— Алло, алло! — квапливо урвав я його. — Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.

На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз'єднали.

Здається, на третій день надійшла телеграма з якогось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно виїздить і просить затримати похорон до його прибуття.

Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея принести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.

— Я довідався з чиказької газети, — сказав він. — В чиказькій газеті було написано. Я зразу ж виїхав.

— Я не мав вашої адреси.

Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.

— Це зробив божевільний, — сказав він. — Тільки божевільний міг зробити таке.

— Ви хоч кави випили б, — наполягав я.

— Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, містере...

— Каррауей.

— Мені вже справді краще. Де Джіммі?

Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.

Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка почервоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у тому віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і, коли він, уперше роззирнувшись довкола, побачив величний простір холу та анфіладу пишних покоїв, що відкривалася з нього, до горя його почало домішуватися почуття святобливої гордості. Я провів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі приготування були відкладені до його приїзду.

— Я не знав, які будуть ваші побажання, містере Гетсбі...

— Моє прізвище Гетц.

— ...містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвезти тіло на Захід.

Він похитав головою.

— Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були приятелем мого хлопчика, містере?..

— Ми були з ним близькими приятелями.

— Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє чекало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього добре варило.

Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.

— Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.

— Ваша правда, — ніяково сказав я.

Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване покривало, ліг, випростався і враз заснув. Того вечора зателефонував якийсь явно переляканий чоловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я сказав йому, з ким він говорить.

— Ви говорите з Каррауеєм.

— А! — радісно вигукнув він. — Вам дзвонить Кліпспрінджер.

Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній приятель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.

— Похорон призначено на завтра, — сказав я. — Приїздіть сюди на третю. I будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.

— Так, так, неодмінно, — квапливо погодився він. — Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадково...

Його тон насторожив мене.

— Але ж самі ви, звичайно, приїдете?

— Постараюсь, постараюсь. Я вам, власне, телефоную, щоб...

— Хвилинку, — перебив я. — Ви все-таки скажіть; приїдете ви чи ні?

— Розумієте, річ у тому, що я тепер мешкаю у одних знайомих у Грінвічі й вони певним чином розраховують на мене на завтра. Ідеться про пікнік чи щось подібне. Але я, звісно, зроблю все, щоб приїхати.

У мене мимоволі вихопилося «гм!» — і він, певно, почув, бо відразу заторохтів:

— Я, власне, дзвоню вам з приводу черевиків. Розумієте, я залишив там пару черевиков. Чи не важко вам було б сказати лакеєві, щоб він їх мені вислав? Розумієте, це тенісні черевики, я без них просто не можу. Нехай їх вишлють на адресу містера Б. Ф...

Прізвища я вже не чув, бо повісив трубку.

А трохи згодом я відчув і сором за Гетсбі — один із тих, кому я дзвонив, дуже прозоро натякнув, що, мовляв, Гетсбі дістав по заслузі. А втім, я сам був винен: цей добродій належав до тих, що найєхидніше кепкували з Гетсбі, попиваючи його вино, і мені не слід було дзвонити йому.

Вранці в день похорону я сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма, не бачачи якогось іншого способу зв'язатися з ним.

Ліфтер показав мені на двері з табличкою «Акціонерне товариство «Свастика», я штовхнув їх і ввійшов. Спочатку мені здалося, що в конторі нікого, немає, та після того, як я кілька разів гукнув: «Чи є тут хто?» — за перегородкою спалахнула голосна суперечка й за хвилину з внутрішніх дверей вийшла гарненька чорноока єврейка й неприязно зміряла мене поглядом.

— Нікого немає, — сказала вона. — Містер Вольфсгайм поїхав до Чикаго.

Принаймні половина сказаного явно не відповідала дійсності, бо хтось за перегородкою почав фальшиво насвистувати «В трояндовім саду».

— Будь ласка, скажіть містерові Вольфсгайму, що до нього прийшов містер Каррауей.

— Ви що ж хочете, щоб я вам його з Чикаго приставила, чи що? У цю мить з-за дверей гукнули: «Стелло!» — і я впізнав голос Вольфсгайма.

— Залиште свою картку на столі, — квапливо сказала вона. — Коли він повернеться, я йому перекажу.

— Слухайте, я ж знаю, що він тут.

Обурено взявшись у боки, вона підступила на крок до мене й заляскотіла:

— Звідки беруться такі настири? Пруть напролом! Життя від вас немає! Коли я кажу, що він у Чикаго, то він у Чикаго!

Я назвав ім'я Гетсбі.

— О-о! — Вона знову зміряла мене поглядом. — Тоді заждіть хвилинку. Як, ви сказали, ваше прізвище?

Вона зникла. За мить на дверях з'явився Мейєр Вольфсгайм, скорботно простягаючи до мене обидві руки. Він завів мене до свого кабінету, сказав скорботним голосом, що ми всі переживаємо спільне горе, й запропонував мені сигару.

— Я згадую, яким він був, коли ми з ним зустрілися вперше, — заговорив він далі. — Молодий майор, щойно з армії, весь у медалях, отриманих на фронті. Він був такий бідний, що мусив ходити в мундирі — не мав за що купити цивільний костюм. Уперше я побачив його в більярдній Вайнбреннера на Сорок третій вулиці — він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не мав у роті. «Ходімо пообідаємо», — сказав я йому. Вірите, він за півгодини наїв більш як на чотири долари!

— Ви допомогли йому стати на ноги? — спитав я.

— Допоміг? Я зробив з нього людину.

— Он як.

— Я витяг його з твані, з нікчемства. Він мені зразу припав до вподоби: такий гарний, ввічливий хлопець, а коли він іще сказав мені, що навчався в Оксфорді, я подумав: «Ну, цей хлопчина може тобі придатися!» Я змусив його вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся. Та й діло для нього зразу знайшлося — в одного мого клієнта в Олбані. Ми з ним завжди й у всьому були разом. — Він підніс два товстих пальці. — Отак, як ці пальці.

Цікаво, подумав я, чи не наслідком цього співробітництва була й ота афера з бейсбольним чемпіонатом дев'ятнадцятого року?

— А тепер його нема серед живих, — сказав я. — I ви, як його найближчий приятель, приїдете сьогодні ховати його.

— Так, я хотів би приїхати.

— То в чому ж річ?

Волосся в його ніздрях злегка затремтіло, на очі набігли сльози, і він похитав головою.

— Я не можу — мені в таке діло не можна вплутуватися, — сказав він.