— Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб'язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анінайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під'їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев'яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії — але тільки половину, бо, коли в'їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлючений полісмен.

— Все гаразд, друже! — вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

— Все гаразд, — погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. — Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

— Що це ви йому показали? — спитав я. — Оксфордську фотографію?

— Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто, — біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним — дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелц-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, — подумав я. — Геть усе...»

Навіть Гетсбі міг тут з'явитися, ні в кого не викликаючи подиву,

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі — він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

— Містере Каррауей, познайомтеся — мій приятель містер Вольфсгайм.

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

— ...тож я тільки раз глянув на нього, — сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, — і, як по-вашому, що я зробив?

— Що? — ввічливо поцікавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.

— Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». I він таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

— Віскі з содовою? — спитав метрдотель.

— Приємний ресторанчик, — сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на «пуританських німф на стелі. — Але мені більше подобається той, через дорогу.

— Так, віскі з содовою, — кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: — Там надто задушно.

— I задушно, і тісно, — сказав містер Вольфсгайм. — Зате скільки спогадів!

— Це ви про який ресторан? — спитав я.

— Старий «Метрополь».

— Старий «Метрополь», — сумовито вимовив містер Вольфсгайм. — Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив — і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» — а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», — відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?» Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.

— I що ж він — вийшов? — простодушно спитав я.

— Звісно, вийшов. — Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. — На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». I тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.

— Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, — пригадав я.

— З Беккером — п'ятьох. — Його ніздрі допитливо скинулися на мене. — То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?

Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився, За мене відповів Гетсбі.

— Ні, ні! — вигукнув він. — Це не той.

— Не той? — Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

— Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.

— Перепрошую, — мовив містер Вольфсгайм. — Я помилився.

Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.

— Слухайте, друже, — сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. — Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?

Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:

— Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?

— Повірте, ніяких підступів тут нема, — запевнив він мене. — Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер — справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.

Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.

— Йому треба подзвонити, — сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. — Чудовий хлопець, чи не так? I з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.

— Так.

— Він закінчив Оксфорд.

— Еге ж.

— Він закінчив Оксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Оксфордський університет?

— Та чув, що є такий.

— Це один з найславетніших університетів у світі.

— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.

— Кілька років, — відповів він не без гордості. — Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, — сказав я собі, — ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою». — Він помовчав. — Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.

— Справжні людські зуби, — пояснив він. — Найкращі зразки.

— Невже! — я придивився пильніше. — Це ж треба!..

— Еге ж, — він заправив манжети в рукави піджака. — Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.