Логіка цих законів дивовижна своєю беззастережною вірністю силогізмам, що виправдовують найабсурдніші дії, коли вони відповідають бюрократичній мрії про цілковите торжество народженого на папері параграфа над живим життям, яке уперто не бажає вкладатися в рамки навіть найпродуманіших схем. За цією логікою нема нічого протиприродного в тому, що два генерали, які смертельно ненавидять один одного, тасують долі своїх підлеглих, наче йдеться про партію преферансу, а не про долі людей з плоті й крові. За цією логікою цілком відповідають інструкціям віртуозні махінації меткого негідника, який швидко розпізнав таких же, як і він, спритних гендлярів по той бік фронту і налагодив високоефективний бізнес з використанням військової авіації як транспортного засобу.
Герой Хеллера, цей духовний брат чаплінських персонажів із «Золотої лихоманки» і «Вогнів великого міста», стикається з подібною логікою в умовах екстремальних. І, звичайно, вирішувати йому доводиться не питання про міру власної участі в битві проти фашизму, а значно важливішу проблему — як вижити, як протистояти убивчій раціональності, що оточила його з усіх боків. Йоссар’ян, іще вчора — безликий перехожий у натовпі, а нині капітан ВПС США, знаходить рішення зовні найпростіше, а насправді ефемерне: воно у втечі. Він рятується втечею ще задовго до свого дезертирства, він і на базі намагається триматись так, немов огидне блазенство, що іменується бойовим розпорядком, до нього не має аніякого стосунку, а під час польотів — просто скидає бомби куди попало, аби швидше виконати вказівки чергової інструкції і уникнути німецьких зеніток. Він захищається від маньяків закріпленої в параграфах раціональності то добровільно натягнутим на себе клоунським ковпаком, то довготерпінням, то майстерно удаваним тупоумством. А коли всі ці засоби вичерпано, він зважується укласти той сепаратний мир, який колись обрав для себе лейтенант Генрі в Хемінгуея у «Прощавай, зброє!», — і залишає театр воєнних дій.
До такого його вчинку не слід ставитись занадто суворо. Ситуація, відтворена Хеллером, цілком інша, ніж та, яку змальовує, наприклад, Валентин Распутін у чудовій повісті «Живи і пам’ятай», де знайшов своє вираження зовсім інший духовний, суспільний, громадянський досвід, який змушує сприйняти дезертирство саме як зраду. Йоссар’ян не з тих, хто показує чудеса хоробрості, і все ж до втечі його змусили не так небезпеки, пережиті під час вильотів, як абсурд, з яким він на кожному кроці стикається у себе на базі. Його рішення можна принаймні зрозуміти, можна знайти йому переконливі обгрунтування, хоч цілковитого виправдання не відшукати і в тому контексті, який запропонував Хеллер.
Адже мова в нього йде не тільки про війну, йдеться про позицію особистості, яка прямо зіткнулася з системою бюрократії і відчуженості, доведеної до своєї логічної межі. Втеча від неї — психологічно найприродніший імпульс. Але чи здійсненна вона реально? На останніх сторінках роману дезертир Йоссар’ян, здається, вперше зітхнув на повні груди, і все-таки це тільки ілюзія. Війна незабаром скінчиться, але система залишиться такою, як і досі. І буде так само нівечити життя, калічачи «маленьких людей», таких, як центральний хеллерівський персонаж. Люди так само не існуватимуть для неї, тому що їх цілком успішно замінюють формуляри, а сама втеча Йоссар’яна стала можливою, очевидно, лише тому, що якісь неполадки трапилися в цій безвідмовній машині, де безліч кнопок і важелів, що гарантують точність дотримання інструкцій. Як правило, неполадок не буває: Йоссар’ян не забув того лікаря з авіабази, який, через те що числився в екіпажі збитого бомбардувальника, не міг довести системі, що він живий, хоч і стояв перед нею власною персоною. Система спрацювала — повідомлення родині було надіслано, виплата одноразової допомоги відбулась, облікову картку відправили до архіву, і людина перестала існувати.
Він багато чого не забув, цей герой, тому навіть після втечі він усе та ж сама людина «…він колись закляк, замерз від жаху та так і не відігрівся». Це можна сказати про багатьох персонажів «Пастки на дурнів». Нам вони можуть здатись напівбожевільними, але для Хеллера тут немає ніякої патології, є тільки неминуча травма від постійного спілкування з організованою нелюдськістю і є закономірна невіра в те, що хоч якісь зміни на краще можливі в цьому схибнутому світі.
Дійсність викликає в цих людей лише огиду і жах, але аж ніяк не надію. Це — дійсність, яка зупинилась, заціпеніла; читачі роману, певно, помітять, що в ньому, по суті, майже нічого не відбувається, хоч інтрига розвивається досить стрімко і навіть вигадливо. Проте тут суто зовнішній рух, а насправді події повторюються, наче перед нами знов і знов прокручують один і той самий уривок фільму. Дія, власне, стоїть на місці, а час умовний і непорушний. Хеллеру необхідний цей художній ефект. Він красномовно свідчить про характер самої реальності, зображеної письменником.
Для нас у цьому романі багато що незвичне — особливо якщо згадати книжки, на яких усі ми зростали. Нас може збентежити, що війна показана не як епос трагедії й героїки, а як страхітливий фарс, що виростає із грандіозно-безглуздої претензії на «розумність», втілену в бюрократії. Нам дивно, що описана в Хеллера ескадрилья зовсім не нагадує тієї моделі прекрасного людського товариства, якою вона виступила в Екзюпері, а швидше сприймається як точний аналог всього божевільного світу, в якому відчайдушно борються за власний порятунок герої «Пастки на дурнів». Ми не пригадаємо, коли ще література про війну якщо не з пафосом, то з виразною симпатією змальовувала явного боягуза, не обділеного ні лукавством, ні кмітливістю, але зовсім не заклопотаного суттю, так само як і наслідком боїв, у яких він бере участь.
Та коли вдуматись у справжній зміст книжки Хеллера і прийняти її основні художні завдання, усі ці химерності постануть творчим звершенням — і непідробним, і непозиченим. Вони органічні в обраній Хеллером поетиці гумористичної оповіді, яка здатна торкатись таких глибоких шарів соціального досвіду, що за уявною легкістю авторської інтонації раз у раз відчуваєш масштаб і напруження справжньої трагедійності. І поступово ці два начала — гумор і трагедія — зближуються в свідомості читачів роману, досягають злиття, так що зовсім не здається дисонансом той крик болю, що вирветься в Йоссар’яна під самий кінець оповіді, коли найгірше для героя начебто позаду.
Перечитаймо цю сторінку — вона ключова в книзі Хеллера. Герой бреде по розбитих бомбами вулицях, і почуття віднайденої свободи раптом змінюється в нього відчуттям страшенної втоми від того, що довелося зазнати протягом років, відданих армії, від усвідомлення безмежної своєї самотності й непоправної біди, якою заповнюється все життя. Йоссар’янові важко знайти точні слова для того, щоб висловити думки, які його переслідують, але цей подумки промовлений монолог вже самою своєю щирістю привертає увагу: «…а скільки знедолених гибіють цього ж самого вечора на моїй власній квітучій батьківщині, скільки їх скніють по різних руйновищах замість людської оселі, скільки там нещасних жінок, у кров роз’юшених п’яними чоловіками, скільки замордованих, заляканих і покинутих дітей! Скільки родин голодує, бо нема за що купити шматок хліба! Скільки понівечених душ, а скільки людей збожеволіють цього самого вечора і скільки накладуть на себе руки — на зловтішну радість кодлові домовласників та тарганів?! Скільки переможців зазнають поразки, скільки щасливчиків стануть невдахами, багатіїв — бідаками, розумних — дурнями, щасливих — нещасними? Скільки чесних доти людей зненацька виявляться брехунами, сміливців — боягузами, вірних — зрадниками, святих — грішниками; скільки правовірних за безцінь продадуть свої душі дияволові, а скільки таких, котрі тої душі ніколи й не мали? Скільки прямих доріг насправді виявляться манівцями, а добропорядних родин — кишлами мерзотників?! Спробуй-но скласти їх усіх, а тоді відняти, і, певно, чистими залишаться самі тільки діти. Ну, може, ще Альберт Ейнштейн та який-небудь схибнутий скрипаль чи скульптор у дрімучій провінції».
