— Не турбуйтеся, хлопці,— запевняв Малюк Семпсон, кутаючись у грубезну ковдру й плащ-дощовик, на який він розжився на рятувальнім катері.— Його вже, напевне, підібрали, якщо, звичайно, він не потонув, бо шторм розгойдало добрячий. Але тривав шторм недовго. Б’юсь об заклад — Вессл об’явиться з хвилини на хвилину.
Йоссар’ян пошкандибав до намету й запалив грубку, щоб, коли з хвилини на хвилину з’явиться Вессл, зустріти його затишком і теплом. Грубка працювала бездоганно, яскраве й потужне полум’я легко регулювалось форсункою з краником — Вессл, одначе, встиг усе налагодити. З неба сіяв дрібний дощик, глухо барабанячи по намету, по деревах, по сирій землі. Йоссар’ян розігрів для Вессла банку з консервованим супом, та час минав, і він з’їв суп сам. Потім він зварив для Вессла кілька яєць і теж з’їв їх сам. А тоді з’їв усю порцію сиру «чеддер» із сухого пайка.
Увесь час Йоссар’яна брала тривога, і весь час він нагадував собі, що Вессл ніде не пропаде, і сміявся сам до себе, пригадуючи розповідь сержанта Туза: Вессл діловито й зосереджено схиляється над компасом з картою, трощить, посміхаючись, одну за одною солонуваті від морської води плиточки шоколаду і, не звертаючи ніякісінької уваги на дощ, грім, блискавки над головою, ретельно орудує яскраво-блакитним іграшковим весельцем, а позад нього тягнеться волосінь із сухою наживкою для тріски. Йоссар’ян не сумнівався в здатності Вессла вижити, що б із ним не скоїлося. Коли взагалі на ту ідіотську волосінь можна впіймати рибу, то Вессл її неодмінно впіймає; коли захоче, щоб то була тріска, то це буде саме тріска, навіть якщо доти нікому її не вдавалося тут зловити. Йоссар’ян поставив на вогонь ще одну банку супу й теж вихлебтав його сам, поки той суп був іще гарячий. Варто було надворі клацнути дверцятам машини, і Йоссар’ян радісно всміхався, повертав голову до входу й чекав, прислухаючись до кроків. Він знав, що з хвилини на хвилину до намету ввійде Вессл, банькатий, із мокрими від дощу повіками, круглощокий, зубатий, кумедний, схожий у своєму жовтому клейончатому каптурі та в завеликому, як на нього, гумовому дощовику на ловця вустриць з Нової Англії,— ввійде, гордо вимахуючи на потіху Йоссар’янові свіжою тріскою, яку щойно впіймав. Та Вессл не з’явився.
29. Штирхер
Не дав Вессл знати про себе й наступного дня, і сержант Безбог з похвальною оперативністю і належною дозою оптимізму зробив у блокноті собі напам’ять нотатку послати, коли минуть контрольні дев’ять днів, офіційного листа за підписом полковника Пескарта найближчим родичам пропалого без вісті Вессла. Зате дав знати про себе штаб генерала Штирхера і, підійшовши до галасливого гурту вояків, що з’юрмилися — хто в шортах, хто в самих плавках — біля дошки наказів перед наметом КП, Йоссар’ян упізнав голос Голодного Джо, який сварливо допитувався у Вождя Зеленого Вужа:
— Хотів би я знати, чим ця неділя відрізняється від інших неділь? Чому, власне, нам оголошують, що в нас не буде марш-параду саме цієї неділі, якщо його в нас не буває ніколи? Га?
Тужливий зойк розпачу вирвався з грудей Йоссар’яна, коли проштовхавшись до дошки наказів, він побачив лаконічне оголошення:
З ОГЛЯДУ НА НЕЗАЛЕЖНІ ВІД МЕНЕ ОБСТАВИНИ НАСТУПНОЇ НЕДІЛІ ВЕЛИКИЙ ПООБІДНІЙ ПАРАД НЕ ВІДБУДЕТЬСЯ Полковник ШАЙСКОПФ
Жлобс таки мав рацію: на війну зараз кидали всіх підряд, аж до Шайскопфа, який противився цьому з усіх сил і з’явився до генерала Штирхера у препаскудному настрої доповісти про своє прибуття.
Генерал Штирхер вислухав рапорт, сяючи усмішкою, і сказав, що поява полковника Шайскопфа — то велика особиста радість для нього. Ще один полковник в його штабі означав, що він тепер може вимагати двох майорів, чотирьох капітанів, іще шістнадцять лейтенантів і ще бозна-скільки сержантів та рядових, друкарських машинок, письмових столів, шаф для паперів, автомашин та іншого конче необхідного спорядження й устаткування, що мало круто піднести його престиж і збільшити ударну потужність у війні, оголошеній ним генералові Бидлу. Тепер у нього стало аж два полковники, тоді як у генерала Бидла значилось п’ять, але з них четверо були стройові командири. Таким чином, генерал Штирхер без усяких інтриг здійснив маневр, який в остаточному рахунку подвоював його сили. До того ж генерал Бидл усе частіше впивався, отже, генерала Штирхера чекало світле майбуття, і він дивився на свого блискучого новенького полковника закоханими очима та з променистою усмішкою на вустах.
В усіх принципових питаннях генерал X. X. Штирхер, як він завжди наголошував, перш ніж дати привселюдного прочухана комусь із своїх найближчих підлеглих, був тверезим реалістом. Цей гарний із себе, рожевощокий п’ятдесятирічний генерал завжди тримався вільно й невимушено, носив мундири, шиті на замовлення, мав сиве волосся, трохи короткозорі очі й чуттєві губи хоботком. Це був вразливий, елегантний джентльмен з приємними манерами, який тонко відчував слабості й дивацтва своїх ближніх і вважав дурнями всіх, крім самого себе. На його думку, в питаннях смаку та стилю не існує дрібниць, і тому вимогливість щодо всього, пов’язаного з цим, ніколи не буває надмірною. Він не просто говорив про ті чи ті речі, а й завжди висловлювався з приводу тих чи тих подій. Та й самі ці події в його вустах не просто відбувалися, а неодмінно мали місце. І то неправда, що він відсилав листи, в яких невтомно вихвалявся, домагаючись поширення своїх повноважень аж настільки, щоб керувати всіма бойовими операціями, ні, він компонував меморандуми. А щодо стилю меморандумів інших вищих офіцерів, то вони для нього завжди були пишномовні, химеричні й витіюваті. Чужі помилки він завжди кваліфікував як плачевні. Всі без винятку його розпорядження підлягали неухильному виконанню, а ті дані, на які він посилався, неодмінно були одержані з добре поінформованих джерел. Генерал Штирхер діяв не інакше, як під тиском незалежних від нього обставин, керуючись високим почуттям обов’язку та відкидаючи всілякі ниці міркування. Він ніколи не забував, що біле та чорне — це не кольори, і ніколи не плутав прислівників у виразах «як це було сказано раніше» та «як писалося вище». Генерал Штирхер запросто сипав цитатами з Платона, Ніцше, Монтеня, Теодора Рузвельта, маркіза де Сада та Уоррена Г. Гардінга. Незаймане вухо такого слухача, як-от полковник Шайскопф, було для нього справжнім дарунком долі: ось коли вже він міг щедро відкрити скарбницю своєї сліпучої ерудиції й добувати з неї незліченні каламбури, дотепи, в’їдливі оцінки, мудрі напучування, тонкі анекдоти, приказки, епіграми, афоризми, жарти великих людей та інші крилаті вислови. Приязно всміхаючись, він невимушено почав вводити полковника Шайскопфа в курс нової для нього обстановки.
— Єдиний мій гріх у тім, — з натренованою добродушністю мовив він, смакуючи наперед сподіваний ефект, — що я непогрішимий.
Та полковник Шайскопф навіть не всміхнувся, і це дещо спантеличило генерала Штирхера. Його самовпевнений запал прохолов: адже то був один з найвипробуваніших його парадоксів, і генерала неабияк стривожило, що жодна іскра розуміння не осяйнула це непроникне обличчя, яке своїм кольором та фактурою зненацька нагадало йому стиральну гумку для м’якого олівця. Можливо, полковник Шайскопф утомився з дороги, втішав себе генерал Штирхер, адже він прибув здалеку, і все в цій Європі для нього незвичне. Взагалі ставлення генерала Штирхера до підлеглих, байдуже — до офіцерів чи нижніх чинів, завжди відзначалось духом толерантності та поблажливості. Він не раз казав і повторював, що коли люди, з якими він працює, розумітимуть його з півслова, то він розумітиме їх з чверть слова, так що, з проникливою усмішкою додавав він, в ідеалі їм взагалі не доведеться розтуляти рота. Генерал Штирхер вважав себе естетом та інтелектуалом. Коли хтось із ним не погоджувався, генерал Штирхер одразу закликав їх бути об’єктивними. І в даному разі Штирхер теж волів бути об’єктивним. Він підбадьорливо глянув на Шайскопфа і продовжував обробку новоприбулого з виглядом милосердного вельможі.
