Йоссар’ян сидів поруч із Майлом на місці другого пілота.

— Незрозуміло, чому ти купуєш яйця на Мальті по сім центів за штуку, а продаєш їх по п’ять.

— Задля зиску.

— Який же тут зиск? Адже ти втрачаєш по два центи на кожному яйці.

— І маю прибуток — по три з чвертю центи з яйця, коли продаю їх по чотири з чвертю центи мальтійцям. Потім я в них скуповую ці ж яйця по сім центів. Звичайно, я особисто не маю тут зиску. Зиск дістає синдикат, а в кожного його члена є свій пай.

Йоссар’янові здалося, що він починає дещо розуміти.

— А мальтійці, яким ти продаєш яйця по чотири з чвертю центи за штуку, дістають прибуток у розмірі по два і три чверті цента на яйце, коли перепродують їх тобі назад по сім центів за штуку. Так? То чому б тобі не продавати яйця безпосередньо самому собі і зовсім не мати справи з мальтійцями?

— А тому, що мальтійці, в яких я купую яйця, — це я сам, — пояснив Майло. — Коли я купую в себе яйця, я дістаю прибуток по три з чвертю центи на кожну штуку, а ще по два і три чверті цента набігає, коли я їх собі продаю. Таким чином, загальний прибуток становить шість центів з яйця. Продаючи яйця офіцерським їдальням по п’ять центів, я втрачаю тільки по два центи на яйці. Ось так я й маю прибуток: купую по сім центів за штуку, а продаю по п’ять. Адже я плачу тільки по одному центу за яйце на Сіцілії.

— На Мальті,— поправив Йоссар’ян. — Ти купуєш яйця на Мальті, а не на Сіцілії.

Майло гордовито всміхнувся.

— Я не купую яйця на Мальті,— зізнався він, і на обличчі в нього майнув вираз зневаги та прихованого самовдоволення. Вперше Йоссар’ян бачив, щоб Майла зрадила та його непроникна врівноваженість. — Купивши яйця на Сіцілії по центу за штуку, я потім потай сплавляв їх на Мальту, але вже по чотири з половиною центи. З тим, щоб, коли попит на Мальті зросте, підняти ціну до семи центів за штуку.

— А навіщо взагалі люди їздять по яйця на Мальту, коли вони там такі дорогі?

— Так уже в них заведено.

— А чому вони не купують яйця на Сіцілії?

— Бо так у них не заведено.

— Ну, тепер я вже справді нічого не розумію. Чому б тобі не продавати яйця офіцерським їдальням по сім центів за штуку, а не по п’ять?

— А навіщо я тоді здався їдальням? Купити семицентові яйця по сім центів зможе кожний дурень.

— А чому їдальням не купувати в тебе ці яйця дорожче?

— Тому що так я їм не продам.

— Але ж чому?

— Бо тоді вже не було б ніякого зиску. А так принаймні й мені дещо перепадає як посередникові.

— Отже, виходить, і до твоїх рук дещо прилипає? — висловив здогад Йоссар’ян.

— А як же інакше? Загалом же всі прибутки надходять до синдикату, а в нім кожний має свій пай. Ясно? Точнісінько те саме відбувається з помідорами, які я продаю полковникові Пескарту.

— Купуєш, — поправив його Йоссар’ян. — Адже ти не продаєш полковникові Пескарту й підполковнику Порку, а купуєш у них помідори!

— Ні, продаю, — поправив Майло Йоссар’яна. — Під вигаданим прізвищем я викидаю ці помідори на базари по всій П’яносі, а полковник Пескарт та підполковник Порк — теж під вигаданими прізвищами — купують їх у мене по чотири центи за штуку, а наступного дня продають їх мені для синдикату вже по п’ять центів. У результаті вони одержують по центу з кожного помідора, а я — по три з половиною, і всі ми на коні.

— Усі, крім членів синдикату, — пирхнув Йоссар’ян. — Синдикат платить по п’ять центів за кожний помідор, а він, виявляється, коштує тобі всього-на-всього півцента. Де ж тут вигода для синдикату?

— Те, що вигідно мені, вигідно синдикатові,— пояснив Майло, — 7 оскільки кожний має свій пай. А в результаті операцій з помідорами синдикат заручився підтримкою полковника Пескарта й підполковника Порка. Хіба інакше вони дозволили б мені такі польоти? За п’ятнадцять хвилин ми сядемо в Палермо, і ти побачиш, який ми там зробимо бізнес.

— Не в Палермо, а на Мальті,— поправив Йоссар’ян. — Адже ми летимо на Мальту, а не до Палермо.

— Ні, ми летимо до Палермо, друже, — відказав Майло. — Там на мене чекає експортер цикорію. Я повинен зустрітися з ним на хвилинку й домовитися про відправку до Берна запліснявілих грибів.

— Послухай, Майло, як тобі все це вдається? — зареготав Йоссар’ян, сповнений подиву й захвату. — На маршрутній карті в тебе одне, а насправді зовсім інше: літаєш, куди тобі заманеться. Невже диспетчери ні разу не зчинили гвалту?

— Вони всі теж свідомі члени синдикату, — пояснив Майло. — І їм не треба пояснювати, що благо синдикату — це благо вітчизни. На цьому ж усе тримається. У кожного диспетчера є свій пай, і він не може не дбати про добробут синдикату.

— І в мене теж є пай?

— У кожного є пай.

— І в Вессла є пай?

— У кожного є пай.

— І в Голодного Джо? У нього теж є пай?

— Пай є в кожного.

— Ну й діла, чорти б мене взяли! — задумливо промовив Йоссар’ян. Він тільки зараз уперше належно оцінив ідею загальної пайової участі.

Майло обернувся, в очах у нього блиснули лукаві іскорки.

— Послухай, у мене є пречудовий план, як обмахорити наш федеральний уряд на шість тисяч доларів. Ми з тобою можемо заробити по три тисячі на брата, нічим не ризикуючи. Згода?

— Нізащо в світі.

— Ось за це я тебе й люблю, — вигукнув він, звернувши до Йоссар’яна свої ясні очі: він був глибоко зворушений. — Ти чесний. З усіх моїх знайомих ти — єдиний, кому я можу довіритися, і єдиний, хто може мені допомогти. Вчора в Катанії ти мене страшенно розчарував, коли побіг за цими шльондрами.

— Майло, — вирячив на нього очі Йоссар’ян, — ти ж сам погнав мене до них. Невже забув?

— У мене не було іншого виходу, — з гідністю заперечив Майло. — Я мусив позбутися Вессла, коли ми дістались до міста. В Палермо все буде інакше. Я хочу, щоб ви поїхали до дівчаток просто з аеропорту.

— До яких іще дівчаток?

— Я зв’язався по радіо з Палермо і все організував заздалегідь. На вас чекатимуть дві восьмилітки, обидві незаймані, до того ж напівіспанки. Сідайте до них у машину, як тільки ми вийдемо з літака, і — з богом.

— Дзуськи, — похитавши головою, твердо сказав Йоссар’ян. — Як тільки ми вийдемо з літака, я поїду спати.

Майло аж посинів від обурення, і його всюдисущий тонкий ніс судорожно затріпотів поміж чорними бровами й нерівно підстриженими рудуватими вусиками, немов блідий пломінчик свічки на поривистім вітрі.

— Йоссар’яне, пригадай, для чого ти тут, — благоговійно прошепотів він. — Не забувай про свою місію!

— Та хай вона западеться, та моя місія! — втомлено озвався Йоссар’ян. — А разом і цей чортів синдикат із моїм паєм в придачу! І не треба мені жодних незайманих восьмиліток, хай вони навіть двічі напівіспанки!

— Що ж, тебе можна зрозуміти, — мовив Майло. — Цим незайманим восьмиліткам уже по тридцять з гаком, і вони не так напівіспанки, як на третину естонки.

— Годі з мене всяких незайманих дівчаток!

— Правду кажучи, не такі вони вже й незаймані,— примирливо підхопив Майло. — У тієї, котру я вибрав для тебе, чоловік був підстаркуватий учитель, він спав з нею тільки раз на тиждень, у неділю… Тож можна сказати, що вона ще майже новенька.

Але Вессл із Йоссар’яном ледве тримались на ногах, тож поїхали з аеропорту разом із Майлом, а діставшись до Палермо, виявили, що тут для них у готелі теж місця немає, і — це набагато важливіше! — дізналися вони, що в цьому місті Майло — мер.

Фантастична, неправдоподібно-пишна церемонія зустрічі почалася прямо на аеродромі, де службовці, впізнавши Майла, як один, облишили свої справи і вибігли до нього, щоб показати, як важко їм стримувати своє раболіпне обожнювання. Чутка про його пришестя поширювалась значно швидше, ніж рухався відкритий грузовичок, в якому вони їхали, і вже на підступах до міста уздовж шосе юрмився по-святковому вбраний і збуджений люд. Йоссар’ян та Вессл оніміли від подиву й боязко тислись до Майла.

Що ближче грузовичок, уповільнюючи хід, під’їздив до міста, вітальні вигуки ставали гучніші. Школярів спеціально відпустили з занять, і причепурені хлопчики й дівчатка довгими шеренгами стояли на тротуарах, вимахуючи прапорцями. Йоссар’ян із Весслом геть утратили дар мови. На вулицях над рухливим радісним натовпом пливли величезні корогви з портретами Майла. Майло був зображений у потертій селянській блузі з високим коміром. Його суворе, але терпиме обличчя добропристойного батька виражало мудрість і духовну силу. Різновеликі вусики непокірно стовбурчились, а зизуваті очі, здавалося, проникали в душу всім і кожному; із розчинених вікон гронами звисали заслужені інваліди й посилали Майлові поцілунки рукою. Крамарі в фартухах у захваті кричали йому «ура!» з вузьких дверей своїх крамничок. Сурмили сурми. То там, то там хтось падав, і юрба розтоптувала нещасних на смерть. Очманілі старі баби лізли наперед, щоб лише торкнутися Майла чи поцілувати йому руку. Майло сприймав буйний тріумфальний шал палермців з великодушною поблажливістю. Він не лишався в боргу перед народом — елегантно махав масам ручкою і розкидав туди й сюди цілі жмені солодких карамельок, загорнутих у сріблясту фольгу. З натовпу вихопилася зграйка дужих, рум’яних юнаків та дівчат; узявшись за руки, не зводячи з нього осклілих од захвату очей, вони бігли за грузовичком і хрипко скандували: