Знову заперіщив дощ. Спочатку зашурхотів у кронах дерев, забулькав по калюжах, потім, мовби примирливо бурмочучи, глухо забарабанив по брезентових скосах намету.

— Усе до біса промокло, — з відразою мовив доктор Стаббс. — Клозети й пісуари і ті бунтують! Весь світ, хай він западеться, смердить, як трупарня!

Він замовк, і в наметі запала бездонна тиша. Наповзала чорна ніч. Безмежна самотність — більш нічого не залишалось на світі.

— Ви б запалили світло, — запропонував Данбар.

— Нема в мене світла. Ліньки навіть запускати движок. Колись для мене не було більшої радості, як рятувати людські життя. А от тепер думаю: яка, чорт забирай, у цьому рація, коли їх усе одно пошлють на забій?

— Є рація, будьте певні,— запевнив його Данбар.

— Думаєте, що є? У чому ж вона?

— А в тому, щоб якомога довше не давати їм умерти.

— Але навіщо, коли їх усе одно повбивають?

— Весь фокус у тім, щоб про це не думати.

— До біса фокуси. Я питаю: яка рація?

— А біс його зна, — трохи подумавши, відказав Данбар.

Сам він не знав. Наступна операція мала б викликати в нього захват, бо хвилини чекання повзли, як черепахи, а кожна година здавалася століттям. А він тим часом не знаходив собі місця від кошмарного передчуття, що його вб’ють.

— Тобі справді потрібен кодеїн? — запитав доктор Стаббс.

— Так-так, це моєму другові Йоссар’яну. Він упевнений, що його неодмінно вб’ють.

— Якому ще в біса Йоссар’яну? Хто такий Йоссар’ян? І що за гаспидське прізвище — Йоссар’ян? Це часом не той тип, що днями упився в офіцерському клубі й поліз у бійку з підполковником Порком?

— Той самий. Він ассірієць.

— Псих він, а не ассірієць.

— Е, ні, от він якраз і не псих, — заперечив Данбар. — Він присягається, що не полетить на Болонью.

— Оце я й маю на думці,— підхопив доктор Стаббс. — Можливо, цей псих — останній із нормальних людей.

11. Капітан Гадд

Раніш за всіх в ескадрильї дізнався про це капрал Колода, котрий прийняв телефонограму зі штабу полку; приголомшений почутим, він, як сновида, побрів навшпиньках через весь намет розвідвідділу до капітана Гадда, що дрімав у кріслі, задерши на стіл свої кощаві гомілки, і насилу спромігся доповісти.

— Болонья?! — умить прояснівши, в захваті вигукнув капітан Гадд і зайшовся хрипким сміхом. — А, щоб мені!.. Значить, Болонья, га?! — давлячись од реготу, перепитав він і в радісному подиві похитав головою. — Ну й ну! Уявляю собі їхні пики, коли ці байстрята почують, що їх чекає! Ха-ха!

Це вперше він по-справжньому відводив душу, — принаймні вперше відтоді, як його обійшов цей хитрун майор Майор, вибившись у командири ескадрильї, і, гамуючи п’янке, запаморочливе збудження, капітан Гадд неквапом підвівся й почвалав до перегородки: ото буде потіха, коли бомбардири прийдуть по свої карти!

— Так, так, байстрятка, на Болонью! — безугавно торохтів він, коли бомбардири з недовірою перепитували, чи то правда. — Ха-ха-ха, розтуди вас перетуди! Ну, тепер вам уже амба!

Коли всі планшети було розібрано, капітан Гадд і собі подався з намету, аби вволю потішитися з того, як сприйняли цю звістку решта льотчиків, що з’юрмилися з польотним спорядженням — касками, парашутами й бронежилетами — біля чотирьох порожніх грузовиків у центрі розташування ескадрильї. Довготелесий, сухоребрий, понурий скиглій, мляві рухи якого чимось нагадували краб’ячі, капітан голив своє бліде клиноподібне обличчя лиш двічі на тиждень, і тому здавалося, що головний його клопіт — це вирощувати рудувату щетину над тонкою, як голодна п’явка, верхньою губою.

Те, що він побачив біля чотирьох грузовиків, не зрадило його сподівань. Лиця всіх призначених у політ людей немов почорніли, зсудомлені тваринячим страхом.

— Ну, тепер і тобі, байстрюче, амба! — смачно позіхаючи й протираючи заспані очиці, з реготом зичив він кожному, хто траплявся йому на шляху.

Облога Болоньї стала в житті капітана Гадда епохальною подією: вона дала йому змогу взяти гідний реванш за те приниження, якого він зазнав, коли після загибелі над Перуджею майора Д’юлапа не посів його місця. Радіограма про загибель майора Д’юлапа викликала в його серці бурхливу хвилю радості. Хоча раніше він навіть не мріяв стати командиром ескадрильї, але тут умить зметикував, що саме йому, за логікою речей, і належить заступити покійного. Передусім він був офіцером розвідки, тобто найбільш поінформованим офіцером в усій ескадрильї. Щоправда, на відміну від майора Д’юлапа й усіх інших командирів ескадрильї, він не належав до бойового складу, але тим краще: його життю ніщо не загрожуватиме, і він зможе віддавати його за батьківщину стільки, скільки вона того захоче. Чим довше капітан думав про це, тим більше переконувався, що його зоряна година настала. Бракувало сущої дрібнички: потрібного слова в потрібному місці — і якнайшвидше! Він майже побіг до свого кабінету, щоб терміново скласти план дій. Умостившись в поворотному кріслі, капітан Гадд дав волю своїй уяві. Подумки він уже бачив себе командиром ескадрильї, і видовище це було прекрасне!

Та поки капітан Гадд мріяв, полковник Пескарт діяв, і наш герой був приголомшений тією спритністю, з якою майор Майор, як йому уявлялося, його обскакав. Наказ про призначення майора Майора командиром ескадрильї був плювком йому в обличчя. Та мало того — йому в душу! Про що він усім так і казав. Коли його колеги, офіцери адмінслужби, висловлювали подив з несподіваного вибору полковника Пескарта, капітан Гадд глухо бурмотів, що тут не все чисто; коли при ньому заходилися обговорювати дивовижну схожість майора Майора з Генрі Фондою, він прямо заявляв, що майор Майор і є не хто інший, як Генрі Фонда; а коли хтось зауважив, що, на його думку, майор Майор — «трохи того», капітан Гадд тут же оголосив, що було б добре, коли б він був «того», бо насправді він зовсім «не того», більш того, — комуніст, ось хто він такий!

— Вони прагнуть захопити всі ключові позиції,— із бойовим запалом провадив він далі.— Ви, звичайно, можете їм потурати, але я сидіти склавши руки не буду! Віднині я оголошую їм персональну священну війну! З завтрашнього дня жодний байстрюк не переступить поріг розвідвідділу, якщо не підпише присяги на вірність! А от цьому байстрюкові майору Майору я підписати присягу не дам, скільки б він не просив!

Назавтра Великий Похід за Присягу на Вірність набрав сили: на радість капітанові Гадду, його керівної ролі в ньому не заперечував ніхто! Це був успіх, і успіх окрилив його. Весь особовий бойовий склад ескадрильї, від рядових до офіцерів, мусив підписувати щодня присягу на вірність — спершу в розвідвідділі у самого капітана Гадда, щоб дали планшети з маршрутними картами, потім у парашутнім наметі, щоб дали бронежилети і парашути, а потім іще і в лейтенанта Бовдуртона, начальника автобази, щоб одвезли на аеродром. Присяга на вірність підстерігала людей за кожним рогом. Хочеш одержати платню в фінчастині, підписуй присягу, хочеш дістати сухий пайок на складі, підписуй присягу, ба навіть для того, щоб підстригтися в перукаря-італійця, треба було спершу підписати присягу! А що кожен інший начвідділу, який і собі запроваджував підписання присяг на вірність, автоматично виявлявся небезпечним конкурентом для самого капітана Гадда, то всі двадцять чотири години на добу той сушив собі голову, як не дати жодній собаці його випередити — бодай на один крок! У відданості батьківщині капітан Гадд не бажав мати собі рівних. Коли ж його колеги починали наступати йому на п’яти, він тут же перепльовував їх і виривався далеко вперед, примушуючи кожного байстрюка, котрий хотів переступити поріг розвідвідділу, підписувати одразу по дві присяги на вірність, потім по три присяги на вірність, а далі й по чотири присяги на вірність, одну за одною, після чого прийшла черга присяги на Вічну Відданість, що виголошувалась одразу після хорового виконання державного гімну «Зоряний прапор», — раз, два і, нарешті, три й чотири рази підряд! Варто ж було іншим офіцерам перейняти його приклад, як капітан умить замикався в собі й сушив собі голову, вигадуючи ще якийсь фортель, котрий дав би йому змогу якнайдовше правити їм за взірець.