— Якусь користь мені цей заклад усе-таки дав — я маю на увазі мовну практику, — сказала Ніколь. — З двома лікарями я розмовляла французькою, з доглядальницями німецькою, з прибиральницями й однією з пацієнток — італійською. А інша пацієнтка допомогла мені поповните мій запас іспанських слів.

— Це чудово.

Він намагався підібрати тон, який відповідав би його подальшій тактиці, але дарма.

— ...А ще я займалася музикою. Сподіваюсь, ви не думаєте, що мене цікавить тільки джаз. Я займаюся регулярно, щодня, і вже кілька місяців відвідую в Цюріху цикл лекцій з історії музики. Бували дні, коли тільки це й тримало мене на світі— музика й малювання. — Вона нахилилася й віддерла надірваний шматочок підошви, потім подивилася на Діка знизу вгору. — Мені б хотілося намалювати вас отак, як ви оце стоїте.

Дікові боляче було дивитись, як вона прагне звеличити себе в його очах.

— Я вам заздрю. А мене вже, мабуть, ніщо не може зацікавити, крім моєї праці.

— О, в чоловіків так і повинно бути,-—квапливо запевнила вона. — Але дівчина мусить розвивати всілякі свої здібності, щоб потім передати їх своїм дітям.

— Певно, так,-—погодився Дік умисно байдужим тоном.

Ніколь мовчала. Дік волів би, щоб вона говорила далі, — своїми репліками він старався б розхолоджувати її, виконуючи таким чином свою нескладну роль, — але вона мовчала.

— Ви вже цілком здорові, — сказав він. — Постарайтеся забути про минуле і хоч рік бережіть нерви й сили. Повертайтеся до Америки, починайте з’являтися в товаристві, закохайтеся й будьте щасливі.

— Я не можу закохатися. — Пошкодженою туфлею вона сколупнула грудку плісняви з колоди, на якій сиділа.

— Ще й як зможете, — відказав Дік. — Не тепер, то через рік чи два. — І грубувато додав: — У вас буде цілком нормальне життя і повен дім гарнесеньких дітлахів. Одне те, що вам у вашому віці вдалося перебороти таку хворобу, означає, що причина її — не органічна. З а певняю вас, моя люба, ви житимете собі на втіху ще довго після того, як ваших друзів винесуть на звалище.

...З її очей він бачив, якого болю завдав їй цією кінською дозою гірких ліків, званих правдою.

— Я знаю, що мені ще довго не можна буде й думати про одруження, — жалібно сказала вона.

Дік, розгублений і засмучений, не зразу знайшов, що відповісти. Відвернувшись, дивлячись на зелене поле, він спробував затиснути серце в кулак.

— Все буде гаразд — аби ви знали, як тут усі вірять у вас. Доктор Грегорі так пишається вами, що...

— Я ненавиджу доктора Грегорі.

— Оце вже даремно.

Світ Ніколь розпався, але це був примарний, не уста­лений світ, і під його уламками ще жило все, що її хвилювало. Невже лише годину тому вона чекала його біля входу і надія прикрашала її, мов квітка на сукні?

...Для нього вбрання моє шовкове і гудзики золоті, для нього розквітають нарциси і духмяніє повітря...

— Звичайно, приємно буде знову втішатися життям, — безпорадно пробелькотіла вона.

У неї виникла відчайдушна думка: сказати йому, яка вона багата, в яких розкішних будинках зростала, пояснити, що вона — капітал, і то чималий; на мить у неї вті­лився дух її діда, ліверанта Сіда Уоррена. Та вона подолала спокусу змішати всі цінності докупи й знову розмістила їх по їхніх вікторіанських альковах, хоч їй самій не залишалося тепер нічого, крім болю та порожнечі.

— Мені час вертатися. Дощу вже нема.

Дік ішов поряд, гостро відчуваючи її тугу, і йому хотілося спити дощові краплі з її щік.

— Я одержала нові платівки, — сказала вона. — Так кортить послухати їх. Ви коли-небудь чули...

«Сьогодні ж після вечері покладу цьому край», — вирішив Дік. Він кляв на чім світ стоїть Франца за те, що той втяг його в цю ганебну історію.

Поки Дік чекав у холі, увагу його привернула постать у береті, схожому на берет Ніколь, але не покрапленому дощем, бо, власне, він і не повинен був захищати від негоди, а прикривав недавно оперований череп. З-під берета заблимали очі, побачили Діка, наблизилися до нього.

— Bonjour, Docteur.

— Bonjour, Monsieur,

— Il fait beau temps.

— Oui, merveilleux.

— Vous êtes ici maintenant?

— Non, pour la journée seulement.

— Ah, bon. Alors — au revoir, Monsieur

(— Добридень, докторе. — Добридень, мосьє. — Гарна погода.

— Так, чудова. — Ви тепер у нас? — Ні, приїхав тільки на один день. — Он як. Ну, до побачення, мосьє (франц.))

Радіючи з того, що спромігся впоратися з розмовою, бідолаха в береті поплентався далі. Дік чекав. Через якийсь час сходами спустилася і підійшла до нього одна з доглядальниць.

— Міс Уоррен просила переказати вам, що, на жаль, не зможе зійти. Їй хочеться сьогодні лягти раніше, і вона повечеряє в себе, нагорі.

Доглядальниця запитливо дивилася на Діка, немов сподіваючись почути, що міс Уоррен знову поводиться дивно.

— Он як. Ну що ж... — Дік проковтнув слину, намагаючись вгамувати гучне биття серця. — Нехай відпочиває. Дякую.

Він був здивований і трохи розчарований. Але так чи інакше, це розв’язувало йому руки.

Попередивши Франца запискою, що не залишиться вечеряти, Дік пішов до трамвайної зупинки. Коли він зійшов на платформу і останні промені сонця визолотили рейки й скельця квиткових автоматів, йому раптом здалося, що все — і клініка, і платформа — розрослося до величезних розмірів, а потім зробилося зовсім малень­ким. Це повторилося кілька разів, і йому стало страшно. Він зрадів, відчувши під ногами твердий брук Цюріха. Він сподівався, що Ніколь озветься наступного дня, але вона мовчала. Стривожений, він подзвонив Францові в клініку й запитав, чи здорова вона.

— Вона виходила снідати і вчора, і сьогодні, — від­повів Франц. — Була ніби трохи неуважна, задумана. А чим у вас тоді скінчилося?

Дік спробував перестрибнути альпійське провалля, що розділяло чоловічу й жіночу статі.

— Та, власне, нічим — в усякому разі, на мій погляд. Я тримався досить холодно, але, здається, не настільки, щоб змінити її ставлення до мене — якщо воно справді таке, як ви вважаєте.

Можливо, його самолюбство було вражене тим, що не довелося завдати coup de grâce.

— Її розмова з доглядальницею наводить на думку, що вона все ж таки зрозуміла.

— От і чудово.

— Отже, вийшло краще, ніж можна було сподіватись. Я не помітив якихось ознак нервової реакції — за винятком хіба отієї неуважливості...

— Що ж, тим краще.

— Чекаю на вас найближчим часом, Діку.

 VIII

Кілька тижнів Дік ходив сам не свій. Патологічний початок і холоднокровно розрахований кінець усієї цієї історії лишили неприємний присмак бездушності. Ніколь обманули, зігравши на її почуттях. А що, як такі ж почуття живуть і в ньому? Йому самому треба тепер позбуватися солодких мрій — щоночі снилось, як вона йде стежкою від клініки, вимахуючи великим солом’яним брилем.

Якось Дік побачив її не вві сні: він саме проходив повз готель «Палас», коли розкішний «ролс-ройс» зупинився біля вигнутого півмісяцем під’їзду. Всередині, зовсім маленька порівняно з величезною машиною і ніби невагома, підтримувана в повітрі надмірною потужністю сотні кінських сіл, сиділа Ніколь з якоюсь молодою жінкою, очевидно, своєю сестрою. Ніколь помітила його, і в неї злякано розтулились уста. Дік торкнувся пальцями капелюха й пройшов, не зупиняючись, але на мить усі химери Гросс-Мюнстера з вереском закружляли навколо нього в шаленому танку. Кілька разів він пробував умовляти себе, докладно аналізував перебіг її хвороби й доводив, що рецидиви неминучі, як неминучі життєві конфлікти, що призводитимуть до них, — виходила солідна стаття, яка могла б переконати будь-кого, крім її автора.

Все це тільки зайвий раз переконало Діка, як глибоко зачеплені його власні почуття; переконавшись, він почав гарячково шукати протиотрутних засобів. Один з них нагодився в особі телефоністки з Бар-сюр-Оба, яка подорожувала тепер по Європі від Ніцци до Кобленца, полюючи чоловіків, що впадали коло неї в армії, в золоту пору її життя; другим стала клопітна справа з оформленням квитка на військове транспортне судно, що в серпні вирушало спеціальним рейсом до Сполучених Штатів; і, нарешті, третім — напружена робота над коректурою книжки, що восени мала бути віддана на суд усіх психіатрів, які знали німецьку мову.