Болісні сумніви такого роду день і ніч гризли змучену капеланову душу, обмежену хирною тілесною оболонкою. Чи існує якась одна істинна віра і чи є загробне життя? Скільки ангелів можуть танцювати на вістрі голки, і чим займався господь у безкрайньому океані вічності, перш ніж створити світ? Навіщо було ставити застережний знак на Каїновому чолі, якщо на світі тоді не існувало інших людей, від яких його треба було застерегти? Чи були дочки в Адама і Єви? Такі й подібні, великі та складні питання буття тривожили його невідступно. Однак найважливішим з усіх було для нього питання зичливості та гречності. До сьомого поту бився капелан в лещатах сумнівів, неспроможний ні розв’язати, ні відкинути як нерозв’язні корінні проблеми буття. Він постійно перебував у стані розпачу і ніколи не втрачав надії.
— А вас часом не навідує відчуття, — повагавшися, запитав він Йоссар’яна, який сидів у його наметі, тримаючи в руках пляшечку теплої кока-коли — єдине, чим міг утішити його капелан, — що ви перебуваєте в ситуації, яку вже колись переживали, хоча добре знаєте, що перебуваєте в ній уперше? — Йоссар’ян неуважно кивнув, думаючи про щось своє, а капелан аж частіше задихав від солодкого передчуття: наближався момент, коли, поєднавши зусилля своєї волі з зусиллям волі Йоссар’яна, він розсуне нарешті ту важку, чорну завісу, за якою ховаються таємниці буття. — А зараз у вас такого відчуття немає?
Йоссар’ян похитав головою й пояснив капеланові, що déjà vu виникає в людини через нетривале запізнення в роботі одного з двох нервових центрів, котрі повинні реагувати на роздратування одночасно. Та капелан, власне, не слухав його. Він був розчарований, але не дуже повірив Йоссар’янові, бо вважав, що одержав віщий знак — таємне й загадкове знамення, про яке поки що не наважувався згадати уголос. Грізне знамення те говорило або про його богонатхненне прозріння, або про хворобливі галюцинації: він був або блаженний, або безумний. Це не було ні déjà vu, ні presque vu, ані jamais vu. Та не виключено, що існували ще й інші vus, про які він навіть не чував, і лиш одне з них могло б вичерпно пояснити те дивовижне явище, свідком та учасником якого він став; можливе навіть таке: ніщо з тих подій, які він вважав реальними, насправді не мало місця, то всього лиш аберація пам’яті, а не реальне переживання, і насправді капелан навіть ніколи й не думав, нібито раніш бачив те, про що думає зараз, а просто якось він подумав, що бачив це, і його теперішнє враження, ніби він колись про це думав, — це всього лиш ілюзія ілюзії, тобто він лише зараз уявив собі, буцімто колись бачив на дереві, що росте на цвинтарі, живого голого чоловіка.
Капелан уже давно усвідомив, що він не дуже пасує до своїх обов’язків, і частенько питав себе, а чи краще йому жилося і служилось би, коли б він став рядовим піхотинцем, артилеристом, ба навіть десантником? У нього не було справжніх друзів. До того, як познайомився з Йоссар’яном, він не почувався вільно з жодною людиною в полку, та й із Йоссар’яном йому було нелегко: від нього можна було щомиті чекати ще якоїсь дикої витівки проти начальства, кожна з яких примушувала капелана завмирати від захвату й страху водночас. Проте капелан відчував себе в цілковитій безпеці, коли з’являвся в офіцерському клубі в товаристві Йоссар’яна й Данбара чи навіть Кристі й Макпростака. Він сидів з ними, і цього йому було цілком досить, бо, по-перше, сама собою вирішувалась проблема, де і з ким сидіти, а, по-друге, це рятувало його від небажаного спілкування з іншими офіцерами, які завжди з перебільшеною сердечністю вітали його, а потім весь час напружено чекали, коли ж він подасться геть. Од самої його присутності багатьом робилось ніяково. Всі начебто ставились до нього надзвичайно чемно, але ніхто не виявляв щирої сердечності; кожен був готовий з ним побалакати, і ні від кого не чув він теплого людського слова. Інша річ — Йоссар’ян та Данбар: от вони поводилися з ним цілком невимушено, і йому було з ними майже затишно. Вони навіть стали на його захист одного вечора, коли полковник Пескарт знову хотів був витурити його з офіцерського клубу. Йоссар’ян тоді так рішуче підвівся, готовий утрутитися, що Кристі злякався за нього й мимоволі загорлав: «Йоссар’яне!» Почувши це прізвище, полковник Пескарт весь пополотнів і, на загальний подив, у паніці позадкував та раптом зіткнувся з генералом Бидлом. Той бридливо відштовхнув його ліктем і тут же звелів, щоб полковник наказав капеланові відвідувати офіцерський клуб щовечора.
Призвичаїтись до раптових змін свого статусу в офіцерському клубі було для капелана не менш морочливо, аніж пригадати, в якій з десяти їдалень авіаполку він за розкладом має обідати того чи іншого дня. Взагалі він би погодився залишитись вигнанцем із офіцерського клубу, коли б не та втіха, яку діставав від спілкування зі своїми новими приятелями. А, крім офіцерського клубу, капеланові ходити було нікуди. Він проводив цілий вечір за одним столиком з Йоссар’яном та Данбаром над майже не початим келихом густого солодкого вина і весь час тихо й соромливо усміхався, незграбно крутячи в руках кукурудзяну люльку, яку час од часу натоптував тютюном, щоб зробити одну-дві затяжки, — просто так, про людське око. Говорив він лише тоді, коли до нього звертались, зате охоче слухав Кристі, чиї слізливі, гірко-солодкі лементування дуже часто відлунювали в його душі думками про власні митарства й викликали приплив журби за жінкою та дітьми. Капелан незмінно погоджувався з Кристі, навіть підбадьорював його співчутливими кивками, а сам зі світлим жалем думав: і який же він іще юний, щирий та недосвідчений! Скромник Кристі не дуже хвалився, що його кохана — проститутка, і капелан уторопав це лише з цинічних клинів капітана Гадда, який проходячи повз їхній стіл, щоразу фамільярно підморгував капеланові й кидав Кристі щось єхидно-бридке. Це страшенно не подобалось капеланові, і він насилу стримувався, щоб не зичити лиха капітанові Гадду.
Ніхто, навіть Кристі, здається, не усвідомлював по-справжньому, що він, капелан Олберт Тейлор Святмен, — не тільки капелан, але й жива людина, що в нього може бути чарівна, лагідна, гарненька дружина, яку він палко любив, і трійко маленьких блакитнооких діток з ніжними личками, риси яких вже встигли стертися в пам’яті; ставши дорослими, вони вважатимуть його диваком і, можливо, ніколи не подарують йому, що через його сан їм доведеться не раз потрапляти в незручне становище. Чому ніхто не хоче зрозуміти, що насправді він зовсім не дивак, а нормальна, доросла, тільки страшенно самотня людина, що намагається вести нормальне, доросле, хай навіть самотнє, життя? Хіба з нього не потече кров, як його штирхнути ножем? Хіба ж він не засміється, як його полоскотати? Здається, їм ніколи не спадало на думку, що й у нього, як і в них, є очі, руки, ноги, внутрішні органи, почуття й уподобання, що його може ранити та сама зброя, можуть зогріти або застудити ті самі вітри, що і їсть він ту саму їжу, хоча, гай-гай, щоразу в іншій їдальні? Єдиний, хто справді розумів, що в капелана є душа, був капрал Безбог, бо він умів брутально плювати йому в ту душу, звертаючись через його голову до полковника Пескарта з пропозицією розсилати друковані на бланках листи співчуття родинам загиблих та поранених у бою.
Його жінка була єдиною істотою, на яку він міг цілком покластись, і коли б йому дали спокій, дозволили ніколи не розлучатися з нею та зі своїми дітками, капелан нічого більше від життя й не бажав би. Капеланова дружина була стримана, мила, тендітна чорнокоса жінка років за тридцять віком, дуже приваблива, з осиною талією і спокійними, розумними очима на жвавому дитячому личку; усміхаючись, вона показувала сліпучо-білі, гостренькі зубки. Капелан потроху вже забував, як виглядають його діти, і щоразу, розглядаючи фотографії, мав враження, ніби бачить їх уперше. Він любив дружину й дітей з такою невгамовною жагою, що часом хотів упасти на землю й ридати, мов усіма покинутий, бездомний каліка. Його невідступно мучили кошмарні видіння: уява малювала жахливу загибель родини від якоїсь страшної хвороби або від нещасного випадку. Страх перед невиліковними недугами, як-от рак чи лейкемія, отруював кожну хвилину його самотніх роздумів; по кілька разів на тиждень він переживав смерть свого наймолодшого сина, ще немовляти, бо так і не навчив дружину, як зупиняти артеріальну кровотечу; в німому заціпенінні, обливаючись сльозами, він споглядав, як одного за одним, цілою низкою, всіх членів його родини вбиває електрикою від стінної розетки, бо він так і не сказав їй, що людське тіло добре проводить струм; майже щоночі всі четверо гинули в полум’ї, бо вибухала газова колонка й загорався їхній дерев’яний двоповерховий будиночок; він бачив з усіма страхітливими, од яких стигла кров, подробицями, ніби п’яний дебіл водій перетворює на липку криваву масу любе тендітне тіло його дружини, приперши її машиною до цегляної стіни критого ринку, а якийсь благопристойний на вигляд сивоголовий джентльмен тягне за ручку геть від цієї жахливої сцени його заплакану п’ятирічну доньку, відвозить її до старого піщаного кар’єру, гвалтує там і калічить на смерть, а тим часом повільно конають з голоду двоє молодших його діток, бо теща, яка мала за ними доглядати, впала трупом біля телефону від розриву серця, коли дізналася, що сталося з її дочкою. Дружина, лагідна, мила, турботлива, просто випромінювала милосердя, і капелан палко мріяв торкнутись її теплої руки, погладити чорні шовкові коси, почути рідний заспокійливий голос. Як особистість вона була сильніша за нього. Раз чи два на тиждень він надсилав додому коротенькі бадьорі листи, а сам ладен був цілісінькими днями писати любовні послання розпачливою рукою, виливаючи на папері щирі освідчення у своєму смиренному благоговінні та жаданні, а також викладати детальні інструкції щодо того, як робити штучне дихання. В пориві гострого жалю до себе йому кортіло висловити їй всю свою розпуку, всю нестерпну самотність, а також попередити, щоб вона ховала від дітей подалі борну кислоту й аспірин і переходила вулицю лише при зеленому світлі. Але він не хотів її хвилювати. Істота добра, тонка, співчутлива, вона сама інтуїтивно відчуває, як йому тут важко. Марячи про той день, коли вони нарешті знову будуть разом, капелан незмінно і ясно бачив її в своїх гарячих обіймах.
