Дорі Дай, жвава руденька зеленоока блудничка, найбільше полюбляла давати в ангарах, телефонних будках, вартівнях та автофургонах. Не було вже нічого такого, чого б вона не встигла попробувати і чого б не хотіла спробувати ще раз. То була безсоромна, тендітна, активна дев’ятнадцятирічна бестія. Через оцю маленьку Дорі Дай десятки самовпевнених самців наживали комплексу неповноцінності і починали люто зневажати себе, пригадуючи, як безпардонно вона їх заарканила, видоїла й кинула геть, мов вичавлений лимон. Ясна річ, Йоссар’ян боготворив Дорі Дай; вона не мала собі рівних у цих справах, а сам він, за її словами, був лише «так собі». Йоссар’яна кидало в жар, коли він згадував ту шовковисту шкіру та м’яку пружність її тіла, яке він геть усе обмацав того єдиного разу, коли вона дала і йому. Йоссар’ян так боготворив Дорі Дай, що кожної суботи накидався, немов скажений, на дружину лейтенанта Шайскопфа, аби хоч у такий спосіб відплатити лейтенантові Шайскопфу за те, як той відплатив Мудренджерові.

А дружина лейтенанта Шайскопфа, зі свого боку, теж відплачувала лейтенантові Шайскопфу за якусь там його страшенну провину, що її вона ніяк не забувала, хоча й пригадати до ладу не могла. Рожева, млява, пухкенька і начитана, вона весь час переконувала Йоссар’яна не бути таким bourgeois,^[8] вимовляючи це слово без «р» — на паризький манір. При ній незмінно була якась розумна книжка, навіть коли вона лежала в постелі й не мала на собі нічого, крім Йоссар’яна та собачих медалей Дорі Дай.

З дружиною лейтенанта Шайскопфа Йоссар’ян мало не помирав від нудьги, хоча і любив її. Ця психопатка закінчила з відзнакою рахівничий факультет Вартонського комерційного коледжу, але так і не навчилася без клопоту порахувати щомісяця до двадцяти восьми.

— А знаєш, любий, у нас буде дитинка, — раз на місяць інформувала вона Йоссар’яна.

— Не дурій, — позіхав він.

— Ні, я серйозно, котику, — наполягала вона.

— Я теж.

— А знаєш, любий, у нас буде дитинка, — інформувала вона й свого чоловіка.

— Відчепись, мені ніколи! — роздратовано огризався лейтенант Шайскопф. — Невже ти забула, що в мене на носі огляд-парад?!

Лейтенанта Шайскопфа мучили інші проблеми: він прагнув за всяку ціну зайняти перше місце на наступному стройовому огляді-параді й підвести Мудренджера під дисциплінарну комісію за організацію змови з метою повалення взводних командирів, призначених лейтенантом Шайскопфом.

Мудренджер був баламут і до того ж розумник, а лейтенант Шайскопф добре знав, що за такими треба пильнувати і день і ніч. Сьогодні він баламутить училище, а завтра, дивися, збаламутить увесь світ. Мудренджер багато думав, а таким, як уже встиг переконатися Шайскопф, пальця в рот не клади. Такі люди небезпечні, можна чекати від них чого завгодно, тож навіть нові комвзводи, обрані за напученням Мудренджера, тепер горіли бажанням посвідчити проти нього.

Справу на Мудренджера то заводили, то припиняли. Бракувало дрібнички — ніхто не знав, що саме йому пришити, а пришити Мудренджерові зневагу до стройових оглядів-парадів було б занадто, бо до стройових оглядів-парадів він ставився з не меншою ревністю, ніж сам лейтенант Шайскопф.

Щонеділі пополудні сонні курсанти вилазили з казарм, вишиковувались у шеренги по дванадцять чоловік, і, напівживі з похмілля, крекчучи й охаючи, чалапали до парадного плацу. Зайнявши там одведене їм місце серед кількох десятків інших ескадриль, вони нерухомо стояли годину чи дві під пекучим каліфорнійським сонцем — чекали, поки зомліє стільки народу, що навчання можна буде вважати закінченим. Збоку уздовж плацу рядами стояли машини «швидкої допомоги», біля них — санітари з ношами й портативними раціями; на дахах розташовувалися спостерігачі з біноклями. Училищний писар фіксував кількість запаморочень, а заправляв першим етапом усієї операції офіцер-медик з бухгалтерським хистом. Він міряв удари пульсів і перевіряв підрахунки писаря. Коли всі машини «швидкої допомоги» битком набивались непритомними, офіцер-медик давав знак диригентові оркестру грати похідний марш. Тоді ескадрильї в установленому порядку марширували плацом і, виконавши незграбний поворот біля трибуни з офіцерами, знову плентали через весь плац назад до казарм.

Коли курсанти чимчикували повз трибуну, їхню стройову виучку оцінювали офіцери училища на чолі з гладким, дебелим полковником з великими пишними вусами. Найкраща ескадрилья кожного курсу одержувала нікому не потрібний жовтий вимпел на довгій дерев’яній шпичці. Найкраща ескадрилья училища одержувала червоний вимпел на ще довшій шпичці, від якого користі було ще менше, бо довга шпичка була куди важча й тарганити її доводилося цілий тиждень, аж поки наступної неділі вимпел не відвойовувала якась інша ескадрилья. Йоссар’янові ідея нагородження вимпелами видавалася абсолютно безглуздою: ні тобі грошей, ні якихось суспільних привілеїв. Подібно до олімпійських медалей чи кубків тенісних чемпіонатів вони лиш вінчали нагороджених ідіотською славою найкращих майстрів нікому не потрібної справи.

Не менш безглуздими видавались йому й самі огляди-паради, яких він терпіти не міг, передусім за їхню войовничість. Йому було гидко дивитись огляди-паради, чути цю музику й тупіт кроків, а найгірше було те, що він сам, усупереч своїй волі, був утягнутий у це ідіотське тупцювання. Курсантові авіаучилища й так жилося несолодко; навіщо ж іще примушувати його щонеділі знемагати в муштрі під пекучим полуденним сонцем, як звичайного солдата? А жилось курсантові несолодко насамперед тому, що з кожним днем ставало дедалі ясніше: війна не завершиться раніше, аніж скінчиться навчання. А хіба ж не тому добровільно подався він до авіаучилища, що саме в ньому сподівався відсвяткувати перемогу?! Як призовник, направлений на навчання до училища, він повинен був кілька тижнів дожидатися, поки його запишуть у той чи той клас, потім іще кільканадцять тижнів учитися на штурмана-бомбардира, далі ще кілька тижнів виконувати тренувальні польоти — і лише потому опинитись десь за океаном. Ніяка благословенна богом війна не могла тривати так довго! Тому що, як Йоссар’янові втовкмачували змалку, бог був на його боці, а бог, як йому змалку втовкмачували, був всемогутній. Проте війні не було видно кінця-краю, а навчання мало от-от скінчитися.

Що ж до лейтенанта Шайскопфа, то він, навпаки, відчайдушно прагнув вибитися в перші на оглядах-парадах. Мало не до світсонця просиджував він за теоретичними розробками, а його нещасна дружина лише млосно кліпала на нього з подружнього ліжка, скрушно гортаючи улюблені сторінки сексопатологічних праць Крафта-Ебінга.

Чоловік же студіював підручники з маршировки. Поринувши в них, він міг цілими годинами переставляти на столі шоколадних солдатиків, яких закуповував собі цілими коробками, а коли це військо починало розм’якати й танути в руках, лейтенант Шайскопф тут же швидко й оперативно виводив на плац свій надійний резерв — пластмасових ковбоїв — і теж вишиковував їх у рівні шеренги, по дванадцять у ряд; цих ковбоїв він виписував собі поштою на вигадане ім’я і ховав на світанку під замок, подалі від чужого ока. В нього була ще одна настільна книга — альбом анатомічних малюнків Леонардо да Вінчі.

Якось пізно увечері він відчув, що йому необхідна жива модель.

— Встать! — наказав він дружині.— По кімнаті стройовим кроком руш!

— Голячка? — з надією в голосі грайливо запитала вона.

У розпачі лейтенант Шайскопф лиш мовчки затулив руками очі. Він проклинав свою гірку долю, що прикувала його шлюбними ланцюгами до цієї жінки, яка, у полоні своєї мерзенної хтивості, не помічає навіть тієї титанічної боротьби, яку веде він за високі, майже недосяжні ідеали, що їх повинна обстоювати кожна справді шляхетна людина.

— Ти хоч би коли пошмагав мене! — кокетно накопиливши губки, однієї прекрасної ночі поскаржилась вона.

— Мені ніколи! — нетерпляче одгавкувався він. — Ти розумієш слово «ніколи»?! Невже ти забула, що в мене на носі огляд-парад?!

Лейтенантові Шайскопфу і справді було ніколи. Настала неділя, до наступного параду лишилося всього сім днів, а час біжить як скажений. На трьох попередніх оглядах-парадах його ескадрилья була на останньому місці. Ще ніколи репутація лейтенанта Шайскопфа не падала так низько, і він день і ніч сушив собі голову, гарячково шукаючи якогось виходу із скрути. Лейтенант обміркував навіть такий спосіб: дванадцять курсантів, цілу шеренгу, прибити цвяхами до довгого, два на чотири дюйми в перерізі, дубового бруса і таким чином забезпечити їхнє рівняння. Цей варіант виявився нездійсненним тільки через брак хромованих шарнірів, без яких бездоганний поворот на дев’яносто градусів був практично неможливий. Лейтенант Шайскопф, на жаль, не міг сподіватися, що йому вдасться добути в квартирмейстера таку силу хромованих шарнірів, а тим більше — умовити шпитальних шарлатанів хірургів, щоб ті вчасно і якісно вмонтували їх у курсантські крижі.