміхнувся, і тоді й вона засміялася, і обом полегшало на серці.

— Я не можу провести з вами вечір, любий, бо давно вже домовилася на сьогодні з одними знайомими. Але якщо ви встанете раненько, я візьму вас із собою на зйомки.

Дік пообідав сам у готелі, рано ліг і о пів на сьому вже чекав Розмері у вестибюлі. В машині вона сиділа поряд з ним, свіжа і осяйна в промінні вранішнього сонця. Вони виїхали через Порта-Сан-Себастіано на Віа Аппіа, яка привела їх до величезного макета Колізею, більшого, ніж справжній Колізей. Розмері віддала Діка під опіку якогось чоловіка, який показав йому декорації: бутафорські арки, і лави амфітеатру, і посилану піском арену. Розмері мала зніматися в сцені, дія якої відбувається в темниці для в’язнів-християн. Вони підійшли до місця зйомки й побачили, як Нікотера, один із численних кандидатів у нові Валентіно, хвацько походжає перед десятком «полонянок», що не зводили з нього меланхолійних, страхітливо підчорнених очей.