— Ти завжди кажеш «галюцинація», коли я бачу те, що ти хотів би від мене приховати.

У нього вже виникло почуття провини, як буває після кошмарного сну: тебе звинувачували в злочині, й ти вже ладен був зізнатися, та ось прокинувся й розумієш, що ніякого злочину не робив, але почуття провини лишається. Він одвів очі.

— Я полишив дітей на якусь циганку. Треба їх забрати.

— Слухай, кого ти із себе удаєш? — не вгавала вона. — Свенгалі? (Злий геній з роману «Трільбі» англійського письменника Джорджа дю Море (1834—1896) - прим. перекладача)

Ще чверть години тому це була сім’я. Тепер, коли вона сиділа, затиснута в куток його плечем — мимо його волі невблаганно твердим, — він думав про те, що всі вони, дорослі й діти, — жертви нещасливого випадку.

— Зараз ми поїдемо додому.

— Додому! — Від розпачу голос її зірвався на високій ноті. — Щоб сидіти й відчувати, як ми гниємо, й знаходити зотлілий прах дітей у кожній скриньці? Яка гидота!

Майже з полегкістю він побачив, що цей зойк знесилив її, і тієї самої миті Ніколь відчула своїми оголеними нервами його відчуженість. Обличчя її полагіднішало, і вона благально попросила:

— Допоможи мені, Діку, допоможи мені!

Хвиля страждання затопила його. Жахливо, що така прекрасна вежа не може стояти без підпори, а підпорою мусить бути він. У певному розумінні це було правильно — чоловік і є підпора й ідея, основа й логарифм. Але Дік і Ніколь стали, по суті, рівні і єдині; він і вона не доповнювали й не продовжували одне одного; вона була водночас і Діком, увійшла в його плоть і кров. Він не міг збоку спостерігати, як розпадається її особа, — це був розпад і його власного «я». Його інтуїція підказувала йому: тільки ніжність і співчуття! Але зробити він міг тільки те, що диктувала сучасна методика: сьогодні ж він викличе з Цюріха медичну сестру й віддасть Ніколь під її опіку.

— Адже ти можеш мені допомогти.

Знову ця безпорадна, дитяча наполегливість... Він рвучко підвівся.

— Ти допомагав мені раніше, то невже тепер не можеш?

— Я можу тільки те, що робив тоді.

— Невже нема людини, яка могла б мені допомогти? — Є, напевно. Передусім ти сама. Ходім, треба знайти дітей.

Лотерейних яток з білими барабанами виявилося дуже багато; на його запитання скрізь відповідали здивованими поглядами, і Дік занепокоївся. Ніколь спостерігала все це спідлоба, стоячи осторонь; їй зараз не потрібні були діти, вона відчувала до них тільки неприязнь, як до часточки того впорядкованого реального світу, який вона прагнула обернути на хаос. Нарешті Дік знайшов їх в оточенні сільських дітлахів і жінок, що захоплено витріщалися на них, мов на гарні й недоступні дорогі речі.

— Merci, Monsieur, ah Monsieur est trop généreux. C’était un plaisir, M’sieur, Madame. Au revoir, mes petits

(Дякую, мосьє, ах, мосьє, ви надто щедрі. Для мене це була приємність, мосьє, мадам. До побачення, дітки (франц.).

Вони рушили назад, наче ошпарені нещастям, тягар взаємної недовіри й боязні перевантажив машину, гірке розчарування стулило в рівні лінії дитячі уста. Смуток забарвив усе в свій незвичний, темний, страхітливий колір. Коли вони під’їжджали до Цуга, Ніколь із судорожним зусиллям пробелькотіла те, що вже казала колись, — мовляв, жовтий будиночок поблизу шосе виглядає, мов малюнок, на якому ще не висохла фарба; але це була тільки жалюгідна спроба вхопитися за канат, що надто швидко вислизав з рук.

Дік спробував відпочивати за кермом — найважче було попереду, він знав, що, мабуть, просидить цілу ніч з Ніколь, відновлюючи для неї світ. Недаремно слово «шизофренія» означає «розщеплення свідомості» — Ніколь була то людиною, якій нічого пояснювати не треба, то людиною, якій нічого не можна пояснити. До неї слід було застосувати твердість, беззастережну наполегливість, держати широко розчиненими двері в реальне життя і всіляко утруднювати втечу від нього. Але хворий розум хитрий та винахідливий; він мов річка перед греблею — як не прорве, то проточить собі нове русло. Самому тут не впоратись. Проте цього разу, вважав він, Ніколь мусить вилікуватися сама; він не поспішатиме, хай вона згадає способи, якими її лікували досі, й збунтується проти них. А тим часом, стомлено думав він, доведеться повернутися до режиму, скасованого понад рік тому.

Щоб скоротити відстань, він завернув з шосе на гірську дорогу, та коли підйом скінчився й він дав газ, машина раптом крутнула ліворуч, потім праворуч, перехилилася на двох колесах, знову вирівнялася — це Дік, оглушений нестямним криком Ніколь, притис божевільну руку, що вчепилася в кермо, — потім крутнула ще раз і зірвалася з дороги; крізь низькі кущі помчала вниз, знов мало не перекинулася, і, наїхавши на дерево, зупинилася майже під прямим кутом.

Діти верещали, Ніколь теж верещала, лаючись і намагаючись роздряпати Дікові обличчя. Він заламав їй руку за спину, думаючи тільки про одне — чи вдержиться машина в такому положенні. Потім обережно переліз через борт і витяг обох дітей; переконавшись, що машина не зірветься, він постояв хвильку, відсапуючись, тремтячи всім тілом, і аж тоді спромігся видихнути:

— Ах, ти!..

Вона тільки зареготала у відповідь — анітрохи не засоромлена, не злякана, не стурбована. Якби хто-небудь зараз нагодився сюди, йому б і на думку не спало, що все це сталося через неї; вона сміялася, мов дитина після невинної витівки.

— Ага, злякався! — дражнила вона Діка. — Не хочеш умирати, ага?

Вона говорила так переконано, що Дік на мить засумнівався: може, він і справді злякався за себе? Але тут він побачив нажахані обличчя дітей, що позирали то на батька, то на матір, і в ньому скипіло бажання роз­товкти цю вишкірену маску.

Просто над ними, за півкілометра крутою дорогою, але не більш як за сто метрів стежкою вгору, стояв готель; його крило біліло між дерев.

— Візьми Топсі за руку, — сказав синові Дік, — отак, міцно, і лізь на цю гору — онде стежка, бачиш? Коли прийдете до готелю, то скажеш: «La voiture Diver est cassée» (У Дайверів зламалася машина (франц.)). І нехай хто-небудь негайно прийде сюди.

Ланьє, не розуміючи, що сталося, але здогадуючись про щось незвичайне й страшне, спитав:

— А ти що робитимеш, Діку?

— Ми залишимося тут, біля машини.

Віддаляючись, ні Ланьє, ні Топсі навіть не озирнулися на матір.

— Обережно переходьте дорогу! — гукнув їм навздогін Дік. — Подивіться ліворуч, потім праворуч! Залишившись удвох, він і Ніколь подивилися одне одному в очі — наче яскраве світло спалахнуло у вікнах через подвір’я однієї садиби. Потім Ніколь вийняла пудреницю, подивилася в дзеркальце й пригладила волосся на скронях. Дік простежив очима за дітьми, поки вони зникли між сосен, а тоді обійшов машину, оглядаючи ушкодження й міркуючи, як витягти її на дорогу. На глинястому схилі можна було простежити тридцятиметровий зигзаг їхнього спуску. Дік не відчував гніву, йому було тільки нестерпно гидко.

Через кілька хвилин прибіг власник готелю.

— Господи! — вигукнув він. — Як це сталося? Ви їхали надто швидко? Вам пощастило — якби не це дерево, ви б розбилися!

Поява Еміля, такого реального в своєму чорному фар­тусі, з краплинами поту на гладкому обличчі, допомогла Дікові опанувати себе. Він жестом показав Ніколь, що хоче допомогти їй вибратися з машини, але вона сама перескочила через борт, посковзнулася на схилі, впала навколішки, але зразу ж підвелася. Бачачи, як чоловіки силкуються зрушити з місця машину, вона всім своїм виглядом показувала, що їй начхати. Але, зрадівши вже й такому настроєві, Дік сказав:

— Піди до дітей, Ніколь, і жди мене в готелі.

Тілько-но Ніколь зникла, він згадав, що вона хотіла випити коньяку і в готелі допадеться до чарки; не варто морочитися з машиною, сказав він Емілеві; з клініки приїде ваговоз і витягне її на дорогу. Обидва поспішили до готелю.XVI