Напружене чекання доконало Голодного Джо: тепер, щойно виконавши чергову норму бойових завдань, він перетворювався на ходячу руїну. Щоразу, як його виключали із списків бойового складу, він влаштовував бучну пиятику у вузькому колі друзів. Після кожного чотириденного рейсу на кур’єрському літаку до Італії він виставляв приятелям куплені там пляшки віскі «Бурбон» і швидко впивався, хихотів, співав, горлав щось у п’яному екстазі, поки ставало сил, а потім впадав у тихе забуття. Йоссар’ян, Кристі та Данбар вкладали його в ліжко, і він тут же починав верещати уві сні. Вранці Голодний Джо виходив з намету вимучений, пойнятий страхом та відчуттям провини. Він був як виїдене яйце, а може, як підточена спустошена будівля, що стоїть на краю прірви і от-от звалиться туди.

Кошмари навідували Голодного Джо з астрономічною регулярністю кожної ночі, коли він, виконавши чергову норму бойових вильотів, не літав більше на бомбардування, а вкотре вже чекав довгожданого наказу, який так і не надходив. Ніяке ходіння по муках не могло зрівнятися з тими тортурами.

Деяких аж надто вразливих людей в ескадрильї, як-от Жлобс чи капітан Флюм, нічні зойки Голодного Джо доводили до того, що на них самих починали нападати кошмари. Від намету до намету линули тоді серед ночі пронизливі прокльони, схожі на романтичні любовні трелі якихось химерних птахів-лайливців, тільки з вельми розпусною уявою. Незабаром підполковник Порк вирішив ужити найрішучіших заходів щодо негайного припинення таких нездорових, на його думку, тенденцій, що почали проявлятися в ескадрильї майора Майора. За його наказом Голодного Джо призначили пілотом на кур’єрський літак, що автоматично усувало його з ескадрильї на чотири ночі підряд і значною мірою оздоровлювало обстановку, зайво доводячи дійовість усіх заходів підполковника Порка.

Та як тільки полковник Пескарт підвищував норму бойових вильотів і повертав Голодного Джо до виконання військового обов’язку, той, усміхаючись, із легкою душею ввергався в нормальний стан смертельного страху, і всі його кошмари як рукою знімало.

Йоссар’янові зморщене, наче в мумії, обличчя Голодного Джо заміняло газети: виглядає погано — значить, усе гаразд; виглядає добре — значить, біда. Така аномалія в реагуванні Голодного Джо на навколишню дійсність спантеличувала геть усіх, та тільки не самого Голодного Джо.

— Які ще кошмари? — поцікавився він, коли Йоссар’ян запитав у нього про його кошмари.

— Ти б, може, сходив до Дока Дайліка? — порадив йому Йоссар’ян.

— Я — до Дока Дайліка? Чого б це я мав до нього ходити? У мене все гаразд.

— А кошмари?

— Уперше чую, — нахабно збрехав Голодний Джо.

— Може, він би якось їх зняв?

— А що, власне, знімати? — вишкірився Голодний Джо. — У кожної нормальної людини бувають кошмари.

— Як, щоночі? — обережно поцікавився Йоссар’ян, думаючи, що тут він його і впіймав.

— А чому б і не щоночі? — поцікавився Голодний Джо.

Й одразу все стало на свої місця. І справді, чому б не щоночі? Коли ти щоночі горлаєш із жаху, в цьому хоч якийсь є сенс, принаймні не менший, ніж у поведінці Везунбі, завзятого прибічника всіляких офіційних приписів; це ж він по дорозі до Європи, посварившись із Йоссар’яном, звелів Крахові, щоб той наказав Йоссар’яну приймати таблетки атабрину протягом усього перельоту. І знов-таки Голодний Джо виявився логічнішим за покійного Краха, який пішов просто до пекла без жодних погребних церемоній, коли Йоссар’ян удруге повів на ціль їхню ланку із шести літаків над Феррарою, і зенітники пробили Крахові один мотор.

Уже всьоме за останній тиждень, відколи полковник Пескарт добровільно викликався протягом доби знищити міст у Феррарі, бомба із жодного літака їхнього авіаполку не попала в ціль, хоча в бомбовий приціл у Б-25 можна легко розгледіти діжку з-під солоних огірків із висоти дванадцять тисяч метрів.

Крах був кощавий, сумирний хлопчина з Пенсільванії, він хотів од людей лишень одного — щоб його любили, та йому не судилося задовольнити навіть це своє скромне, соромливе прагнення. Замість того щоб його любили, люди Краха вбили, засмажили, як поганці смажать на багатті скривавлену жертву. І жодна душа в світі не почула навіть його передсмертних зойків у тому літаку з одірваним крилом, що вогняним смолоскипом ринув до землі. Крах нікому не заподіяв зла за все своє коротке життя, та все одно загинув у полум’ї над Феррарою, і сталося це сьомого дня, коли відпочиває всевишній, — після того як Макпростак розвернув головну машину і Йоссар’ян удруге повів ланку на ціль, бо на першому заході Аарфі геть розгубився і Йоссар’ян не зміг одбомбитися.

— То що, знову заходити? — понуро запитав свого бомбардира по внутрішньому переговорному пристрою Макпростак.

— Доведеться, — озвався Йоссар’ян.

— То заходити?

— Заходь.

— Двом смертям не бути, а однієї не минути, — проспівав Макпростак.

І вони повернули на ціль, хоча машини інших ланок розважливо кружляли віддалік у чистому, пронизливої блакиті небі, так що всі зенітки із дивізії «Герман Герінг» зосередили свою нищівну лють на них самих.

Полковник Пескарт був людиною виняткової мужності, а тому без жодних вагань першим викликався посилати своїх людей на бомбардування будь-яких об’єктів. Не існувало в світі завдання, яке було б не під силу його полкові, як не було подачі, що її не відбив би Везунбі на пінг-понговім столі. Везунбі був добрячий пілот і неперевершений пінг-понгіст, із мушками в очах; він ніколи не втрачав жодного очка. Двадцять одна подача м’яча — це все, чого потребував Везунбі, щоб всуху розгромити будь-якого противника. Про його хвацькість на пінг-понговім столі ходили легенди, і не було такого поєдинку, якого б Везунбі не виграв, аж поки одного вечора Вессл, нализавшися «Кривавої Мері», розтрощив ракетку об його лоба за те, що Везунбі виграв підряд п’ять очок з усіх п’яти перших Весслових подач. А пошпуривши в Везунбі ракеткою, Вессл у ту ж мить скочив на стіл і з розгону заїхав обома п’ятками просто йому в пику.

І тут почалося пекло! Минула добра хвилина, перш ніж Везунбі вдалося скинути з себе Вессла, який наосліп лупив його руками й ногами. Він випростався, тримаючи Вессла перед себе за барки однією рукою й одвівши стиснуту в кулак другу, щоб вибити з нього дух, але тут підбіг Йоссар’ян і вирвав свого приятеля з-під Везунбійового носа. То був для Везунбі вечір несподіванок. Він не поступався Йоссар’янові ні зростом, ні силою, і дав тому могутнього стусана, від якого Вождь Зелений Вуж прийшов у веселий захват: обернувшись, він так двигонув полковника Мудаса в ніс, що генерал Бидл аж просяяв од вдячної радості. Генерал звелів полковникові Пескарту витурити негайно капелана геть із клубу і тут же наказав Вождеві Зеленому Вужу перебратись до намету Дока Дайліка й залишатися там під постійним медичним наглядом для підтримання відповідної форми — коли генералові Бидлу знову закортить глянути, як дістає в ніс полковник Мудас. Час од часу генерал Бидл спеціально приїздив із штабу авіабригади в супроводі полковника Мудаса та персональної медсестри тільки для того, щоб на власні очі побачити, як Вождь Зелений Вуж лупить його зятя в ніс.

Вождь Зелений Вуж волів би краще залишатися в трейлері, де мешкав доти вдвох із капітаном Флюмом, тихим, заляканим офіцером служби пропаганди, який майже цілими вечорами проявляв фотоплівки з кадрами, що мали ілюструвати його інформації. Капітан Флюм щовечора намагався якнайдовше просидіти в темряві своєї лабораторії, а потім лягав на койку, повісивши собі на шию кролячу лапку, схрестивши пальці, і будь-що намагався не заснути. Він жив у смертельнім страху перед Вождем Зеленим Вужем. Усі двадцять чотири години на добу капітана Флюма переслідувала невідчепна осторога, що однієї чудової ночі, коли він міцно спатиме, Вождь Зелений Вуж навшпиньках підкрадеться до його ліжка і розпанахає йому горлянку від вуха до вуха. Цю невід — чепну ідею подав йому сам Вождь Зелений Вуж, який справді однієї чудової ночі, коли капітан Флюм уже засинав, підкрався був до нього і зловісно просичав йому на вухо, що однієї чудової ночі, коли він, капітан Флюм, міцно спатиме, Вождь Зелений Вуж розпанахає йому горлянку від вуха до вуха. Капітан Флюм, весь облитий холодним потом, втупився широко розкритими очима в п’яні баньки Вождя Зеленого Вужа, що блимали прямо над ним, мов два світляки.