Але на той час я знову була мов не своя — поїзди і пляжі, все зливалося в одне. Через те він і повіз мене подорожувати, але після народження другої дитини, моєї маленької Топсі, світло знову померкло для мене.

...Викличте сюди мого чоловіка, як він міг кинути мене тут на цих неуків, цих невігласів! Ви кажете, що в мене народилася чорна дитина, — але ж це нісенітниця, брудна і дешева вигадка! Ми приїхали в Африку тільки для того, щоб побачити Тімгад, бо над усе в світі мене цікавить археологія. Мені набридло, що я нічого не знаю і що всі весь час нагадують мені про це.

...Коли я одужаю, я хочу стати такою ж освіченою людиною, як ти, Діку, — я б почала вивчати медицину, але, мабуть, уже пізно. Давай купимо на мої гроші будинок, бо набридли мені ці квартири і тебе чекати набридло. Адже тобі нудно в Цюріху, і в тебе не лишається часу, щоб писати, а ти ж сам казав, що вчений, який не пише, не справжній вчений. А я теж виберу собі якунебудь науку й вивчу її як слід, щоб була для мене опорою, якщо я знову розклеюся. Ти допоможеш мені, Діку, — я тоді не почуватиму себе такою винною. І ми оселимося десь коло теплого моря, де можна засмагати й не старітися.

...У цьому флігелі Дік працюватиме. Уявляєте собі, ця ідея виникла в нас обох одночасно. Стільки разів обминали Тарм, а тут вирішили заїхати, подивитися, і виявилося, що ці будинки стоять порожні, за винятком двох стаєнь. Купівлю ми оформили через одного француза, та як тільки в морському відомстві почули, що якісь американці купили частину села в горах над морем, сюди наїхали шпиги. Вони нишпорили серед будівельних ма­теріалів, шукали, мабуть, чи не сховано там гармат, — врешті-решт Бебі довелося двічі телефонувати в Affaires Etrangères (Міністерство закордонних справ (франц.)) у Париж.

Ніхто не приїздить на Рів’єру влітку, отож знайомих буде небагато і можна буде працювати. Щоправда, з’являється дехто з французів; минулого тижня завітала Містенгет і дуже здивувалася, що готель відкритий; потім — Пікассо і ще той, хто написав «Pas sur la bouche» («Тільки не в уста» (франц.)).

...Дік, чому ти записався в готелі «Містер і місіс Дайвер», а не «Доктор Дайвер і місіс Дайвер»? Та ні, я просто так — просто мені спало на думку, — ти сам мене завжди вчив, що праця для людини — найголовніше, і я звикла так думати. Ти казав, людина повинна знатися на чомусь, а коли вона свої знання розгубила, то, виходить, вона вже нічим не краща за інших, і що головне — встигнути утвердитися в житті, перше ніж розгубиш те, що знав. Якщо ти хочеш перевернути світ догори ногами — будь ласка, любий, але чи повинна твоя Ніколь ходити на руках, щоб не відставати від тебе?

...Ейб Норт вважає, що я дуже мовчазна. Відколи я вперше одужала, ми з Діком частенько розмовляли до пізньої ночі — сиділи в ліжку й смалили сигарети, і тільки коли починало зоріти, пірнали в подушки, щоб сховатися від світла. Інколи я співаю чи бавлюся із тваринами, і в мене є кілька друзів — от, наприклад, Мері. Коли ми з Мері розмовляємо, то не слухаємо одна одну. Посправжньому розмовляти вміють тільки чоловіки. Коли я розмовляю, то кажу собі: напевно, тепер я — Дік. А інколи я — мій син, він такий розумний і розважливий. Я навіть бувала часом доктором Домлером, а колись, можливо, приберу і вашу подобу, Томмі Барбан. Томмі, здається, закоханий у мене, але тихо, не настир­ливо. Цього, однак, вистачає, щоб вони з Діком почали дратувати один одного. А загалом, так добре мені ще не жилося. Мене оточують друзі, які мене люблять. Я сиджу на тихому пляжі на березі Середземного моря, неподалік від свого дому, зі мною мій чоловік, мої діти і наші друзі. Все чудово, чудово — от тільки аби мені ще перекласти на французьку цей клятий рецепт — курча по-мерілендському. Так приємно ворушити пальцями ніг у теплому піску.

Хвилинку, зараз гляну. Ще якісь нові люди? Ах, ота дівчина, тепер бачу. На кого, кажете, вона схожа?.. Ні, не дивилася, сюди рідко привозять нові американські фільми. Розмері, а далі? Ми й справді стаємо фешенебельним курортом — такий наплив у липні! Атож, вона гарненька, та тільки тут скоро ніде буде голки встромити.XI

Доктор Річард Дайвер і місіс Елсі Спірс сиділи в «Кафе союзників» у затінку запорошених дерев. З берега, пробравшись через Естерель, поривами налітав містраль, і рибальські човни погойдувалися в затоці, тицяючи щоглами в безбарвне серпневе небо.

— Я одержала листа від Розмері сьогодні вранці, — сказала місіс Спірс. — Яка жахлива історія з тими неграми! Уявляю собі, що вам довелося пережити. Але Розмері пише, що ви були її добрим ангелом.

— Я б нагородив Розмері медаллю за хоробрість. Історія й справді була вкрай неприємна. Єдиний, здається, кого вона зовсім не зачепила, — це Ейб Норт. Він вилетів до Гавра і, напевно, й досі нічого не знає.

— Шкода, що це так схвилювало місіс Дайвер, — обережно зауважила місіс Спірс.

Розмері написала їй з Парижа:

«Ніколь неначе збожеволіла. Я вирішила не їхати з ними на південь, бо Дікові й без мене вистачає клопоту». — Вона вже заспокоїлася. — В голосі Діка прозвучало щось дуже схоже на роздратування. — Отже, завтра ви їдете звідси. А коли відпливає ваш пароплав?

— Завтра ж.

— Шкода, що доводиться розлучатись.

— Нам тут дуже сподобалося. Завдяки вам, ми чудо­во провели час. І ви перший чоловік, якому Розмері віддала своє серце.

Свіжий повів вітру огорнув порфірові гори Ла-Напуль. Щось у повітрі вже віщувало переміну погоди: буяння літа, в якому завмирає навіть плин часу, завершувалося, відходило в минуле.

— У Розмері бували захоплення, але рано чи пізно вона віддавала свого обранця в мої руки... — Місіс Спірс засміялася, — ...Для вівісекції.

— А мене, виходить, пощадили.

— Тут я однаково нічим не могла б зарадити. Вона закохалася у вас ще до того, як я вас побачила. І я схвалила її вибір.

Дік зрозумів, що ні він сам, ані Ніколь не відігравали в планах місіс Спірс якоїсь самостійної ролі; і зрозумів також, що її аморальність випливала з її самозречення. Вона мала на це право — то була її пенсія, відшкодування за відмову від особистого життя. В боротьбі за існування жінці часто доводиться йти на все, але навряд чи їй можна дорікати за такий вигаданий чоловіками злочин, як умисна жорстокість. Поки радощі і прикрощі кохання не виходили за певні рамки, місіс Спірс ладна була спостерігати їх з незлобивою відчуженістю євнуха, їй навіть на думку не спадало, що все це може погано скінчитися для Розмері, — можливо, тому, що вона цілком покладалася на доччин здоровий глузд.

— Якщо це справді було, як ви кажете, кохання, особливих страждань воно їй, здається, не завдало. — Він усе ще вдавав, ніби може думати про Розмері безсторонньо. — І так чи так, воно вже минуло. Хоча, між пь шим, у житті людини важливі події часто починаються з дрібниці.

— Це не дрібниця, — відказала місіс Спірс. — Ви її перше кохання, ви стали для неї ідеалом. Вона пише про це в кожному своєму листі.

— Просто вона дуже чемна дівчина.

— Ви й Розмері — найчемніші люди в світі, але в даному разі вона не перебільшує.

— Моя чемність — це парадокс моєї вдачі.

В певному розумінні він мав рацію. Від батька Дік перейняв дещо нарочиту чемність тих молодих південців, які після громадянської війни переселилися на Північ. Часто він послуговувався нею, але так само часто й зневажав себе за це, бо розумів, що йдеться не стільки про намагання подолати свій егоїзм, скільки про намагання приховати його.

— Я закоханий у Розмері, — сказав він раптом. — Я знаю, що виявляю слабкість, кажучи це вам, але мені схотілося дозволити собі невеличку слабкість.

Слова прозвучали якось дивно, офіційно, так, наче сказані вони були для того, щоб столики й стільці в «Кафе союзників» запам’ятали їх назавжди. Скрізь і в усьому він відчував уже відсутність Розмері; лежачи на пляжі, бачив її обпалене сонцем, облуплене плече; гуляючи по саду в Тармі, затоптував сліди її ніг; а тепер-от оркестр заграв «Карнавал у Ніцці», відгомін веселощів минулого сезону, і все довкола немовби затанцювало, і душею цього танцю була вона. Протягом якихось ста годин вона опанувала всі премудрості чорної магії; вона була як беладонна, що туманить зір, як кофеїн, що перетворює фізичну енергію в нервову, як мандрагора, що дарує спокій.