Цього було вже досить; Дік швидко й рішуче спекався його.

Він уже напевне не діждеться Розмері — вона або проскочила, поки він обходив квартал, або пішла ще до того, як він сюди приїхав. Він увійшов до бістро на розі, купив свинцевий жетон і, втиснувшись у закуток між кухнею й смердючою вбиральнею, викликав комутатор «Короля Георга». У ритмі власного дихання він почув один із симптомів Чейн-Стокса, але, як і все інше, це ще більше загострило його почуття. Назвавши потрібний номер, він довго стояв з трубкою в руці, дивлячись у залу кафе й нічого не помічаючи; нарешті в трубці озвався чужий тоненький голосок:

— Алло!

— Це Дік... Я не міг не подзвонити вам.

Мовчання; потім вона швидко відповіла, і в голосі її він упізнав свій власний настрій:

— Добре, що подзвонили.

— Я приїхав на студію, хотів зустріти вас. І дзвоню вам з Пассі. Думав, що потім поїдемо назад кружним шляхом, через Булонський ліс.

— От шкода! Я пробула там тільки хвилинку. Мовчання.

— Розмері.

— Що, Діку?

— Я не знаю, що зі мною коїться. Коли підстаркуватий джентльмен утрачає голову через дівча, — справи його кепські.

— Хіба ви підстаркуватий, Діку? Ви молодший за всіх на світі.

— Розмері!

Знову мовчанка. На полиці просто перед ним вишикувалися пляшки з отрутами Франції, тими, що дешеві, — «Отар», ром «Сен-Джеймс», «Марі Брізар», пунш «Оранжад», «Рене Бранка», «Шеррі Роше», арманьяк.

— Ви там сама?

«Дозвольте, я опущу штору?»

— А з ким же мені бути?

— І я сам. Самісінький. І так хотів би бути з вами. Пауза, потім зітхання і відповідь:

— І я. Я теж.

На другому кінці дроту — кімната готелю, там лежить Розмері, і на неї хвильками набігає мелодія пісеньки:

Чай удвох П’ємо з тобою, Я з тобою,

Ти зі мною, Вдво-о-ох!

А ще — пилок пудри на її засмаглій шкірі — чоло і скроні її, коли він їх цілував, були вологі — і сполотніле обличчя під його обличчям, і вигин плеча.

— Це неможливо, — сказав він сам собі. За хвилину він уже простував вулицею до Порт-де-ла-Мюет, а може, і в протилежний бік, тримаючи в одній руці маленьку папку, а трость із золотою головкою — в другій, як тримають шпагу.

Розмері повернулася до письмового столу й дописала листа матері:

«...я його бачила лише кілька хвилин, але він мені страшенно сподобався. Я в нього відразу закохалася (звичайно, Діка я люблю більше, але ти знаєш, що я хочу сказати). Питання про його новий фільм уже вирішене, і він завтра ж від’їздить до Голлівуда, тож нам, мабуть, теж не слід затримуватися. До Парижа приїхав Колліс Клей. Дуже милий хлопець, але я з ним зустрічаюся рідко, бо не відходжу від Дайверів, а вони— просто ангели, я зроду не бачила таких чудових людей. Сьогодні я трохи нездужаю і приймаю ліки, хоча особливої потреби й немає. Я навіть не намагаюсь писати тобі про все, що тут було, та чи й опишеш, — розповім тобі все, коли зустрінемося! Одержиш цього листа — негайно телеграфуй: чекати тебе тут, чи повертатися на південь з Дайверами».

О шостій Дік подзвонив Ніколь.

— Що робитимеш увечері? — спитав він. — Я пропоную тихий відпочинок: обід у готелі, а потім — театр.

— Якщо ти так хочеш, я згодна. Я оце дзвонила Розмері, вона вирішила пообідати у себе в номері. Схоже, що ранковий випадок усім зіпсував настрій.

— Тільки не мені, — відказав Дік. — Люба, якщо ти справді не дуже втомилася, давай куди-небудь подамося, гаразд? Бо потім на півдні цілий тиждень дивуватимемось, як це ми не подивилися Буше. Та це й краще, ніж сидіти й журитися...

Тут він припустився помилки; Ніколь перепитала:

— Журитися? Чого?

— Через Марію Уолліс.

Вона погодилася піти до театру. Між ними існувала неписана угода бути невтомними завжди і скрізь, бо це додавало змісту кожному прожитому дню, а надто вечору. Якщо ж іноді вони занепадали духом — з ким не трапляється, — то котресь могло змінити план, пославшись на втому чи поганий настрій. Вийшовши з номера, Дік і Ніколь— найвродливіша пара в цілому Парижі — постукали до Розмері. Відповіді не було, вони вирішили, що вона спить, і пірнули в теплий, гомінкий паризький вечір; потім, улаштувавшись у бістро біля бару Фуке, вони замовили вермут і гіркий мигдаль.XXII

Ніколь прокинулася пізно і, перше ніж розплющила довгі вії, пробурмотіла щось, недоказане вві сні; Ліжко Діка було порожнє, а в передпокої хтось стукав у двері — лише за мить вона здогадалась, що цей стукіт і розбудив її.

— Entrez! (Заходьте (франц))— гукнула вона, але ніхто не заходив, і вона, накинувши халат, пішла до дверей. За ними стояв поліцейський; чемно вклонившись, він увійшов до кімнати.

— Містер Афган Норт тут?

— Хто? А-а, Норт — ні, він виїхав до Америки.

— Коли саме він виїхав, мадам?

— Учора вранці.

Поліцейський похитав головою, а тоді енергійно поводив перед нею вказівним пальцем.

— Вчора ввечері він був у Парижі. Він записаний у цьому готелі, але в номері нікого нема. Мені порадили спитати у вас.

— Тут щось не те. Вчора вранці ми провели його на поїзд, а потім він мав пересісти на корабель.

— І все-таки сьогодні вранці його бачили тут. Навіть документи його перевіряли. Це достеменно.

— Нічого не розумію! — здивовано вигукнула вона.

Поліцейський замислився. Він був непоганий на вроду, але від нього неприємно тхнуло.

— Отже, вчора ввечері його не було з вами?

— Звісно, не було!

— Ми заарештували негра. Ми певні, що це, нарешті, той негр, якого ми шукали.

— Послухайте, я не збагну ніяк, про що ви говорите.

Коли вас цікавить містер Ейбрегем Норт, наш знайомий, то навіть якщо він був увечері в Парижі, ми про це не знали.

Поліцейський кивнув головою й закусив верхню губу, переконаний, але розчарований її відповіддю.

— А що сталося? — запитала Ніколь.

Він розвів руками і віддув губи. Видно, він аж тепер помітив, яка перед ним вродлива жінка, очі його масно заблищали.

— На жаль, звичайна для літнього сезону історія, мадам. Містера Афгана Норта пограбували, і він заявив у поліцію. Ми заарештували злочинця. А тепер містер Афган має підтвердити, що це саме той негідник, щоб ми могли скласти протокол.

Ніколь щільніше загорнулася в халат і рішуче повторила, що нічого не знає. Поліцейський пішов. Поки вона приймала душ і вдягалась, цей дивний візит не йшов їй з думок. Потім, побачивши, що вже початок на одинадцяту, вона подзвонила Розмері, але телефон мовчав; тоді вона викликала чергового адміністратора й почула, що Ейб справді з’явився в готелі о пів на сьому ранку, найняв номер, але досі не вселився в нього. Сподіваючись, що з хвилини на хвилину прийде чи подзвонить Дік, вона вирішила почекати його в номері. Та Дік не йшов, і терпець їй нарешті урвався; вона вже прямувала до дверей, коли ожив телефон. Дзвонив портьє:

— Вас запитує містер Крошоу, un nègre.

— У якій справі?

— Він каже, що знає вас і доктора. Каже, що якогось містера Фрімена ув’язнено, хоч він нікому не робив лиха. Каже, що це помилка, але його самого теж можуть заарештувати і що йому треба побачитися з містером Нортом.

— Нам нічого про ці справи не відомо. — Ніколь урвала розмову, поклавши трубку. Вся ця химерна історія з від’їздом та поверненням Ейба раптом відкрила їй очі на те, як утомили її його п’яні витівки. Вирішивши викинути його з голови, вона поїхала до кравчині, там застала Розмері й разом з нею вирушила на вулицю Ріволі, де продавалися штучні квіти й різноколірне намисто. За її допомогою Розмері вибрала подарунок для матері — діамантовий кулон — і купила кілька шарфів та новомодних портсигарів для колег з каліфорнійської кіностудії. Ніколь придбала синові цілу армію грецьких та римських воїнів, заплативши за них понад тисячу франків. Знову вони витрачали гроші по-різному, й знову Розмері захоплювалася тим, як легко позбувається їх Ніколь. Ніколь твердо знала, що витрачає свої гроші, а Розмері і досі не полишало відчуття, ніби хтось якимось дивом ці гроші їй позичив, і тому тратити їх слід якомога ощадніше.