Того дня як до палати внесли Техасця, Йоссар’ян вишукував у листах слова, які хоч сяк-так римуються між собою. День був як день — довгий, задушний, безтурботний. Нещадна спека важко давила згори, тлумлячи всі звуки. Данбар нерухомо простягся горілиць, втупившись у стелю якимись скляними, немов у ляльки, очима. Він ревно намагався подовжити строк життя, наганяючи на себе нудоту. Данбар поринув у нудоту так глибоко, що Йоссар’ян навіть подумав, чи не віддав, бува, той уже богові душу.

Техасця поклали у ліжко посеред палати, і незабаром він заходився щедро ділитися своїми політичними поглядами.

— Отож-то й воно! — зненацька підвівшись у ліжку, із запалом вигукнув Данбар. — От я лежу й думаю — чого ж, думаю, нам бракує — бракує, і годі! А тепер от нарешті второпав. — Він смачно гупнув кулаком по долоні і врочисто проголосив: — Патріотизму нам, хлопці, бракує, ось чого!

— Правда, правда, правда! — гучно підхопив Йоссар’ян. — Гарячі сосиски на кожному розі, бейсбольна команда «Бруклін Доджерс», матусин яблучний струдель на день народження — ось за що ми всі гинемо! А хто гине за порядних людей?! І за те, щоб вони мали більше голосів на виборах?! Хто? А ніхто. Бо нема-таки в нас патріотизму — ось у чім річ. Ба, навіть матріотизму — і того в нас немає!

На прапорщика ліворуч од Йоссар’яна це не справило жодного враження.

— Начхати мені на все те, — байдужно буркнув він і втомлено повернувся до них спиною, вдаючи, що спить.

Такого товариського, душевного, щиросердого симпатяги, як той Техасець, досі тут не було. Не минуло й трьох днів, як його зненавиділа вся палата.

Варто було йому розтулити рота, як усіх починало сіпати, як од корости, тож люди тікали від нього хто куди — всі, крім хіба що вояка в білому, котрий не міг утекти. Вояк був з голови до п’ят запакований у марлю й гіпс. Він не міг поворухнути ні ногами, ні руками. До палати його внесли потайки серед ночі, отже, до самого ранку ніхто й гадки не мав про його існування. Аж раптом, прокинувшись, усі побачили дві химерні, задерті догори ноги і дві прямовисно підвішені, так само химерні руки, всі чотири кінцівки утримувалися в повітрі з допомогою свинцевих противаг, що зловісними чорними тінями нависли над його ліжком. Під ліктями в бинтах було вшито клапани на «блискавках» — вони правили воякові за губи, бо крізь них його накачували якоюсь прозорою рідиною з прозорого бутля. Із замурованої пахвини стирчала цинкова рурка, сполучена з тоненьким шлангом, по якому рідина з нирок невпинно скапувала до іншого закоркованого бутля. Щойно бутель на підлозі наповнювався, а бутель над ліктем відповідно порожнів, їх тут же міняли місцями, і перекачування таємничого зілля тривало далі. А самого вояка вони так і не бачили — тільки чорна рвана дірка зяяла в бинтах там, де мав бути його рот.

Вояка в білому поклали поруч із Техасцем, і той, сидячи боксом до нового сусіда, з ранку до вечора, смачно розтягуючи слова, вуркотів йому щось приємне, заспокійливе — од щирого серця. Вояк у білому не відповідав, та це Техасця аж ніяк не бентежило.

Двічі на добу їм міряли температуру. Вранці, тільки-но всі прокидалися, а потім під вечір до палати навідувалася друга сестра, міс Занудер, із банкою градусників і, неквапливо ступаючи по колу від ліжка до ліжка, наділяла кожного хворого градусником. Воякові в білому вона теж умудрялася встромити градусник, обіперши його об нижній край дірки над ротом. Потім поверталась до першого ліжка, забирала градусник, записувала температуру і так знову по колу обходила всю палату, від ліжка до ліжка.

І от одного чудового дня, ледь почавши своє звичайне друге коло, вона підійшла до вояка в білому, взяла градусник і виявила, що вояк помер.

— Душогуб, — тихо промовив Данбар.

Техасець скоса зиркнув на нього і всміхнувся якось невпевнено.

— Убивця, — мовив Йоссар’ян.

— Це ви про кого, братики? — занепокоївся Техасець.

— Твоя робота! — відповів Данбар.

— Занапастив живу душу! — пояснив Йоссар’ян.

— Та ви що, братики, того, очамріли? — одсахнувся Техасець. — Я ж і пальцем його не чіпав!

— Твоя робота, душогубе! — повторив Данбар.

— Я чув, як ти його добивав! — докинув Йоссар’ян.

— Ти прикандзюбив його, — бо він чорношкірий, — пояснив Данбар.

— Та ви, братики, таки очамріли! — заволав Техасець. — Цей покій тільки для нашого брата, для білих! Для чорнопиких тут є окрема палата!

— Сержант провіз його сюди нелегально, — пояснив Данбар.

— Бо сержант — червоний, — докинув Йоссар’ян.

— І ти це добре знав!

На прапорщика по ліву руку від Йоссар’яна ця пригода з вояком у білому не справила ніякого враження. На прапорщика ніщо не справляло враження: коли він уже й розтуляв рота, то тільки щоб вилаятися.

За день до того, як Йоссар’ян познайомився з капеланом, у шпитальній їдальні вибухнув газовий балон. Загорілася кухня. По шпиталю повільно поповзла хвиля задушливої духоти. Навіть тут, у їхній палаті, мало не за кілометр од пожежі, було чути, як стугонить полум’я і сухо тріщать, згоряючи, дошки. За пурпуровими шибками клубочився густий сірий дим. Десь хвилин за п’ятнадцять з аеродрому на поєдинок з вогнем примчали пожежні машини. Протягом півгодини шаленого змагання рахунок був нічийний, потім пожежники почали брати гору, і раптом почувся знайомий одноманітний гул: це на базу повертались бомбардувальники. Пожежники мусили хутенько скатати свої шланги й щодуху мчати назад — на випадок, якби котрийсь із літаків упав і загорівся при посадці. Та всі літаки приземлилися щасливо, і, допіру останній з них опинився на землі, пожежники знову розвернули свої машини й помчали до шпиталю — продовжити герць із вогнем.

Коли вони знову подолали підйом — шпиталь стояв на горбі,— вже було по пожежі. Вогонь наказав довго жити, помер власною смертю, згас сам по собі, не залишивши ані жаринки, яку треба було б добивати із брандспойтів, і засмученим пожежникам не зоставалось нічого іншого, як дудлити теплу каву й до самого вечора тинятися навколо шпиталю, полюючи на згідливих медсестер.

Капелан з’явився на другий день після пожежі, коли Йоссар’ян саме викорчовував із листів усі слова, крім любовних.

— Як ви себе почуваєте? — запитав капелан, примостившись на стільці в проході між ліжками. Він сів трохи боком, так що на його петлицях Йоссар’ян бачив лиш капітанські смужки і не здогадувався, хто ж насправді його гість. «Певно, ще один лікар або ще один псих», — байдуже подумав він, а вголос одказав:

— Загалом добре. Правда, трохи поколює в печінці — та й із випорожненням тугувато. Але загалом непогано.

— Це добре, що непогано, — зауважив капелан.

— Авжеж, — підтакнув Йоссар’ян. — Це непогано, що добре.

— Я б навідався до вас раніше, — сказав капелан, — та щось трохи занедужав.

— Це вже погано, — відказав Йоссар’ян.

— Звичайний нежить, — квапливо пояснив капелан.

— А в мене температура, — так само квапливо повідомив Йоссар’ян.

— Це погано, — зауважив капелан.

— Авжеж, — погодився Йоссар’ян. — Це погано.

Капелан знервовано засовався на стільці.

— Чим я можу бути вам корисний? — помовчавши, запитав він.

— Та, мабуть, нічим, — зітхнув Йоссар’ян. — Тут я маю від медицини все, що потрібно.

— Я не про те, — враз зашарівшись, промовив капелан. — Я мав на думці зовсім інше. Книжки… Сигарети… Якісь іграшки…

— Та ні,— відповів Йоссар’ян. — Щиро дякую. У мене, по-моєму, є все, що потрібно. Крім хіба що здоров’я.

— Це погано.

— Ваша правда, — погодився Йоссар’ян. — Погано.

Капелан знову заметушився. Кілька разів він безпорадно озирнувся довкола, звів погляд на стелю, глянув на підлогу і, нарешті, глибоко вдихнувши, проказав:

— Вам привіт од лейтенанта Кристі.

Отже, в них був спільний знайомий: здуріти можна! Тепер спробуй-но відкрутитися од розмови.

— Ви знаєте лейтенанта Кристі? — скрушно запитав він.

— Я його чудово знаю, — усміхнувся капелан.

— А вам не здається, що він трохи того?