— Перед яким іще першим шеф-кухарем? — гостро зиркнувши на нього, запитав Йоссар’ян. — Звідки він у вас узявся?

— Я маю на увазі — перед капралом Снобом, — винувато відводячи очі, пояснив Майло. — Він у мене єдиний шеф-кухар, то чому ж йому не бути й першим? Хоча, правду кажучи, я хотів би перевести його до адміністративного відділу. Відчуваю, що його розпирає жага творчості. На його думку, кулінарія — це мистецтво, тож він весь час нарікає на те, що мусить проституювати свій талант. Ну, а я тут при чому? До речі, ви часом не знаєте, за що саме його розжалували з офіцерів?

— Знаю, — сказав Йоссар’ян. — За те, що він отруїв усю ескадрилью.

— Він?.. — знову бліднучи, перепитав Майло.

— Він якось намішав прального мила в картопляне пюре… Хотів таким чином довести, що навколо нього самі філістери, які не здатні розрізнити, де добре, а де погане. На всю ескадрилью напала скажена свистуха. Заплановані польоти і ті скасували.

— Ну й ну! — процідив Майло крізь осудливо стиснуті зуби. — Сподіваюсь, після цього він зрозумів, як він помилявся?

— Навпаки, — відповів Йоссар’ян. — Він лиш зайве переконався, що мав рацію. Ми на повен рот ковтали його вариво й вимагали добавки. Усім потім було зле, та ми навіть гадки не мали, що нас потруєно.

Заціпенілий з жаху та обурення, Майло двічі пирхнув носом. Зараз він був схожий на рудого кошлатого зайця.

— В такому разі його тим більше треба перевести до адмінвідділу! Чого доброго, знову викине якогось коника, а ти, Майло, відповідай. А взагалі-то я мрію лиш про одне, — він перейшов на інтимний тон. — Я хочу зробити нашу їдальню зразковою, ви розумієте? Хочу, щоб наші люди мали найкращі харчі у світі! Якщо хочете, це і є мета мого життя. І, як на мене, той начальник їдальні, котрий цього не прагне, не має права називатися начальником їдальні. Ви згодні?

Йоссар’ян повільно повернувся до Майла й допитливо глянув на нього. Він побачив просте обличчя людини, нездатної на хитрощі і підступність, чесне, відверте обличчя з широко поставленими зизуватими очима, чорними бровами, рудуватою чуприною й такими ж руденькими жалюгідними вусиками. Довгий, тонкий ніс із чутливими ніздрями, під якими завжди трохи блищало, був скерований не в той бік, куди дивився його хазяїн: здавалося, він весь час до чогось принюхується. Це було обличчя людини зі щирою й цільною вдачею, так само неспроможної свідомо зрадити гранітні моральні принципи, як, скажімо, перетворитись на огидну жабу. Один із цих моральних принципів полягав у тому, що гріх правити менше, ніж можна взяти.

Майло часом доводив, що здатний і на бурхливі спалахи праведного обурення: так, він страшенно розгнівався, дізнавшись, що ним цікавиться сіайдист.

— Та на біса ти йому, — намагався заспокоїти його Йоссар’ян. — Він полює на цензора із шпитальних пацієнтів, котрий розписується на доглянутих листах як Вашінгтон Ірвінг.

— Я зроду ніде не підписувався як Вашінгтон Ірвінг, — заявив Майло.

— Ну от!

— Це їхній звичайний трюк, я їх знаю! Хочуть примусити мене признатися в махінаціях на чорному ринку! — Майло люто скубнув себе відразу за обидва скуйовджених вусика. — Терпіти не можу цих типів — завжди вони сунуть носа в справи порядних людей, як-от ми з тобою. Коли вже в них так сверблять руки творити добро, чого б їм не приструнчити Зелензима?! Ось хто плює на всі норми законності та порядку — і до того ж, гадюка, вічно збиває мені ціни.

Майлові вусики мали жалюгідний вигляд тому, що їхні половинки були якісь розпаровані — так само, як його лупаті очі, котрі не вміли дивитись на одну й ту саму річ одночасно. Майло був спроможний бачити більше, ніж решта людей, але бачив усе дуже своєрідно. Його страшенно перелякав сіайдист, зате наказ полковника Пескарта про підвищення норми бойових вильотів до п’ятдесяти п’яти він сприйняв із спокійною мужністю.

— Нічого не вдієш — на те воно і війна, — сказав він. — У нас немає чого нарікати на злигодні життя. Якщо полковник вважає, що п’ятдесят вильотів — наш обов’язок, ми повинні його виконати.

— Нічого і ні перед ким я не повинен, — твердо заявив Йоссар’ян. — Мені неодмінно треба побачитися з майором Майором.

— Не вийде! Майор Майор нікого не приймає.

— Тоді знову доведеться лягти в шпиталь.

— Але ж тільки десять днів, як ти звідти вийшов, — з докором нагадав Майло. — Хіба ж це діло — тікати до шпиталю одразу, як тобі щось не сподобається? Ні, Йоссар’яне, так не годиться. Ми повинні літати. Це наш святий обов’язок.

Майлове чуйне сумління не дозволило йому позичити короб фініків із офіцерської їдальні того дня, як у Макпростака вкрали простирадло: адже продовольчі запаси їдальні — то казенне майно.

— Зате я можу взяти його напрокат у вас, — пояснив він тоді Йоссар’янові,— адже ці фініки законно видані вам за офіційним приписом лікаря. Ви маєте право розпоряджатися ними, як вам заманеться, навіть продати з користю для себе, замість роздавати задарма. Давайте будемо торгувати разом, га?

— Та ні, дякую.

— Тоді дайте мені пачку фініків у позику, — попросив він. — Я вам їх поверну, присягаюся, і навіть з процентами.

Майло виявився хазяїном свого слова: повернувшись із нерозпечатаним пакунком фініків у супроводі хихотливого злодюжки-ласуна, того, що поцупив простирадло із Макпростакового намету, він вручив Йоссар’янові чверть жовтого простирадла. Отже, клапоть Макпростакового простирадла тепер переходив у власність Йоссар’яна. Він заробив його, коли сам мирно спав по обіді у себе в наметі, не кивнувши й пучкою, і не міг добрати — яким чином. Макпростак теж нічого не розумів.

— Що за діла? — закричав Макпростак, зачудовано витріщившись на половину розрізаного жовтого простирадла.

— Це півпростирадла, яке вкрали сьогодні вранці з вашого намету, — пояснив Майло. — Б’юсь об заклад, що ви навіть не помітили.

— Якому дурню треба було красти півпростирадла? — поцікавився Йоссар’ян.

— Вам цього не зрозуміти, — махнув рукою Майло. — Він поцупив ціле простирадло, а я виміняв його на пачку фініків, вкладену вами в цю операцію. І тепер чвертка простирадла ваша. Це непоганий прибуток на внесений капітал — тим більше, що й фініки знову ваші. А вам, — звернувся Майло до Макпростака, — належить півпростирадла як колишньому власникові цілого, і я не розумію, на що ви скаржитесь. Коли б не ми з капітаном Йоссар’яном, ви б узагалі нічого не мали.

— Та я й не скаржусь, — озвався Макпростак. — Просто я не можу зметикувати, що мені робити з половиною простирадла.

— З половиною простирадла багато що можна зробити, — запевнив його Майло. — А чвертку простирадла я беру собі як плату за мою ініціативу, вигадку й пророблену роботу. Звичайно, не для власного збагачення, а на потреби синдикату. От і ви могли б укласти вашу половину простирадла в нашу фірму. Ви навіть не помітите, як ваш початковий капітал піде в ріст.

— Який іще синдикат?

— А той, який я збираюся заснувати, щоб годувати вас усіх, як ви того заслуговуєте.

— Ви хочете заснувати синдикат?

— Цілком вірно. Точніше, не синдикат, а торжок. Ви знаєте, що таке торжок?

— Ну, це там, де можна все купити.

— І продати, — докинув Майло.

— Ну, і продати.

— Я змалку мрію про власний торжок. Маючи торжок, можна робити чудеса. Та треба з чогось починати.

— І воно вам потрібно?

— Це всім потрібно, — сказав Майло, — щоб кожен діставав свою частку.

Йоссар’янові це було невтямки, бо йшлося про комерцію, а коли йшлося про комерцію, Йоссар’янові все було невтямки.

— Ну, гаразд, я вам знову все поясню, — з легким роздратуванням у голосі промовив Майло. — Візьмемо хоча б ось цього злодюжку. — Він ткнув пальцем у злодюжку-ласуна, що стояв, ошкірившись, поруч і лупав очима. — Мені було ясно, що фініки його цікавлять більше, ніж простирадло. А що по-англійськи він ні в зуб ногою, я вирішив провести всю операцію по-англійськи.

— А чому б не просто — надавати йому в шию й забрати простирадло? — запитав Йоссар’ян.