Він закурив сигарету, а другу запалив для неї. Лючана була в захваті від його загару, однаково темного по всьому тілу, а він поцікавився, чому вона не знімає своєї рожевої сорочки. Сорочка була скроєна під чоловічу майку, а під нею на спині у Лючани ховався невидимий шрам, показати який вона рішуче відмовилася, лише сказала про нього. Вона вся напружилась, як сталева пружина, коли він обережно, кінчиком пальця провів по довгому нерівному рубцю від лопатки й до поясниці. Його аж пересмикнуло, коли він подумав про кошмарні ночі, які їй довелось провести в лікарні, то волаючи від болю, то дурманіючи від наркозу, то знову приходячи до тями в похмурій палаті, де все було просякнуто ефіром, хлоркою, запахом поту, смородом гнилої плоті та екскрементів, а навколо, безшумно ступаючи гумовими підошвами, немов привиди, блукали медсестри й лікарі в білих халатах.

Лючану поранило під час повітряного нальоту.

— Dove?^[17] —запитав він і з тривогою затамував подих, чекаючи відповіді.

— Napoli.^[18]

— Німці?

— Americani.^[19]

Йому відразу защеміло серце. Йоссар’ян відчув, що палко кохає її. Він запитав, чи не пішла б вона за нього заміж.

— Tu sei pazzo,^[20] — лагідно всміхнувшись, відказала вона.

— Чому це я божевільний?

— Perchè non, posso sposare.^[21]

— Чому ти не можеш вийти заміж?

— Бо я не дівчина, — відповіла вона.

— А кому яке до того діло?

— Та хто на мені жениться? Кожен хоче взяти незайману дівчину.

— Дарма. Я візьму тебе таку, яка ти є.

— Ma non posso sposarti.^[22]

— Чому ти не можеш вийти за мене заміж?

— Perchè sei pazzo.^[23]

— Чому це я божевільний?

— Perchè voui sposarmi.^[24]

Йоссар’ян насмішкувато наморщив лоба, немов силкуючись осягнути таку дивовижну логіку.

— Отже, ти не хочеш вийти за мене заміж, бо я божевільний, і кажеш, що я божевільний, бо хочу на тобі женитися? Так?

— Si.

— Tu sei pazz! — загорлав він.

— Perche?^[25] — обурилась вона, рвучко підвелася й сіла в ліжку. Її звабні кулясті груди гнівно й визивно тріпотіли під рожевою сорочкою. — Чому це я божевільна?

— Бо не хочеш вийти за мене заміж.

— Stupido!^[26] — вигукнула дівчина, гучно й боляче ляснувши його по плечу. — Non posso sposarti! Non capisci? Non posso sposarti.^[27]

— Авжеж, авжеж. Розумію. A чому ти не можеш вийти за мене заміж?

— Perchè sei pazzo!

— Чому це я божевільний?

— Perchè vuoi sposarmi.

— Але я хочу бути з тобою. Carina, ti amo,^[28] — пояснив він лагідно кладучи її поруч себе. — Ті amo molto.^[29]

— Tu sei pazzo, — вдоволено промуркотіла вона.

— Perchè?

— Бо ти кажеш, що кохаєш мене. Як це можна кохати дівчину, яка вже не дівчина?

— А що ж іще робити, коли я не можу на тобі женитися?

Лючана рвучко випросталася й розлючено глянула на нього. Вигляд у неї був загрозливий.

— А чому це ти не можеш на мені женитися? — в’їдливо запитала вона, готова щомиті огріти його ляпасом, хай він тільки скаже щось не те. — Лише тому, що я не дівчина?

— Ні, ні, моя радість, заспокойся. Тому, що ти божевільна.

Дівчина безтямно витріщилась на нього, силкуючись збагнути, яка нова образа криється в його словах, і раптом задерла голову й весело, вдячно розреготалася. А нареготавшись, уже лагідніше і прихильніше глянула на Йоссар’яна. Розкішна ніжна шкіра на її смаглявому обличчі ще потемнішала від припливу крові, щоки взялися гарячим рум’янцем, очі стуманіли. Йоссар’ян ще не бачив її такою гарною. Він загасив обидві сигарети, і, не кажучи ні слова, вони знову обнялися і злилися в довгому цілунку. Аж тут до кімнати зазирнув, забувши постукати, неприкаяний Голодний Джо. Він хотів спитати, чи не подасться Йоссар’ян разом із ним до міста полювати на дівчат. Побачивши їх, Джо на мить застиг, як укопаний, тоді прожогом вискочив геть. І так само прожогом вискочив з ліжка Йоссар’ян, крикнувши Лючані, щоб швидше вдягалася. Вона не тямила себе з подиву. Йоссар’ян рвучко схопив дівчину за руку і штовхнув до її лахів, а сам скочив до дверей, бо Голодний Джо з фотоапаратом у руці вже досяг порога. Йоссар’ян усе-таки встиг зачинити двері, хоч і не зовсім: Голодний Джо просунув ногу між двома половинками і ніяк не хотів витягати назад.

— Впустіть мене! — слізно благав він, вигинаючись у судомах, мов епілептик. — Впустіть! — Потім змінив тактику, зазирнув крізь щілину й заговорив до Йоссар’яна, намагаючись зобразити на обличчі улесливу усмішку. — Я не є Голодний Джо, — переконано пояснював він. — Я є дуже-дуже великий фотограф із журналу «Лайф». Дуже великий фото на великий обкладинка. Я зроблю тебе дуже велика зірка Голівуд, Йоссар’яне, тільки впусти. Multi dinero.^[30] Multi розлучень. Multi шури-мури — день і ніч! Si, si, si!

Він на мить одхилився назад, щоб сфотографувати ще не одягнену Лючану, і, скориставшись із цього, Йоссар’ян уже щільно причинив двері. Голодний Джо став оскаженіло налітати на них усім тілом, одбігав, збирав усі свої сили і з розгону налітав ізнову. В перервах між цими атаками Йоссар’ян спромігся сяк-так одягтися. Лючана теж уже було надягла своє біло-зелене плаття, але тепер підняла поділ до пояса, щоб натягти трусики. Неспроможний спокійно дивитись, як зникає під тканиною жадане тіло, Йоссар’ян простяг руку, і, вхопивши дівчину за підняту литку, притяг до себе. Вона підскочила на одній нозі й міцно пригорнулась до нього. Розчулений Йоссар’ян трепетно цілував її вуха й заплющені очі, гладячи пружні сідниці; Лючана тихенько муркотіла, охоплена жагою. Та за мить хирляве тіло відчайдушного Голодного Джо знову накинулося на двері — і то з такою несподіваною силою, що обоє мало не впали.

— Vite! Vite!^[31] — гримнув Йоссар’ян, відштовхуючи Лючану. — Одягайся!

— Що ти там мелеш? — поцікавилась вона.

— Швидше, кажу, швидше! Невже не розумієш? Швидше одягайся.

— Stupido! — огризнулась дівчина. — Vite — це по-французьки, а не по-італійськи. Subito!^[32] Так би й казав. Subito!

— Si, si. Я так і кажу. Subito, subito!

— Si, si, — згідливо цвірінькнула вона й побігла взуватися та чіпляти кліпси.

Голодний Джо тим часом припинив ломитися в двері і тепер клацав фотоапаратом, фотографуючи їх крізь замкову щілину. Коли обоє одяглися, Йоссар’ян почекав нової атаки і зненацька відчинив двері. Голодний Джо кулею влетів до кімнати і, як жаба, гепнувся на підлогу. Йоссар’ян спритно обминув його, перебіг вітальню та коридор і вискочив на сходи, тягнучи за собою Лючану. Вони з грюкотом побігли вниз, перестрибуючи через сходинки, і весь час мало не задихалися від реготу. Кілька разів зупинялися, знесилено схиляючи голови одне до одного і торкаючись лобами. Та їхній сміх одразу урвався, коли внизу вони зустріли Кристі, котрий повертався додому, змарнілий, замурзаний і нещасний, у пожмаканім мундирі й несвіжій сорочці. Краватка в нього з’їхала набік, він брів, заклавши руки в кишені, і вигляд у нього був безнадійний, як у побитого собаки.

— Що сталося, малий? — співчутливо запитав Йоссар’ян.

— Я знову на мілині,— силувано посміхнувся Кристі.— Не знаю, що тепер і робити.

Йоссар’ян теж не знав. Останні півтори доби Кристі прожив із розрахунку двадцять доларів на годину, що їх платив своїй байдужій кралі, і тепер у нього не залишилося ані цента: розвіялася геть і його власна платня, і та щедра дотація, що її кожного місяця надсилав багатий і великодушний татусь. А це означало, що він не зможе бачитися зі своєю кралею. Вона не дозволяла йому ходити слідом за нею, коли виряджалась на полювання за іншими військовими клієнтами, і аж нетямилася з люті, угледівши, що він потай плентає десь позаду. Звичайно, ніщо не заважало йому нести варту під її будинком, але в нього не було певності, що вона там ночує. Задарма вона йому нічого не дозволяла. Любощі як такі її не цікавили. І все одно Кристі хотів бути впевнений, що вона принаймні не спить із якимись геть бридкими почварами чи з кимось із його знайомих. Капітан Гадд, коли прилітав до Рима, обов’язково йшов саме до неї, а потім мордував Кристі своїми спогадами про те, як він знову розважався з його коханою і які жорстокі, принизливі непотребства з нею витворяв.